.jpg)
Уявіть собі таке: ви пливете найпрекраснішою річкою у світі, навколо чудові краєвиди, на берегах ростуть великі дерева, цвітуть квіти, співають пташки, водичка прозора, в ній видно всіх мешканців річки, десь промайнула, виблискуючи золотою спинкою, якась чудернацька рибка, біля берегів цвіте латаття та чарівні кущі із рожевими квітами. Небо надвечірнє, перегортає бузкові фарби, лагідно торкаючись вашого обличчя теплим літнім промінням. Вам має бути затишно та комфортно, все навкруги потребує довіри та споглядання…
.jpg)
Але натомість ваше тіло напружене: невидимий шлейф тривоги вимагає спостерігати не пейзаж, а його складові, ви вдивляєтеся в кожний кущик, переводите постійно погляд з одного берега на інший, реагуєте на кожен звук чи зміну забарвлення неба, вода здається темною, і ви уважно пильнуєте, чи не має там чогось, що вам не відоме.
Замість затишку та відчуття безпеки ваша нервова система аналізує кожен клаптик простору, замість краси пейзажів вона бачить лише фрагменти, які потребують пильної уваги, замість краси та насолоди вона зчитує оперативні дані, не даючи вам зібрати в спогади всю неймовірність життя навкруги, яке потім дасть натхнення, глибокий сон, зігріє в сумні часи. Непомітно рух мальовничою річкою перетворюється на тортури контролем, витримкою та страхом.
«Бажання все контролювати народжується ще в дитинстві, часто «потрапляє» в нас із молоком матері, оминаючи нашу волю», — говорить клінічна психологиня, сертифікована психоаналітикиня Європейської конфедерації психоаналітичних психотерапій Єлизавета Птиця.
Дитина пізнає світ, тільки повністю у нього занурюючись. Вона не знає ще страху, відповідальності, небезпеки, образ, складних почуттів, обману та зради — все занадто цікаве, вона повністю довіряє світові. На превеликий жаль, часто буває, що гіпертривожні, які самі всього бояться, або нарцисичні батьки, які сприймають дитину як продовження самих себе, дозволяють нам маленьким пізнавати світ тільки через призму свого світогляду, страхів або бажань. Саме тоді, в дитинстві, ми вперше чуємо: не йди, не лізь, втонеш, вдаришся, впадеш, в тебе не вийде, нікому не довіряй, сама винна, там небезпечно, це погано, будь зібраною (або пильним), не осоромся, будь відповідальним за свої вчинки, все залежить тільки від тебе».
Ще малими дітками або підлітками ми спостерігаємо відносини між мамою та батьком. Якщо родина неповна або в ній немає добробуту, ми, самі того не розуміючи, несвідомо копіюємо деструктивні сценарії та особисте ставлення одного з батьків до протилежної статі, до батька чи мами, які пішли з родини, того, як проходять сварки і як розв`язувати проблеми в сім`ї, як та з якими емоціями реагують батьки на зовнішні обставини, і саме тоді вже робимо висновок, що життя — це суцільний ризик та небезпека.
Так у нас закладається установка, що «світ жорсткий і несправедливий». Гіперконтроль формується як захисна програма, а також через нездатність справлятись із власними почуттями, особливо тоді, коли ми, ще юні та незрілі, залишаємось сам на сам із першим коханням, поразкою, зрадою, будь-яким складним досвідом, який народжує так багато питань, а відповідей немає.
Важливу роль у правильній та безпечній обробці почуттів грає близьке оточення. Якщо ми в дитинстві мали підтримку і нам було до кого прийти в розпачі, опинившись в психічній небезпеці, тоді ми не ставимо купу червоних сигнальних маячків на своїй «злітній смузі» в доросле життя. Якщо сталось так, що близьке оточення було холодним, тривожним, відштовхувальним, або, ще гірше, хтось із батьків був нестабільним і міг вибухнути гнівом або покаранням в будь-який момент, на будь-який наш вчинок, без пояснень, — ми стаємо тими самими дорослими.
І тепер ми мусимо тримати під пильною увагою, міцним контролем, щоб не сталось лиха, не отримати міцного удару в наше его, не втратити любов, не викликати гнів. Ми контролюємо все, що відбувається навколо, все, що робимо самі чи близька людина, аби вгадати, що буде далі, в надії підкласти рятівну «соломку» або, ще гірше, взагалі полишаємо бажання кудись рухатись і розвиватися.
«Величезний мінус гіперконтролю — це великі витрати з боку нашої особистості. Це відчуття можна порівняти з постійним статичним напруженням, яке забирає на себе, щоб продовжувати роботу, наші бажання, сон, лібідо. Ми буквально все відчуваємо як через папір, тобто прісним і просто наявним», — пояснює Єлизавета Птиця.
Жодного задоволення від життя тут не може бути, бо «сигнальний маячок» гіперконтролю потребує сотню тисяч ватів, на все інше вже не вистачає внутрішнього світла. Звісно, гіперконтроль потребує опрацювання в терапії з психологом, тренером, коучем. Але що ж можна зробити самостійно? Дозвольте запропонувати невелику, але дуже дієву вправу, яка допоможе розвантажити вашу напруженість у невизначеності, а надалі, якщо робити це на постійній основі, дасть вашим нейронним зв’язкам прокласти інший шлях до майбутнього, оминаючи стару «злітну смугу».
На білому аркуші паперу напишіть шість запитань:
1. В чому моя проблема або задача?
Деколи, описавши на папері проблему, а потім зачитавши її собі вголос, ми бачимо, що половина проблеми одразу зникає.
2. Що доброго, позитивного спадає вам на думку, коли ви споглядаєте на описану вами проблему або задачу? Завжди, навіть у суцільному мороку, є те, що зігріє, щось хороше. Дозвольте собі самі сміливі думки, навіть якщо вони уводять вас від основного питання.
3. Який найгірший сценарій розвитку подій і яка взагалі вірогідність того, що він станеться: висока, середня чи низька? Дозвольте собі написати найстрашніший сценарій у найтемніших фарбах, де все летить шкереберть і все виходить з-під контролю. Можливо, їх буде декілька. Зробіть паузу на 15 хвилин, залиште запис, пройдіться по кімнаті, з’їжте солоденьке чи подивіться улюблений уривок фільму. Далі поверніться і ще раз перегляньте на рівні вірогідності — у 99% вони зміняться.
4. Який ідеальний сценарій розвитку ситуації, яка вас турбує? Пофантазуйте про нього, уявіть і опишіть. Порівняйте з пунктом №3, і ви відчуєте певний спокій і наближення до самого вірного і безпечного розвитку подій.
5. Опишіть перепони, які вас відділяють від того, що ви наразі відчуваєте, чи віддаляють, не дають можливості втілити бажаний сценарій розвитку подій. Ви побачите, що основними перепонами будуть тривога, страх, невпевненість, але не реальні перешкоди.
6. На що конкретно ви можете вплинути, щоб втілився ідеальний сценарій? Перевага цього пункту надзвичайна, адже опис того, на що ви можете вплинути, буде ще і реальним планом дій! Звісно, не всі ситуації вирішуються так безпечно і легко, але, починаючи з таких дій, ми зможемо потрошку повернути нашого внутрішнього дорослого до тієї самої маленької дитинки, яка досі живе у нашій душі та так потребує підтримки з майбутнього.
