Подейкують, що Жіночий марш 21 січня став найбільш численним в історії. За попередньою статистикою із ходою за права людини об’єдналися понад чотирьох мільйонів людей з усіх континентів світу. Міжнародні соціальні та мас-медіа транслювали події наживо, показуючи неочікуваний розмах творчого та політичного вираження тисяч людей, налаштованих захищати свої цінності.
Я була в серці одного з таких маршів — у Нью-Йорку, де знову пережила знайоме відчуття краплі в океані. Варто сказати, що два місяці з моменту обрання Дональда Трампа новим президентом США стали для мене суцільним дежавю. Спокійна та непохитна, одна з найбільш впливових країн світу раптом почала бити в дзвони: її турбувала інформаційна війна, можливість втручання Росії в свою державну політику, а також суттєва загроза правам людини. Протести, тітушки, боти з тролями та решта знайомих «прийомчиків»: раптом тут, в прекрасній демократичній Америці я щодня чую про Путіна, а цей західний світ, який випереджає Україну на кілька десятків цивілізаційних кроків, почав занурюватися в українську реальність сьогодення.
Утім вже перший день президентства (про який часто жартують як про початок кінця правління Трампа) приніс мені упізнавання іншого вигляду — глобальної єдності, яка рішуче проявляє себе в кризові моменти. Після тижнів медійного розпачу мільйони людей зустрілися в офлайні, кожен зі своїм артикульованим повідомленням. Пам’ятаєте те відчуття, коли кидаєте свої справи та дедлайни, щоб поїхати на акцію солідарності; коли в вагоні метро погляд чіпляється за чийсь постер чи незвичне вбрання; коли вас стає все більше й ви з жартівливим змовництвом перехоплюєте позирки один одного; коли, виходячи з вагону на одній станції, ви зливаєтеся з людським потоком, що виносить вас в той самий океан. Це було упізнавання Майдану перших місяців, коли вихоплюєш оком чиюсь стрічку на одязі чи запах диму, та коли на території солідарності позбуваєшся своїх геополітичних страхів.
Але попри знайомий емоційний підйом в американському протесті я побачила суттєву відмінність від пережитого в Україні: здатність до структурної, а не стихійної організації. Тут було значно менше риторики “зради” — навпаки, правозахисні організації, приватні ініціативи чи лідери думок закликали гуртувати свої знання та можливості. Вже на наступний день після виборів в листопаді відома режисерка та блогерка Ліна Данем написала великий лист під назвою Don’t agonize, organize своїм підписницям. В цей же час в Facebook з’явилася пропозиція організувати в Вашингтоні марш на підтримку громадських, репродуктивних прав, а також прав мігрантів. Поки ініціатори маршу робили сайт та отримували дозволи, тисячі бажаючих взяти участь в події почали координувати трансфер, створення мистецьких робіт, проведення маршів в інших містах країни. Викладачки мого університету, зокрема, вже в середині листопада замовили автобуси на січень і через студентську розсилку пропонували усім бажаючим приєднуватися. А наступного вік-енду була створена ініціатива PUSSYHAT project, яка взялася за в’язання рожевих капелюшків та провадження DIY-інструкцій (ідея висміювала відомий сексистський коментар Трампа «grab them by the pussy») і зрештою зуміла створити виразну візуальну мову протесту.
Про подробиці мізогіністського підходу Трампа я писала в післявиборчій колонці. Учора ж я побачила приголомшуючу людську солідарність, яка поєднала усі гендери, кольори, ідентичності в русі за свободу базових прав людини. Уявіть собі ейфорію, коли на скандування жінок «Моє тіло — моє діло» чоловіки відповідали гаслом: «Її тіло — її діло».
Я поки що не можу собі уявити подібний розмах в Україні, де слова «фемінізм» та «гендер» вважаються чимось людожерським. США ж має багату історію боротьби за права жінок, зі значним підйомом в кінці 60-х – 70-х, коли друга хвиля фемінізму означилася появою видатних представниць мистецьких та наукових кіл та розвитком гендерних студій. Саме цій порі належить гасло «The personal is political» («Особисте є політичним»), яке, на мою думку, є однією з ключових максим ХХ століття і продовжує бути базисом для правозахисних рухів чи академічних теорій. Простіше кажучи, коли система втручається в твоє особисте життя, в те, як повинно чи не повинно виглядати твоє тіло, що воно повинне чи не повинне робити задля догоджання чужим рішенням чи моралі, — це є питання політичні. Тут мова йде не тільки про жінок, а про будь-яку особистість. До речі, це чудово розумів попередній президент Барак Обама, який називав себе феміністом. Жіночий марш 21 січня показав значну цифру людей, які готові захищати право людини на своє тіло та на свій політичний вибір.
Наостанок додам, що було дуже прикро від того, що українки та українці не організували централізовану сестринську акцію, як це зробили німці, кенійці, ліванці, мадагаскарці та десятки громадян інших країн з усіх континентів. На мапі жіночих протестів, що її виклала New York Times, Україна з кількома іншими пострадянськими країнами виявилася білою плямою. Така порожнеча є дуже симптоматичною і говорить про те, що Україна лишається «острівною» країною, яка здебільшого не цікавиться рештою світу. Кілька років тому наші соцмережі вибухали жартами про адміністрацію Обами, яка висловила своє занепокоєння станом речей в Україні. Виявилося, що ми навіть на занепокоєння не здатні. Нас легко зачепити питаннями безвізового режиму з ЄС та можливістю бути причетними до благ західного світу, але такий історичний момент, коли одна з найбільш впливових демократій світу опинилася під загрозою, ми просто проігнорували. І сказати, що «у нас війна і Жіночий марш — не на часі» буде простим невіглаством, адже добра частина учорашньої події носила виразний антипутінський характер. Україна, яка позиціонує себе як жертву держави-агресора, мала можливість заявити про свою боротьбу в гучномовець, але промовчала.
P. S. Дякую тим українцям та українкам, які поодинці солідаризувалися зі світовою акцією. Зокрема Павлові Керестею, Наталії Касим та Ярославові Футимському за маленьку, але вишукану ініціативу Women’s March в Ужгороді.
