24 лютого о 4-й ранку вся Україна прокинулася від вибухів. Пам’ятаю, як підскочила в ліжку від двох пропущених подруги: «Почалося». Далі були дзвінки рідним та друзям у різні куточки країни, тривожна валізка, розкладена у маленьку дорожню сумку, вихід у нікуди на світанку та перша повітряна тривога, яку я застала в абсолютно відкритій місцевості.
Сьогодні понад 100 пережитих днів війни здаються жахливим сном, від якого досі не вдається прокинутися.
Кожна подія, кожен день війни відгукується болісним флешбеком, тригерами, на які натикаєшся випадково, в повсякденності.
Буде чи не буде?
Протягом кількох місяців до війни я відчувала тривогу. Її легко можна було б пояснити обсягом роботи, втомою, банальним авітамінозом чи нестачею вітаміну D. Проте причина була іншою.
Виходячи з дому в Києві, гуляючи Подолом, у кав’ярнях, трамваях, метро, супермаркетах — всюди можна було почути, як перехожі питають один одного та незнайомців у телефонній слухавці: «Що ти будеш робити, якщо почнеться?»
Пам’ятаю поїздку додому на Новий рік — на схід, у Маріуполь. Напередодні католицького Різдва, за кілька днів після урочистого відкриття ялинки, вона впала. Дехто вбачав у цьому поганий знак. Але як же сильно тоді не хотілося забивати собі голову марновірством.
.jpeg)
Колаж Марії Шапранової
Люди, що пережили 2014 рік, не боялися небезпеки — чути відлуння пострілів по морю ввечері стало нормою. Тією, до якої в жодному разі не можна й не хочеться звикати.
А далі флешбек Одеси — центру гедонізму, slow life, моря та білизни на балконах навіть у лютому. Пам’ятаю нічний потяг Київ — Одеса на вікенд із подругою, а в голові одна-єдина думка: «Добре, як встигнемо до війни».
З поверненням у Київ ситуація ставала більш напруженою. Я адепт того, щоб аналізувати кожну новину, яку читаєш, виводити з усієї інформації, яку ти впускаєш у своє поле, середнє арифметичне. Але яке б джерело не висвітлювало ситуацію навколо кордонів, мій мозок не міг вивести втішні прогнози.
За тиждень до війни я склала тривожну валізку, зібрала аптечку. За 2 дні до початку мені стали дзвонити друзі з-за кордону, попереджати про можливу ескалацію подій.
А далі сценарій, мабуть, став однаковим для тисяч громадян України одночасно.
Півтора місяця мовчання
З Маріуполем зв’язок перервався швидко та безповоротно. Місто обстрілювалося. Зараз у соцмережах можна зустріти багато контроверсійних тверджень — кому в цій війні важче?
Війна має не тільки національний, але й персональний контекст. Важко всім — бійцям на передовій, людям під обстрілами і тим, хто їх шукає. Я не мала зв’язку з найріднішою людиною — мамою — півтора місяця. У такі моменти забуваєш про всі минулі конфлікти, всі протиріччя, що були між вами. Ти не живеш, ти існуєш. У просторі локальних телеграм-каналів, волонтерів, скамерів, що готові нажитися на чужому горі, ти не знаєш, чи живі твої. А твоїми різко стають не тільки родичі чи друзі, але й їхні батьки, брати та сестри, колишні, коти. Ти дізнаєшся про стан дому лише по відео та фото сусідніх адрес і майже втрачаєш свідомість, коли бачиш, як твій дім, балкон, кімната перетворюється на попіл. Знаючи, що твоя сім’я ще в місті, ти дізнаєшся про перші смерті знайомих. А разом з тим на попіл ніби перетворюється все, що було в тебе всередині. Так, ти бачиш, але нічого не можеш зробити. Усе, що в тебе лишається, — віра. Що не вб’ють, що виживуть.
.jpeg)
Колаж Марії Шапранової
А проте, наша психіка покликана нас захищати, зробити все, щоб ми вижили. Саме тому емоції блокуються. Я відчувала себе порожньою. І думаю, що тисячі тих, чиї рідні опинялися у гарячих точках, відчували те саме. Проте ці емоції не знаходили виходу. Я навіть жодного разу не плакала. Ні коли побачила міну під балконом, ні коли догорав мій будинок, ні коли волонтер, що обіцяв вивезти мою сім’ю з місця, де на рахунку був кожен день, зник з величезною сумою зібраних колегами грошей. Ти все відчуваєш — глибоко, набагато більше, ніж можеш висловити. Але чи в тому моменті існують доречні слова, що можуть пояснити те, через що ти проходиш?
Коли тобі важко
Війна та стрес мають свої фази. Усвідомлення приходить згодом. Те, що ви чи ваші рідні опиняєтеся в безпеці, не означає автоматичне загоєння ран. На початку війни я опинилася далеко від батьківського дому, тому часом мені досі не віриться, що нема ні дому, ні того міста, яке я знала й у якому виросла, ні фото, що документували декади життя моєї родини.
Я часто ставила собі запитання: «А що, якщо?..» Ці запитання набували різних конотацій. Якщо я більше ніколи не почую мамин голос? Якщо мені не буде де жити? Якщо я ніколи не повернуся додому? Хаотичні, циклічні думки, які кружляли в голові без спроби зробити перерву.
Мені згадувалася цитата Віктора Франкла з книги «Людина в пошуках справжнього сенсу»: «У концтаборах не виживали ті, хто вірив, що це все скоро закінчиться. Не виживали й ті, хто вважав, що це ніколи не закінчиться. Втім, виживали ті, хто не будував довгострокових планів, а лиш робив маленькими кроками те, що від нього залежало».
І я робила — дізнавалася інформацію крихтами, волонтерила, шукала. У такому ритмі ти все ще малюєш собі жахливі картини, але не маєш часу на них зациклюватися.
.jpeg)
Колаж Марії Шапранової
Переконання в тому, що психологічно це все закінчиться, як тільки пройде період гострої небезпеки, є хибним. Тому що відповідальність зростає. Тому що ти більше не належиш самій собі. Тому що з’являються мільйони щоденних побутових, адаптаційних, бюрократичних проблем, які, попри свою буденність, не є легшими. Їх треба вирішувати — тут і зараз, терміново.
Для мене стало неймовірно важким усвідомлення того, що в мене, як в однойменній пісні, «немає дому». Мого дому нема фізично, повертатися ані мені, ані моїй родині нема куди. І це є фактом — не тим, що має викликати жалість чи привертати увагу, але реалією. На жаль, тисяч людей, і не тільки на сході. «Людина без постійного місця життя» — це тепер про мене й не тільки. І це, своєю чергою, викликає в голові коловорот із сотні нових думок про те, що є домом? Чи варто створювати в ньому затишок? Чи треба мати речей більше, ніж вміститься в одну валізу? Чи потрібно вкладатися в нерухомість і чи повернеться взагалі колись утрачене почуття безпеки?
Колаж Марії Шапранової
Війна — це не те, до чого можна бути готовими психологічно. Кардинальні зміни — це не те, до чого легко адаптуватися. А якщо вони супроводжуються новинами з фронту або щоденними звістками про смерть тих, кого ми знали особисто? Що як ви є людиною, яка наразі переживає персональну втрату? Рідних, дому, себе.
У народі кажуть: «Мій дім — моя фортеця». А що робити, як фортеця пала?
І ми теж вмерли. Так, нехай метафорично, нехай для того, щоб переродитися, ніби фенікси, та стати сильнішими. Втім, ми змінюємося настільки, що важко сказати, чи є ми досі тими, ким були до цієї війни.
І все на світі треба пережити
Горе має свій цикл. Треба приготуватися до того, що фази будуть повторюватися. Коли ви вперше зможете видихнути, коли зможете вперше обійняти родину, переступити поріг нового, най тимчасового, але дому, в якийсь момент пусковий механізм зірветься. І стане важче. Тому що всі ці емоції, які були всередині цей час, почнуть знаходити вихід. Можливо, вам нікого не захочеться бачити, можливо, захочеться лежати на канапі й плакати. Можливо, ви зіткнетеся з найважчою депресією в своєму житті та зрозумієте у повному обсязі, про що писало втрачене покоління. Але якщо ви не дасте собі час і не проживете найболючіше, аби відпустити, воно може залишитися раною, що ніколи не зарубцюється.
.jpeg)
Колаж Марії Шапранової
Робити те, що ви можете, хоча б з поточними базовими питаннями, закриваючи такі потреби, як безпека, дім та сон. Дозволяючи собі не вирішувати, ви обов’язково з усім справитеся та знайдете вихід, що буде найкомфортнішим та найправильнішим саме для вас. Але це згодом. Зізнайтеся собі у власній вразливості. Дозвольте собі сумну музику. Поговоріть з кимось, хто зрозуміє, вислухає та не засудить. Шукайте новий сенс життя у самому житті. У допомозі тим, хто опинився у схожих ситуаціях, власній користі для суспільства. У документуванні емоцій, подій, того, що відбувається навкруги. Без довгострокових планів — тут, зараз, у тому стані та обставинах, які є.
Війна — це не тільки про смерть, це і про вміння адаптуватися до нового життя. І пам’ятайте: все минає, і це теж мине.
Автор: Тетяна Рак
