Спробуйте назвати п’ять великих художників. Швидше за все, більшість імен будуть чоловічими — і не тому, що вони талановитіші. Протягом століть жінки не мали доступу до освіти, академій і професійних можливостей. Саме ці інституційні бар’єри формували канон мистецтва, у якому жінку бачили музою, а не авторкою.
До Дня боротьби за права жінок ми поговорили з шістьма українськими та європейськими мисткинями з артплатформи Subjektiv про те, як вони працюють, які сенси формують і що для них означає бути не натхненням, а творчинями. Це розмова про видимість і про мистецтво, яке створюється тут і зараз — без огляду на застарілі рамки.
Щоб зрозуміти, як художниці сьогодні осмислюють свою роль у мистецтві, ми поставили кожній із них три запитання.
У якій техніці ви працюєте і як цей вибір допомагає артикулювати позицію чи стан, які неможливо передати словами?
Юлія Голуб: Я працюю на межі реалістичного й трансфігуративного живопису та скульптури. Мене цікавить момент, коли людська форма починає змінюватися — ніби перебуває між живим тілом і архівним об’єктом. У своїх роботах я досліджую футурологічні мотиви, індустріальну естетику та образи оболонки як реакцію на кризу людяності. Коли гідність стає вразливою, тіло лишається останнім доказом присутності. Для мене важливо працювати з анатомічною точністю та фактурою шкіри. Присутність неможливо підмінити декларацією. Іноді саме вона стає опорою в умовах стирання суб’єктності.
Дарія Бутряшкіна: Я працюю в техніці олійного живопису та графіки. Олійний живопис використовую для сформованих, обдуманих ідей. Малюю переважно в техніці лесування, поступово накладаючи відтінки. Це дає змогу вносити корективи, тому в картині залишається весь спектр моїх емоцій за час її створення. Сам процес здебільшого медитативний, хоча іноді трапляються сплески невпевненості.
Коли ж беру папір і вугілля, це швидкий, різкий, емоційний процес. Іноді я зображую те, що сама до кінця не усвідомила. Тож графіка для мене — спосіб пізнання себе і водночас відсторонене творення. Я не маю ідеї наперед: зображення народжується інтуїтивно, і мені лишається довіритися процесу та не заважати йому.
.jpeg)
.jpeg)
Яна Ярош: Через вимушену еміграцію я залишила київську майстерню на Андріївському узвозі й переїхала до Франції. Наразі живу в Парижі та працюю вдома. Мій фізичний простір значно зменшився, і це певною мірою обмежує можливості для масштабних експериментів. Водночас такі умови змушують шукати нові способи реалізації ідей і бути більш гнучкою в процесі.
Для мене важливо працювати руками, відчувати фізичну взаємодію з матеріалом і поверхнею, тому поки що я не звертаюся до діджитал-арту, хоча з часом, можливо, прийду й до нього. У роботі використовую мобільні, «швидкі» матеріали: акрилові фарби, чорнила, полотно, папір. Вони дозволяють реагувати імпульсивно, майже інтуїтивно, фіксувати стан тут і зараз.
Окремо для мене важлива робота з кольором. Саме колір дозволяє найбільш точно й чесно передавати внутрішній стан. Він має глибину й тілесність, яких не дають інші матеріали.
Богдана Ткач: Я працюю в техніці ціанотипії. Синій різний — він дихає. Ця техніка показує, як під дією світла сполуки заліза взаємодіють із фероціанідом калію, утворюючи стійкий синій пігмент — берлінську блакить. Я завжди мала слабкість до синього. Він мене заворожує, магнетизує. Але всі спроби це описати звучать недолуго, бо це або відчувається, або ні. Чому синій? Для мене він найкраще резонує з моїм станом останніх років і сьогодні. Водночас я не обмежуюся лише ним. Через тонування ціанотипії можна «розчинити» синій, і робота набуде відтінків коричневого або сепії.
Karine Bartoli: Я працюю переважно в техніці олійного живопису на полотні. Це медіум, який дозволяє безпосередньо передати те, що я відчуваю в момент, коли стою перед полотном і своєю моделлю. Моделями слугують фотографії, які я зробила сама. Відчуття й атмосфера, зафіксовані на них, відтворюються та посилюються через живопис. Він має сильну присутність, здатен працювати з масштабом і створювати власну живописну граматику, яка іноді замінює слова.
Живопис можна використовувати безліччю способів. Потрібно знайти власну мову, свій «алфавіт», щоб перенести на полотно все, що сприймають органи чуття, усе, що душа — ця своєрідна «чорна скринька» — фільтрує, і що рука відтворює. Те, як фарба наноситься на полотно, багато говорить про спосіб висловлювання. Це розповідає і про погляд художника на світ, і про сам сюжет.
Daphne Klagkou: Мої основні медіуми — скло та кераміка, але я також працюю з широким спектром інших матеріалів: карбоновим волокном, металом, шкірою та іншими. Мене глибоко цікавлять взаємозв’язки між матеріалами, текстурами й «інтенсивностями», а також те, як їхня взаємодія створює неочікувані зв’язки й концептуальні діалоги. Крихкість скла, його здатність віддзеркалювати й пропускати світло дозволяють передавати тонкі нюанси та багатошарові сенси, особливо в контрасті з жорсткішими або м’якшими матеріалами. Ці матеріальні напруження допомагають висловити позиції та емоційні стани, що виходять за межі мови.
Я також активно працюю з наукою про матеріали. Часто експериментую з сирими компонентами й досліджую можливості сучасних технологій у своєму ремеслі, дозволяючи технічним процесам безпосередньо впливати на концептуальний напрям роботи.
.jpeg)
.jpeg)
Мистецтво тривалий час відводило жінці роль музи або об’єкта споглядання. Чи доводиться й сьогодні відвойовувати право бути «творцем» — у суспільстві або професійному середовищі?
Юлія Голуб: Під час навчання я стикалася з проявами сексизму. У професійному середовищі частіше доводилося мати справу з мізогінією — інколи прихованою, інколи відкритою. Більшою проблемою для мене є нормалізація емоційного насильства в мистецькому середовищі. Часто суб’єктність художника ігнорується, а людина стає зручною проєкцією чужих амбіцій або страхів.
Для мене перехід до позиції творця — це не боротьба за роль, а внутрішній дозвіл не зменшуватися й не погоджуватися на роль декорації.
Дарія Бутряшкіна: Я думаю, що жінки завжди були мисткинями, просто перебували на «початковому», а не кінцевому етапі. Початковим я вважаю момент створення твору, а кінцевим — етап, коли глядач бачить роботу й ім’я авторки поруч.
Особисто мені не доводилося відвойовувати статус художниці. Критика стосувалася мого мистецтва, а не мене як жінки, що творить. Можливо, тому, що мене оточують думаючі люди, які усвідомлюють становище жінок у суспільстві. Водночас я розумію, що, чим вищий рівень, тим більший ризик зіткнутися з упередженням. Я займаюся мистецтвом трохи більше ніж три роки, тому поки перебуваю на етапі, коли люди підтримують одне одного — і мене це тішить.
Яна Ярош: Вважаю, що нам пощастило жити саме зараз, у XXI столітті, коли жінки почуваються вільнішими у виборі професії та самореалізації. Я вдячна сміливим жінкам минулого, які відстоювали свої права і розширювали можливості для нас. У моєму випадку близьким знадобився певний час, щоби повністю прийняти мій вибір стати художницею, адже мистецтво не завжди вважається найбезпечнішим або найтрадиційнішим шляхом. Сьогодні їхня підтримка означає для мене дуже багато, і я глибоко її ціную.
Я стикалася з різними реакціями — від заохочення до скептицизму — і навчилася не зосереджуватися надто ні на одній із них і не вимірювати свою роботу цими оцінками. Я просто продовжую працювати. У цьому сенсі не сприймаю свій шлях як боротьбу в традиційному розумінні — радше як питання наполегливості та віри в те, що робиш.
Богдана Ткач: У мистецькому середовищі я не відчуваю тиску на жінок. Навпаки, нині, під час війни, в Україні помітний тиск на чоловіків.
У своїй практиці я часто працюю з жіночим тілом. Я ним захоплююся. Це й автопортрети, і фотографії жінок, які резонують своєю чуттєвістю, лініями, абрисами. Водночас фотографую і чоловіче тіло. У проєкті 2021 року «Вікна. Чоловіче-Жіноче» я досліджувала ці два світи, їхню спільність і відмінність.
Karine Bartoli: Відтоді як я займаюся живописом, я не відчувала потреби утверджувати свій статус творчині в суспільстві. Знайти легітимність у тому, щоб писати картини, а також здобути визнання колег і професіоналів мистецтва настільки складно, що питання мого статусу як жінки ніколи не здавалося мені перешкодою на цьому шляху.
Daphne Klagkou: Попри значний прогрес, я вважаю, що потреба утверджувати себе як творчиню досі існує. Упередження минулого стали більш прихованими. Особисто я не стикалася з відкритою дискримінацією, але відчувала сумніви щодо моєї серйозності й глибини як молодої художниці. Для мене утвердження позиції означає послідовність: розвивати сильну концептуальну мову, зберігати інтелектуальну вимогливість і впевнено займати свій простір. Приховані гендерні упередження залишаються поширеними, і важливо це усвідомлювати. Це проблема не лише мистецького середовища, а суспільства загалом.
Чи існує для вас поняття «жіночого мистецтва», чи творчість не має гендеру?
Юлія Голуб: Я не бачу сенсу ділити мистецтво на «чоловіче» і «жіноче». Емоція не має гендеру — вона має глибину або поверховість. Водночас досвід впливає на оптику. Жінкам історично доводилося виборювати право на агентність і на те, щоб бути голосом, а не образом. Для мене важливо працювати без страху займати простір — інтелектуальний і фізичний. Сила мистецтва визначається не гендером автора, а рівнем мислення й чесністю висловлювання.
Дарія Бутряшкіна: Поняття «жіночого мистецтва» для мене неоднозначне. Якщо говорити про твори, які мені відгукуються, я не поділяю їх на жіночі чи чоловічі й не вважаю якісь із них якіснішими. Водночас є теми, які, на мій погляд, може повноцінно розкрити саме жінка. Сила висловлювання для мене важливіша за гендер. Але я усвідомлюю, що існує багато причин, через які голоси жінок звучать тихіше, ніж хотілося б.
Яна Ярош: На мій погляд, творчість сама по собі не має статі. Це людська сила й потреба висловлюватися, ставити питання, перетворювати досвід у форму та приносити у світ щось нове. Сила самовираження не належить жодній статі. Водночас художники формуються під впливом власного досвіду, і гендер є його частиною. Наша взаємодія зі світом впливає на те, що ми помічаємо, що відчуваємо і про що вирішуємо говорити.
Я не визначила б свою практику як «жіноче мистецтво», але й не можу заперечити, що мій досвід є жіночим і природно присутній у моїй роботі. Бути жінкою формує мою точку зору так само, як і багато інших аспектів моєї ідентичності.
.jpg)
Богдана Ткач: Насамперед для мене важливо, чи мистецтво торкає, чи реагую я на нього. Лише потім цікаво, хто його створив — чоловік чи жінка, і це вже питання дослідження. Я досі не визначила для себе, у чому більше спільного, а в чому відмінного між жіночим і чоловічим світом, і не прагну жорстко це розділяти. Мені цікаво спостерігати, як ці світи переплітаються і взаємодіють.
Світ складається з протиріч — так само як і ми, незалежно від гендеру. Люди подібні у своїх потребах і бажаннях, але водночас дуже різні. Тому питання поділу мистецтва на чоловіче й жіноче для мене залежить від того, яку мету переслідує той, хто пропонує таке розділення.
Karine Bartoli: Я вважаю, що творчість неминуче проходить через життєвий досвід художника. У роботах іноді можуть проявлятися більш виражені жіночі або чоловічі риси. Унікальність прожитого досвіду впливає на мистецтво кожного автора, і належність до певної статі може бути більш або менш помітною.
Останніми роками в мистецтві дедалі частіше з’являються роботи з вишивки чи кераміки, які раніше відносили до сфери «домашнього господарства» і асоціювали з жінками. Сьогодні ці техніки доводять, що мають таку ж філософську глибину, як і традиційний історичний живопис. Саме в цьому можна побачити одну з можливих інтерпретацій поняття жіночого мистецтва.
Daphne Klagkou: Мистецька практика не може бути повністю агендерною. Незалежно від того, чи людина ідентифікує себе в межах бінарної системи чи поза нею, її досвід формує взаємодію зі світом і соціальними структурами. Я є тією, ким є, думаю так, як думаю, і створюю те, що створюю, тому що мене сформував цей світ. Я створюю мистецтво як жінка, тож моя робота неминуче реагує на жіночий погляд.
Водночас «жіноче мистецтво» — поняття, яке має значення в певних контекстах. Воно може бути важливою рамкою для феміністичних практик, акцентувати проблеми жінок і надавати видимість художницям, які історично були недопредставлені. Я визнаю його значення, але не обов’язково позиціоную себе в цих межах.
Я представляю свою практику просто як мистецтво. Не існує окремої категорії «чоловічого мистецтва» — воно традиційно сприймається як універсальне. Називання може надавати силу недопредставленим групам, але, говорячи про мистецтво, ми маємо мислити інтерсекційно й відстоювати рівне представництво для всіх.
