Уся свобода Соломона Нортапа вміщалася в один складений аркуш паперу — посвідчення вільного громадянина, яке він носив при собі. Коли навесні 1841 року цей документ було вкрадено з його кишені разом із грошима, зник і сам містер Нортап: замість тридцятидвохрічного скрипаля із Саратоги, чоловіка та батька трьох дітей, на світ «народився» безправний «Платт», нібито раб-утікач із Джорджії. Щоб повернути собі ім’я, йому знадобилося дванадцять років, випадкове знайомство й один лист, навмання надісланий на вільну північ.
Як це стало можливим у країні, що пихато називала себе вільною, і що зрештою допомогло Соломонові повернутися до сім’ї — розповідаємо в нашому матеріалі. А повну історію «невільника за змовою» маєте змогу прочитати в його автобіографії під назвою «12 років рабства», що виходить у серії «Золота полиця» видавництва #книголав.
Сам він писав, що до того березня в його житті «не було нічого особливого — лише звичайні надії, любов і щоденна праця непомітної темношкірої людини». Те, про що не мріють, допоки на власній шкірі не відчують жорстокий тягар кайданів. Народжений 1808 року в родині звільненого раба, він працював на фермі й на сплаві деревини, а понад усе любив скрипку — заняття, яке, за його ж словами, «на багато годин відволікало від гірких роздумів». Саме цей інструмент його і підвів: двоє незнайомців, що назвалися Брауном і Гамільтоном, запропонували музикантові короткий та фінансово вигідний контракт у цирковій трупі. Дорога вела через Вашингтон — місто, де рабство було законним. Після вечері з новими «роботодавцями» Соломонові стало зле, і його свідомість погасла.
До тями він прийшов у підвалі будинку, який з вулиці мав вигляд звичайного приватного помешкання й був споруджений так, щоб перехожий нізащо не здогадався, що всередині ховається невільницька в’язниця.
«Не могло такого бути, щоб із вільним громадянином штату Нью-Йорк, який не скривдив жодної людини й не порушив жодного закону, могли вчинити так жорстоко», — згадує він свої перші думки в кайданах.
Работорговець Джеймс Берч пояснив бранцеві його нову біографію за допомогою батога: відтепер він не мав навіть у парі слів згадувати своє попереднє життя під страхом жорстокої смерті. Соломона відіслали морем до Нового Орлеана та продали.
Перший господар, Вільям Форд, виявився людиною, про яку Нортап навіть у мемуарах писатиме з долею тепла, — та все ж у системі, де людина є майном, доброта нічого не важить. Через борги Форда Соломон потрапив до теслі Тібітса, який одного дня ледь не повісив свою «власність», а згодом — на бавовняну плантацію Едвіна Еппса (найстрашніше місце для будь-якого темношкірого), де й проминули найтемніші роки праці та насильства.
Поруч у полі працювала Петсі — «королева поля», найкраща збирачка бавовни, чия спина була вкрита шрамами не за провини, а тому, що вона опинилася між хтивістю господаря й ревнощами господині. Порятунок прийшов 1852 року з появою Басса — мандрівного теслі з Канади, який відкрито сперечався з Еппсом:
«Немає сенсу й справедливості ні в законі, ні в Конституції, якщо вони дозволяють одній людині тримати в рабстві іншу».
Саме йому Соломон наважився розповісти правду. Басс надіслав листи на північ, і в січні 1853 року його адвокат прибув до Луїзіани з документами, які повернули Соломонові ім’я і свободу. Сцену зустрічі з рідними автор описувати відмовився: «Тут я опущу завісу: цю сцену легше уявляти, ніж описувати».
Персона адвоката заслуговує на окрему увагу — його звали Генрі Б. Нортап, і він ділив прізвище зі своїм новим клієнтом зовсім не через родинні зв’язки. Соломон походив із роду, який було звільнено білою родиною Нортапів, і саме тому носив її прізвище за тодішнім звичаєм. Цим пояснюється й інтерес Генрі до цієї справи та наявність у нього документів, що свідчили про походження викраденого чоловіка.
Уже влітку 1853-го мемуари побачили світ: Нортап багато разів переповідав свою історію письменникові Девіду Вілсону, не змінюючи жодної подробиці, й особисто вивіряв рукопис. Книга, присвячена Гаррієт Бічер-Стоу, миттєво розійшлася десятками тисяч примірників і перетворила абстрактні дебати про рабство на свідчення очевидця — з іменами, датами й географією, які можна було перевірити. Гірка іронія в тому, що суд так і не покарав викрадачів: свідчення темношкірого проти білих тоді не мали ваги. Сам Нортап виступав із лекціями, а згодом його слід загубився: дата й обставини його смерті невідомі досі. У ХХІ столітті історія отримала друге життя: екранізація Стіва Макквіна 2013 року здобула «Оскар» за найкращий фільм.
Сила «12 років рабства» — у цілковитій відсутності патетизму. Це водночас судова драма — з додатками, у яких зібрано реальні документи справи, — і написана без жодної жалості до себе розповідь про гідність, яка виживає там, де відібрано все інше, і про те, як легко суспільство погоджується на зло, обрамлене законом.
«Тут немає художньої вигадки або перебільшення. Якщо я в чомусь і погрішив проти істини, то тільки в тому, що, можливо, надто яскраво описав світлий бік рабства», — підсумовує автор.
Українське видання в перекладі Нінель Мартинюк і з обкладинкою «Аґрафки» повертає нам першоджерело — голос людини, що дванадцять років відмовлялася забути, хто вона.
.jpg)
