Архітектурні стилі не з`являються на світ «дорослими». Вони проходять різні стадії розвитку — їх описує мистецтвознавиця та кураторка Катерина Липа у книжці «Історія архітектурних стилів, великих і не дуже» видавництва «Віхола». Робота мистецтвознавиці присвячена тому, як виникали й занепадали готика, ренесанс чи бароко, а ще — як вони розвивалися на українських землях: від Камʼянця-Подільського до Білгород-Дністровського, від Чернігова до Львова, від Києва до Бахчисарая, від Ізюма до Жовкви.
.jpg)
Як світ перейшов до класицизму у XVIII столітті? Про це Катерина Липа розповідає в розділі «О Боже, знову ці римляни (подекуди єгиптяни)». Ми ділимося уривком з книжки.
Розділ 7. «О Боже, знову ці римляни (подекуди єгиптяни)»
Коли XVIII століття перевалило за середину, публіка відчула певну втому від космічного розмаху пристрастей бароко. А тут іще й філософ Жан-Жак Руссо вигадав концепцію природної людини і проголосив гасло «Назад до природи!», а в літературі став модним сентименталізм, який дуже скоро здобув вплив на образотворче мистецтво й особисту поведінку людей. Митці зображували те, що нині називають «мімімі» (рум’яних діточок, котиків-песиків, задумливих і прекрасних юнок і юнаків), а говорити про почуття й пустити на людях сльозу зворушення не соромилися особи обох статей. Було модно їздити дивитися на історичні руїни і, гуляючи біля них, розмірковувати про мінливість світу, а потім записувати враження у щоденник. Усе це потребувало якогось спокійного архітектурного обрамлення, тож Європа знову згадала про античність.
Британський музей у Лондоні. Instagram: @britishmuseum
Нову хвилю зацікавленості античністю спровокувало кілька значущих подій — і не обов’язково в царині мистецтва. Перша з них — початок систематичних розкопок у Помпеях. Римський світ, що вигулькнув з попелу, так вразив публіку, що деякі речі з фресок почали копіювати: предмети меблів, букети (і вази, і квіти в них) і навіть оформлення дверей. Сьогодні це може здатися дивним, але до середини XVIII століття ані публіка, ані митці не розрізняли давньогрецьку і давньоримську спадщину. Для діячів ренесансу воно все було «античність», тобто шанована й наслідувана старовина. Розрізняти культурні особливості Греції та Риму й насолоджуватися кожною з них окремо навчив громадськість Йоганн Йоахім Вінкельманн — перший мистецтвознавець і дослідник античності. Далі окремішність грецької культури від римської набувала популярності. Упродовж 1801–1812 років Томас, лорд Елгін за домовленістю з турецьким урядом вивозив до Лондона скульптуру з Парфенону. Насправді рятував, бо турки перепалювали дорогоцінний мармур на вапно і багато чого вже було знищено. Так звані мармури Елгіна справили фурор у Британії й підігріли зацікавлення античністю. Нині Греція вимагає повернути додому безцінні скульптури. Але це вже інша історія. А на початку ХІХ століття зацікавленість старожитностями переплелася з політикою: цивілізований світ уболівав за Елладу, що виборювала незалежність і таки перемогла. Греки заходилися відтворювати власне давнє зодчество в нових будівлях. Захоплення Європи грецькою культурою принесло в архітектуру те, що не помічали зодчі доби ренесансу: звернення до античності не обов’язково має бути величним і пафосним, класична архітектура може бути камерною і затишною.
Назва
Походить від латинського classicus — «зразковий». Усі, хто вживав це слово в балачках про прекрасне впродовж XVIII– XIX століть, точно знали, що зразком є античність. Увага! У більшості європейських мов для позначення стилю, що панував від середини XVIII до середини ХІХ століття, використовують слово «неокласицизм». Його почали масово вживати у середині ХІХ століття, коли стиль уже вичерпався, але всі ще добре пам’ятали, за якими зразками він творився. В українській мові користуються словом «класицизм», а «неокласицизм» стосується вже доби історизму, про який — у наступному розділі.
Звісно, згадуючи античність, архітектори не могли обійтися без ордерної системи, але її трактування змінилося. По-перше, порівняно з ренесансом поменшало римської версії — колони зняли з п’єдесталів. По-друге, зодчі вже рідше (порівняно з бароко) використовували корінфський та композитний ордери з їхніми пишними капітелями. У моді була благородна простота, тож улюбленим став іонічний ордер, проте й доричним не гребували.
Національний музей Прадо в Мадриді. Instagram: @museoprado
Ще одна важлива подія — революція у Франції. Сама по собі на архітектуру вона не надто вплинула, а от одна зі спровокованих революцією акцій — похід генерала Бонапарта до Єгипту — вплинула вельми помітно. Наполеон захопив із собою, окрім війська, велику групу вчених, які дослідили, замалювали та обміряли, що могли, ще й артефактів набрали. І згодом представили свої дослідження та дивовижні старовинні речі захопленій публіці. Єгипетські мотиви миттєво стали модними в декоративному мистецтві. І потроху проникли в архітектуру як помітний елемент стилю ампір — французької версії класицизму доби Наполеона. А тут і римська велич повернулася у гру. Щойно Наполеон отримав корону імператора, одразу на площах Парижа з’явилися тріумфальні арки й Вандомська колона — як колона Траяна з рельєфами про перемогу над даками, тільки з рельєфами про перемогу Наполеона під Аустерліцом. До Пале-Бурбон (місця роботи Національної асамблеї Франції) прибудували здоровецький портик, що надав споруді владного пафосу.
Та повернімося до одного учасника Єгипетського походу — Домініка Вівана Денона. Різнобічно обдарований інтелектуал, щоб не потрапити під ніж гільйотини в роки революційного терору, приховував свій титул барона і заробляв на існування непристойними картинками, які сам малював і продавав. За наказом Наполеона Віван Денон став першим директором музею Лувр (палац з усіма цінностями націоналізували ще 1791 року) і заходився завзято поповнювати колекцію.
Іншим європейським володарям також закортіло показати народу скарби мистецтва та історії, от лишень вільних палаців не було. Що робити? Звісно, збудувати. З’явився новий тип споруди — музей. А оскільки слово походить від грецького «мусейон», тобто «храм муз», то і храми культури почали зводити у формах, подібних до давньогрецьких храмів. Так постали найвідоміші сьогодні музеї світу: Британський музей у Лондоні, Прадо в Мадриді, Альтес-Музеум у Берліні. І всі у стилі класицизму: портики, колонади вздовж фасадів, парадні сходи, що мали надихнути відвідувача на зустріч із прекрасним, стали атрибутами музейних будівель на десятки років.
Британський музей у Лондоні. Instagram: @britishmuseum
Проте римська спадщина позицій не здавала і лишалася популярною. Андреа Палладіо пам’ятаєте? Того, що за доби ренесансу будував розкішні вілли і написав трактат «Чотири книги про архітектуру»? Так от, він повернувся до справ. Віртуально, ясна річ. Однак популярність архітектора і його трактату не тільки відновилася, а й зросла. Для англійців Палладіо був, як то кажуть, цар і бог. Особливо на селі: його віллу Ротонду то косплеїли, то просто копіювали 1:1. Виник цілий архітектурний напрям, який називали палладіанством. Він гарненько пустив коріння в парках, на які перетворили свої величезні володіння британські аристократи.
Народжений класицизмом англійський парк був цілковитою протилежністю французькому: ніхто не вирівнював рельєф місцевості (що складніший, то краще); бажано, щоб подекуди стирчали скелі (як немає, доведеться звідкись везти великі каменюки); дуже треба, щоб парком протікала річка або хоч струмок (русло можна зробити крученим, ще й каскад ставків улаштувати). Для чого вся ця морока? А щоб було схоже на пейзажі живописців Клода Лоррена і Сальватора Роза. Тобто щоб мати під хатою (навколо палацу) ідеальний, хоч у рамку вставляй, пейзаж. Точніше, цілу «виставку» пейзажів, бо паркові доріжки прокладали так, щоб, рухаючись ними, гість маєтку насолоджувався зміною пейзажних композицій. Щоправда, масштаби «картинок» величезні, тож милуватися ними краще верхи або з вікна карети.
