За более чем год, в течение которого продолжается полномасштабная война России против Украины, современное украинское творчество наполнилось новыми смыслами. Не стала исключением и поэзия, которая на протяжении сотен лет документировала все повороты нашей истории. Сюжеты стихов, созданных за этот сложнейший, болезненный и, казалось бы, бесконечный год, полны кадров войны, в которой мы живем каждый день, и боли, которую она несет с собой. Однако в то же время в них много и других мотивов, которые дают силы двигаться вперед: любви, надежды и веры.
В новой рубрике ELLE.UA читаем стихи, написанные за время полномасштабной войны, и знакомимся с теми, кто их создает. Первая героиня, чья поэзия разбивает сердце и одновременно исцеляет его, — поэтесса Татьяна Власова.
Татьяна регулярно публикует свои произведения в соцсетях, а также проводит поэтические вечера, средства от которых передает на нужды ВСУ. Так, 5 февраля в киевском Доме актера звучали стихи Татьяны Власовой в исполнении самого автора и украинского актера и режиссера Ахтема Сеитаблаева. В рамках концерта «Багато війни. Багато любові» на сцене звучали истории о жизни, любви и вере во время войны. А 11 марта в Доме кино состоится совместный благотворительный вечер Татьяны Власовой и украинского писателя Дмитрия Лазуткина под названием «Я розкажу всю правду». В сопровождении джазовых импровизаций Татьяна и Дмитрий будут говорить о любви, которая всегда побеждает. В ожидании события читаем невероятные стихи украинской поэтессы.
Так багато війни, розкажи мені правду або промовчи.
В кожне слово впиватися спрагло — це не зрівняєш ні з чим.
Наші часи колись перепишуть із твоїх повідомлень і записів.
Знаєш, тут так багато захищеності
і так багато беззахисності.
Ти кажеш, що вчишся впізнавати своїх за порохом і алфавітом.
Я кажу — знаєш, тут стало багато мороку, але й стільки світла.
Ти кажеш — це прикро, але я зовсім не пам’ятаю тебе таку.
Я не знаю, про що ще говорити, тому ти просто будь на зв’язку.
Ця зима як тривала хвороба, і ми нею вражені всі.
Але ти просто роби що робиш, мій друже з долютневих часів.
І аж до першого дня весни пиши слова мені випадкові.
Так багато війни. Багато війни.
Так багато
любові.
Темно так, що діти вже вміють рахувати постріли і набої,
карбувати у сутінках миті, наче фото у спільний альбом.
Так, навіть у цій темряві я бачу, що всі ми створені із любові.
Тільки поки не розумію, для чого нам створена ця любов.
Чому вона не закінчується зі смертю, якщо обидві мають початок.
Чому робить рідними тих, що народились чужими.
І чому вона завжди поруч із болем, від якого мусиш кричати.
Я ніколи не зрозумію, чим ми її таку заслужили.
Я ніколи не зрозумію, навіщо у світі стільки легкого трунку.
Я боюсь про це думати, знову думаю — і щоразу боюсь.
Але якщо тобі потрібна опора — ти можеш спиратися на мою руку.
І я тоді теж буду спиратися
на чиюсь.
«Сніг пішов, напиши мені те, що за рік не сказалось».
«Сніг пішов, уривчастий, ніби наші розмови зараз».
«Сніг пішов, сьогодні вівторок чи вже неділя?».
«Сніг пішов, я вперше в житті йому не радію».
«Сніг пішов, ти ніколи не була мені так близька».
«Сніг заходить у місто, слідом заходять війська».
«Я не знала, що за кордоном зима може нічим не пахнути».
«Сніг пішов.
Сніг пішов.
Друг загинув під Бахмутом».
«Сніг пішов, його мамі далі ходити тінню».
«Сніг пішов, у Херсоні знову знайшли катівню».
«Сніг пішов, хай у тебе буде міцніша каска».
«Сніг іде, а із вас хай ніхто більш не йде, будь ласка».
«Сніг іде, ми сьогодні такі собі співрозмовники».
«Сніг іде, ну з‘явись нарешті зеленим вогником».
«Знаєш, я тут складаю зі снігу контури твого лиця».
«Сніг іде. Кожна зима закінчується.
Навіть ця».
Кордони тримаються правдами і неправдами.
На кордоні лежать патрони, ростуть фіалки.
Якщо ти зберешся писати своїм праправнукам —
напиши їм, хай бережуть те, що мають, змалку.
Напиши їм про переломи усі і шрами,
про сумління пиши і, звісно, про муки вибору.
Напиши їм про битви, які ми колись програли.
Напиши їм про війни, які ми назавжди виграли.
Бо на те ми атака, на те ми і оборона,
щоб ненавидіти і любити — так само палко.
Бо у кожного покоління — свої патрони,
як у кожного покоління — свої фіалки.
Танцюй, моя пташко, просто посеред села.
Саме для цього його спалили дотла.
Красива у своїй силі, сильна у своїй красі —
танцюй, моя люба, покажи їм усім.
Посеред цього згарища, залишеного ворогами,
танцюй так, як завжди уміла — гордо і гарно.
Танцюй за тих, хто тут народився і тут поліг.
Танцюй за тих, у кого більше немає ніг.
Танцюй за померлих дітей, чоловіків і жінок.
Танцюй, моя рідна, ти заслужила на цей танок.
Ті, хто палить тут села, вже прокляті і роздерті —
це танець твого життя, а значить танець їхньої смерті.
Тож хай під твоїми ногами виростає нова трава.
Хай тут будуть нові посіви і нові жнива.
Хай там, куди ти вкажеш рукою, будуть нові хати.
Хай тут буде чим дихати.
Буде чим дихати.
Хтось мусить тут танцювати, інакше все це не має ваги.
Хай ворогів багато, але хай ляжуть тут вороги.
Танцюй для них, пташко, вперто, без жалю і каяття.
Бо це танець їхньої смерті,
бо це танець твого життя.
