Жорж Дюруа — привабливий і амбітний юнак, який понад усе на світі прагне слави та грошей. Робота журналістом у La Vie française й талант зачаровувати жінок швидко роблять його частиною вищого світу. Серед підлих колег, коханок-маніпулянток і лукавих багатіїв Дюруа перетворюється на спокусника й шантажиста, коханця і кар`єриста, авантюрника й любого друга. Заради його кохання жінки здатні на все, а заради слави Дюруа здатний навіть на кохання.
Роман Гі де Мопассана «Любий друг» уже в липні вийде у видавництві «Лабораторія» в перекладі одного з найвизначніших авторів доби «Розстріляного відродження» Валер’яна Підмогильного. Це твір, сповнений цинізму й водночас чистої радості життя в аристократичному й чутливому Парижі. А образ любого друга Жоржа Дюруа став світовим символом безпринципності.
Ми ділимося уривком з книжки «Любий друг».
Мова пішла про любов. Не визнаючи її за вічну, Дюруа вважав, що вона може бути довга, може створити щирий зв’язок, ніжну приязнь, довіру! Єднання тіл тільки зміцнює єднання сердець. Але він обурювався на болісні ревнощі, драми, сцени та страждання, що майже завжди супроводять розрив.
Коли замовк, пані де Марель зітхнула:
— Так, це єдина гарна річ у житті, і ми часто псуємо її надмірними вимогами.
Пані Форестьє додала, граючись ножем:
— Так... так... гарно бути любленою.
Здавалося, що мрія її полинула десь далі, що вона гадала про щось, чого не зважувалася висловити.
Дюруа провадив:
— Коли я полюблю жінку, тоді нічого для мене не існує.
Сказав це переконано, захоплюючись думкою про насолоду кохання під впливом насолоди від смачної їжі.
Пані Форестьє прошепотіла, своїм звичаєм, байдуже:
— Ні з чим не можна порівняти щастя від першого рукостискання, коли одна рука питає: «Любиш мене?», а друга відповідає: «Так, люблю».
Пані де Марель, яка знову випила хильцем шампанського, весело сказала, ставлячи келих:
— Я не така платонічна.
Всі засміялися, ухваливши її слова, й очі в усіх заблищали.
Форестьє ліг на канапу, розкинув на подушки руки і сказав поважно:
— Така щирість робить вам честь і доводить, що жінка з вас практична. Але дозвольте спитати, якої думки про це пан де Марель?
Вона поволі, з безмежною зневагою знизала плечима і сказала ясно:
— У пана де Мареля немає про це думки. У нього є… тільки здержливість.
І розмова, зійшовши з високих теорій про кохання, вступила у квітучий сад вишуканого соромітництва.
Це була хвилина влучних натяків, коли словами підіймають завіси, наче спідниці, хвилина хитрощів мови, вправного й заличкованого зухвальства, сласного лукавства та речень, що показують оголені образи в завішених виразах, що зводять на очі й думку раптові видива того, чого не можна сказати, і дають світським людям якусь витончену, таємну любов, якісь нечисті дотики думок, хвильно й чуттєво викликаючи в уяві всі соромні й жадані таємниці обіймів.
Принесли печеню, куріпок і перепелів, солодкий горошок і гусячий паштет, а до нього — салату з мереживним листом, що лежала в цебровидній салатниці, наче зелений мох. Вони їли все це неуважно, поміж іншим, цілком захопившись своєю мовою, пірнувши в любовну купелю.
Жінки вкінець розійшлися — пані де Марель із властивим зухвальством, що нагадувало виклик, а пані Форестьє із чарівною стриманістю, чесністю в тоні, у голосі, в усмішці й у всій поставі, що своєю скромністю ще дужче підкреслювала її сміливі слова.
Форестьє, розлігшись на подушках, сміявся, пив, їв безперестань і часом прикидав таке грубе й цинічне слівце, що дами, вражені формою, і для форми ніяковіли на дві-три секунди. Пустивши якогось масного дотепа, він додавав:
— Чудово, діти мої. Якщо й далі так триватиме, то наробите дурниць.
Подано десерт, потім каву, і лікери влили у збуджені голови ще важчого й гарячішого хвилювання.
Пані де Марель, як і заявила перед обідом, була п’яна й визнавала це по-жіночому весело, балакучо і граційно, прикидаючись, на втіху гостям, іще п’янішою, аніж насправді була.
.jpg)
Пані Форестьє вже мовчала, може, з обережності, і Дюруа, почуваючись надто збудженим та боячись схибити, теж дуже вправно стримував себе.
Закурили, і Форестьє зненацька закашлявся.
Страшенний напад кашлю рвав його горло, обличчя йому почервоніло, він задихався, притискуючи до рота серветку. А коли напад минувся, обурено пробурчав:
— Не про мене ці забавки, яке безглуздя!
Увесь настрій його зник від невідступної думки про страшну недугу.
— Ходімо додому, — сказав він.
Пані де Марель підкликала прислужника й запитала рахунок. Його негайно подали. Вона спробувала читати, але цифри крутились їй перед очима, і вона передала папірець Дюруа:
— Слухайте, платіть за мене, я нічого не бачу, п’яна дуже.
І кинула йому до рук гаманця.
«Разом» виносило сто тридцять франків. Дюруа переглянув і перевірив рахунки, потім дав дві кредитки, взяв решту і спитав тихо:
— Скільки лишити на чарку?
— Скільки хочете, не знаю.
Він поклав на тарілку п’ять франків і віддав молодій жінці гаманця.
— Дозвольте провести вас? — спитав він.
— Дуже прошу. Я не годна потрапити додому.
Попрощавшись із подружжям Форестьє, Дюруа опинився в кареті на самоті з пані де Марель.
Він почував її близько до себе, замкнену разом з ним у чорній скрині, яку коли-не-коли зненацька освітлювали газові ріжки з пішоходів. Відчував крізь рукав теплінь її плеча, та не знав, що казати, зовсім не знав, бо владне бажання схопити її в обійми паралізувало йому розум.
«Якщо зважуся, що вона тоді?» — думав він. Спогад про сороміцтва, обговорені за обідом, підбадьорював його, а острах перед скандалом стримував.
Вона теж мовчала, нерухомо відхилившись у своєму кутку. Він подумав би, що вона спить, якби очі її не блищали раз у раз, коли промінь світла падав у карету.
«Що вона думає?» Він добре тямив, що говорити не можна, що слово, одне слово, урвавши тишу, може зіпсувати все; але сміливості йому бракувало, сміливості на раптовий і грубий учинок.
Зненацька вона поворухнула ногою. Від цього ледве примітного руху, короткого нервового руху нетерплячки, а може, і поклику, його дрожжю пройняло з голови до ніг, він умить обернувся і кинувся на неї, шукаючи вустами рот і руками — голе тіло.
Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотіла схопитися, пручатися, відіпхнути його, потім здалася, немов сили їй не стало далі опиратися.
Але карета невдовзі спинилася коло будинку, де жила пані де Марель, і Дюруа від здивування не міг дібрати жагучі слова, щоб подякувати їй, благословити її і висловити свою любов. Тимчасом вона не підводилася, навіть не ворушилася, приголомшена тим, що сталося. Тоді він, боячись, аби візник чого не подумав, вийшов перший і подав їй руку.
Нарешті вона вийшла, хитаючись, мовчки. Він подзвонив і, коли двері розчинилися, спитав, тремтячи:
— Коли ми побачимося?
Вона шепнула так тихо, що він насилу розібрав:
— Приходьте завтра снідати.
І зникла в темнім передпокої, пустивши важкі двері, що грюкнули, наче гармата.
Він дав візникові сто су й пішов просто швидким, переможним кроком, відчуваючи в серці повінь радості.
Так він здобув, нарешті, одну! Заміжню жінку! Світську жінку! Зі справжнього світу! Паризького світу! Як же легко й несподівано це сталося!
