У жовтні західні ЗМІ та соціальні мережі сколихнув флешмоб #MeToo (“я теж”), дуже схожий на #ЯНеБоюсьСказати. Останній ми добре пам’ятаємо з минулого року, коли сотні українських жінок поділилися своїми історіями про насилля та сексуальні домагання, жертвами яких вони стали.
#MeToo розпочався як суспільна реакція на медійний скандал: за численними свідченнями акторок та інших працівниць кіно, могула західного кіновиробництва Гарві Вайнштейна звинуватили в сексуальних домаганнях, нападках і зґвалтуваннях. Співзасновник Miramax та Weinstein Company є однією з найбільш впливових фігур виробництва кіно. На церемоніях вручення Оскара продюсерові дякували частіше за інших (як зауважив The New Yorker, за частотою згадувань він був десь між Спілбергом та Богом). Приголомшливим для медійного світу виявилося розуміння, що правда замовчувалася протягом десятиліть.
.jpg)
Хайді Клум та Блейк Лайвлі з Гарві Вайнштейном
Для Вайнштейна історія обертається звільненням з його ж компаній, розриванням контрактів та шлюбу, виключенням з Американської Академії кінематографічних мистецтв і наук, вщент зруйнованою репутацією та ймовірним позбавленням волі терміном на 20 років. Втім, для довгої історії боротьби за права жінок ця осінь стає історичною. Чи не вперше в історії рівень дискусії щодо сексуального насилля набув таких масштабів, що його взялися коментувати політики та інші публічні фігури в США та Європі.
Гарві з дружиною
Зокрема, Емануель Макрон заявив про намір відкликати звання “Кавалер” Ордену Почесного легіону Франції, яке Вайнштейнові присвоїли за громадські заслуги 5 років тому. Крім того, Франція розглядає можливість прийняття нових законів щодо покарання сексистської та сексуальної агресії: парламентарка Марлен Шієпа розпочала публічні дебати, щоби переглянути межі прийнятної поведінки. Шієпа, зокрема, наводила нещодавній приклад, коли суд виправдав ґвалтівника 11-річної дівчинки. Також парламентарка звернула увагу на проблему мовчання жертв насилля через те, що суспільство толерує недоречну поведінку чи маркує її, як нормальну. Радіожурналістка Сандра Мюллер закликала жінок “донести на свиню” — поділитися своїми історіями, використовуючи теґ #balancetonporc.
Цей скандал став історичною віхою завдяки зміні парадигми: мовчання змінюється на говоріння.
Мовчання
Коли рік тому я виписувала свої історії для #ЯНеБоюсьСказати, я згадувала свою німоту — неможливість розповісти про ситуацію батькам чи будь-кому, нездатність назвати проблему. Розглядаючи свій досвід ретроспективно, я розуміла, що для подібних речей в нашому суспільстві часто просто не існує відповідного словника.
Ось одна із ситуацій. Одного дня я поверталася з початкової школи і, коли підійшла до під’їзду, в дверях стояв молодик з приспущеними штанами — він дістав свій член і дивився на мене запрошуючим поглядом. Я не стала заходити і не мала слів, щоб пояснити це батькам, які вийшли на балкон і запитували мене, чому я не заходжу; я також не розуміла, як можу дати сигнал оточуючим. Ось ця дитяча німота є симптомом значно більшої проблеми. Це брак говоріння з дітьми про подібні речі через вкорінені політичними чи релігійними канонами табу на тілесність та сексуальність.
Дитині часто кажуть про “погані слова” чи про речі, на які не можна дивитися: зрештою реальна ситуація сексуального насилля чи домагань лишають її наодинці з тишею.
Є й інше мовчання, зумовлене патріархальними уявленнями про місце жінки в суспільстві та довгою традицією звинувачення жертви з її публічним соромленням — як з боку чоловіків так і з боку жінок — і це призводить до толерування та нормалізації сексуально-агресивної поведінки та відсутності покарання за неї.
Говоріння
Ця ситуація розвивається дуже повільно, і, можливо, зараз ми спостерігаємо поворотний момент, коли змінюються уявлення про речі, змінюється мова, змінюються структура суспільства та розподіл влади.
Ще 150 років тому поняття сексуального насилля не існувало. Часто жінок називали “клікушами” та відправляли до церкви, бо в них “біс вселився,” хоча в реальності вони не витримували важкої праці по господарству, хатньої роботи та безкінечних побоїв, які вважалися нормою. Сьогодні ми вже говоримо про відповідальність і чуємо пропозиції перестати називати сексуальне насилля “жіночою” проблемою і вказувати на чоловіків в тому числі і на рівні риторики: “ми кажемо, скільки жінок було зґвалтовано, замість того, щоб сказати, скільки чоловіків учинили ґвалт. Ми кажемо, скільки жінок завагітніло замість сказати, що вони були овагітнені.”
Ситуація з Вайнштейном сигналізує серйозний зсув в уявленнях західного суспільства про жінок.
Формально можна сказати, що всі жертви його домагань мовчали через умови контрактів: там чітко зазначалося, що можливість критики лідерів компанії у будь-який спосіб, що може зашкодити репутації бізнесу, виключалася. Але причиною мовчання була ширша соціальна канва, в якій влада Вайнштейна — влада грошей, авторитетів, тощо — була більш значущою, ніж права жінок на особисту безпеку та гідні умови праці. Якщо б хтось і заговорив, Вайнштейн миттєво знищив би цю людину через свої медійні зв’язки та вплив, а сам навряд чи втратив би контракти чи компанію.
Багато хто знав про сексуальну агресію Вайнштейна; в сіткомах та на усіляких офіційних церемоніях нерідко лунали жарти про “особливості” співпраці з продюсером — це не вважалось чимось незвичним чи неприйнятним. Зараз жарти чи невдалі коментарі з цього приводу отримують миттєву суспільну реакцію, так, що навіть такі непохитні фігури як Вуді Ален зрештою змушені вибачатися чи давати пояснення. Більше того, актори, серед яких Колін Фірт, Джордж Клуні та Квентін Тарантіно, публічно зізнаються, що навіть коли жінки скаржилися їм про недоречну поведінку продюсера, вони не брали це до уваги, і тепер відчувають свою провину за безвідповідальність. Тепер утворилася ситуація, коли окрім жінок, що відчувають силу говорити про насилля, публічні особи та інституції розуміють необхідність озвучення позиції з даного питання. 
Я дуже сумніваюся, що найближчим часом ми побачимо такий рівень суспільної реакції в Україні, попри те, що саме #ЯНеБоюсьСказати став першим симптомом говоріння в західному світі. Коментуючи подію рік тому, дослідниця Тамара Злобіна зазначила, що флешмоб сигналізує про емансипованість жінок, а відтак, про зміни в суспільстві, де жінки стають більш незалежними від влади чоловіків. Утім, реальні зміни почнуться, коли суспільна дискусія буде постійною та артикульованою, і коли її наслідком стануть системні зрушення. Ми пам’ятаємо перший захват, коли пішла мова про ратифікацію конвенції, що запобігає насильству проти жінок і домашньому насильству. Але конвенція не була ратифікована, оскільки депутати (майже 90% ВР — чоловіки) злякалися слова “гендер” та “сексуальна орієнтація.” Ситуація згасла, а ті чоловіки, що заявляли про “ми не знали” і “така статистика жахає, треба щось робити” позбирали трохи медійної уваги і на цьому скінчилося.
Мене щиро вражає, що після настільки потужної акції і сотень жахаючих історій, публічні фігури України і досі недолуго жартують про те, чи не образив тут когось Вайнштейн. Редактор популярного видання гордо розповідає в фейсбук, як його покликали на радіо прокоментувати #MeToo, на що він поділився начебто смішними історіями про те, як до нього чіплялися чоловіки. Я дивлюся на такий фольклор і думаю: you, guys, totally miss the point. Сексуальні домагання, агресія та насилля, не є частинкою історії про секс. Історія, яку вони розповідають — про владу. Мене дивує, як можна сьогодні писати про потребу змін в суспільстві, а завтра виїжджати на перевірених жартах, які експлуатують гендерні стереотипи, не бажаючи брати особисту відповідальність та змінювати власні уявлення.
У відповідь на дописи #ЯНеБоюсьСказати немало чоловіків написало, що вчать своїх доньок бойовим мистецтвам, аби уникнути тих жахливих ситуацій, описаних жінками.
Можливо, бойові мистецтва знадобляться вашій дев’ятилітній донці проти кремезного чоловіка, за яким фізична сила, потурання влади, та цілковита впевненість, що йому нічого не станеться за його дії. Але я маю великі сумніви. Я також сумніваюся, що вони знадобляться їй далі в суспільстві, де їй постійно вказують на її місце, а будь-який перехожий, співробітник чи інший випадковий чоловік вважатиме за прийнятне, чи, гірше, потрібне порушувати її особистий простір і в цілому визначати формат її приватного чи професійного розвитку. Моя порада таким чоловікам була б інакшою: вчіться самі. Вчіться розумінню, чим є фізичне та психологічне насилля та відстежуйте їх прояви в собі. Вчіться називати їх своїми іменами. Вчіться говорити з близькими. Вчіться реагувати, навіть якщо справа, як вам здається, не стосується вас особисто. Вчіться дивитися на світ не з позиції сили. Життя іншої людини — це її вільний вибір — вчіться його чути. Будьте тим, хто своєю позицією зменшує кількість насилля.
