Велика кількість стресів, відсутність стабільності, майже 4 роки війни — багато людей відчувають виснаженість, втому та втрату орієнтирів. Коли психіка постійно перебуває в режимі виживання, рано чи пізно вона дасть збій. Це рівною мірою відноситься як до тих, хто залишився у країні, так і до тих, хто виїхав закордон.
З одного боку, ті українці, що лишаються вдома, хвилюються про сьогодення — загрози у вигляді постійних обстрілів, відсутність електроенергії, опалення та води. Страх за близьких. Страх за тих, хто захищає країну на передовій. Страх батьків за дітей. Страх дорослих дітей за батьків, що старіють. Страх, що буде завтра. І як краще прожити сьогодні. Страх тих, хто через певні причини залишився чи повернувся на окуповані території. Страх внутрішньопереселених осіб, що вже, можливо, навіть неодноразово встигли втратити все.
З іншого, українці, що опинились закордоном. Так, вибір переїхати позбавляє однієї досить великої загрози — страху про фізичну безпеку, свою і близьких. Натомість, це призводить до нових викликів: що зі мною буде, чи знайду я себе на новому місці. До того — мовний бар’єр, безкінечна бюрократія, легалізація, пошук праці, втрата звичного середовища, контактів та людей, на яких ми звикли спиратися.
Додамо до цього кризу адаптації — коли старі сенси втрачають актуальність, а нові ще не знайдено. Це не наступає одразу. Кажуть, що третій-четвертий роки іміграції найскладніші — коли людина поступово починає втрачати оригінальну самоідентификацію. Вона не відчуває 100% належності до домашнього контексту (часто в купі з почуттям провини), не відчуває належності до середовища новообраної країни і застрягає десь поміж, у так званому «Чистилищі».
Що поєднує ці дві сторони медалі?
Відсутність почуття стабільності.
Страх, що буде завтра.
Високий рівень стресу, який розмиває сприйняття реальності, можливостей, впевненості у собі та часом навіть почуття власної вартості.
Чому так відбувається?
Уявимо так зване «колесо балансу», про яке нам часто говорять терапевти. Туди входять і здоров`я, і кар’єра, і фінанси, і дружба, і стосунки з родиною та партнером, а також особистий ріст — хоббі, подорожі та враження. У скількох людей це колесо порушено? Як багато сфер дійсно знаходяться на належному рівні?
Якщо відчуття безпеки порушене, мозок прагне одного — вижити. У режимі війни цей стан працює у режимі нон-стоп. Додамо до цього інформаційний потік, у якому ми живемо — постійні новини про трагедії, вбитих, поранених, часто без блюру та цензури. Це ХХІ століття. Новини розлітаються по всьому світу в лічені хвилини.
В іміграції — так само. З переїздом часто втрачаються старі зв’язки, звички, рутина, до якої ми звикли.
Все це — наші опори. Я не згодна з тим, що опора є лише у собі. Опора є багатогранною і може мати різні джерела, в залежності від нашої індивідуальної життєвої подорожі. Проте я є адептом того, що наш внутрішній стержень є ключовим у тому, як ми будуємо наше життя, чинимо опір труднощям, трансформуємось та підіймаємося над обставинами.
А отже, повернімося до головного питання: що робити, коли наші опори розхиталися або взагалі зникли?
Взяти паузу. У сучасному ритмі ми всі біжимо, і навіть під час війни hustle-культура нікуди не зникла, а лише трансформувалася. Невпевненість у завтрашньому дні тільки додатково стимулює бажання робити більше, швидко, сьогодні. Бо хто знає, як буде завтра?
Продуктивність — це добре. Проте для того, щоб бігти, потрібно розуміти, куди та навіщо ви це робите. А отже, варто взяти час на переосмислення сенсів. Чи працюють для вас старі підходи, звички, цілі. А можливо, це давно втратило актуальність, а контекст змінився. Я не вважаю, що для зростання обов’язково потрібна криза. Це вивчений через колективну травму поколінь патерн, який стає каталізатором до змін. Ріст може відбуватися і через стабільність. Знаючи, що вам є на що покластися, зміни і ріст можуть відбуватися через «хочу», а не через «страшно».
Тому першим кроком у поверненні самоідентичності має стати відновлення почуття стабільності. Ідемо за старою, багатьом відомою пірамідою Маслоу — їжа, сон, почуття безпеки і здоров’я. Так, під час війни слово «безпека» часто звучить як злий жарт, але наскільки це можливо, на початку треба подбати про це. Закриваючи базові потреби, ми дбаємо про тіло, відкриваючи простір для того, щоб думати про решту не менш важливих для життя речей. Як комп’ютери.
Йдемо далі: соціальні зв’язки. Наша родина, друзі, глибокі людські стосунки. На жаль, з війною багато людей це втратили. Мабуть, немає слів, які можуть заспокоїти когось, хто пройшов через втрату, але єдине, що можна зробити в такій ситуації — жити далі. За себе і за тих, кого ми втратили. Дбати про їхню пам’ять і давати любов та тепло іншим людям, які цього потребують і на це заслуговують. Бути соціально корисними та віднайти себе у чомусь, у чому ніколи не пробували себе раніше. У чомусь, що дає комфорт.
Що стосується менших втрат — соціальних зв’язків — це щось, що завжди можна надолужити. Написати, подзвонити, поговорити. На жаль, багато людей опинилось у різних містах чи навіть країнах зі своїми близькими. Внутрішнє переміщення, іміграція. Проте з досвіду, контакти, які від початку були сильними, такими і лишаються. Вони живуть у безкінечних повідомленнях «як ти?», у дзвінках та кружечках відеоповідомлень. Де б ви не перебували. Натомість відстань для соціальних зв’язків, які не мали справжньої глибини, є не причиною розривів, а лише каталізатором. Кожен хто хоче, кожен для кого контакт є важливим, знайде час. Питання — лише бажання.
Але звісно ж, навіть найміцніші зв’язки трансформуються під впливом відстані. Ми не можемо обійняти друзів чи вийти з ними на каву. Якщо ви або вони змінили місце проживання, ви скоріш за все, почуваєтесь самотньо. Це нормальна фаза іміграції — для того, щоб побудувати міцні соціальні зв’язки, потрібен час та прожиті разом ситуації. Не можна очікувати від нових знайомих того самого глибокого контакту, як з друзями, яких ви знаєте десятки років. Втім, це не означає, що треба закритися від пізнання нових людей. Важливо не замикатися. Виходити в місця, де можуть бути люди, які можуть бути цікавими та сумісними саме з вами. Якщо ви не створите своє ком’юніті, за все це зроблять обставини. І це не завжди буде про якість.
Рухаючись далі, важливу роль відіграє самореалізація та самовираження. На жаль, я часто спостерігаю, як багато талановитих людей втрачають себе — через війну, стрес, переїзд. Нове середовище, особливо закордоном, стає челенджем на дорозі до свого вищого «я». Іноді це неспроможність в повній мірі проявити себе через мовний бар’єр, іноді — втрата сенсів — «хто я?» А іноді — така втома і виснаженість, що погано стає від однієї думки, про те, як це все зробити.
І знову видихаємо. Слона можна з’їсти лише шматочками. Що ви відчуваєте? Нічого — це теж сигнал. Про виснаженість, стрес, депресію, страх. На жаль, у нашому суспільстві, особливо серед старшого покоління досі є стигма про терапію, психіатрію та загалом звернення за допомогою до спеціалістів. Таким чином, багато людей залишаються без потрібної, а іноді навіть необхідної їм допомоги.
Вам може бути не лінь. У вас може бути певний розлад. Тіло, психіка невід`ємно пов’язані одне з одним. І тільки повернувши баланс — через терапію — традиційну або тілесну, діагностику та коригування фізичного стану, можна говорити про те, щоб повертатися до нормального щоденного функціонування.
А що ж із внутрішніми опорами, запитаєте ви? Як повернути собі себе? Важливо усвідомити, що ми у себе одні. Нам жити з собою решту життя. І набагато краще прожити решту життя так, як ми хочемо, не вдаваючись до деструктивних патернів.
Якщо ми довго перебуваємо у стресі, ми не оцінюємо об’єктивно ані себе, ані обставини. Це впливає, зокрема, на наше почуття власної вартості, впевненості у собі та загальну вітальність. Світ починає здаватися ворожим, майбутнє — туманним, а власні ресурси — мізерними. Людина ніби стискається всередині, звужується до задачі «дожити до завтра».
Внутрішні опори — це не про «бути сильним» або «триматися». Це про відчуття:
Я знаю, хто я, я розумію, що зі мною відбувається, я можу на себе спертися.
Опора — це не відсутність страху. Це здатність жити разом із ним.
Вона формується з кількох складових. По-перше, контакт із собою. Уміння помічати свій стан, не знецінювати його і не тікати від нього в постійну зайнятість чи інформаційний шум. Це складно, але без цього контакту неможливо зрозуміти, що вам насправді потрібно.
По-друге, власні межі. Коли зовнішній світ нестабільний, дуже важливо мати внутрішні «береги». Що для мене допустимо? А що — ні? Де я можу дати, а де мушу зупинитися? Межі — це не про егоїзм, а про збереження себе. Без них людина швидко вигорає, навіть якщо має добрі наміри.
По-третє, сенси. Не абстрактні «великі місії», а дуже конкретні: навіщо я встаю зранку? заради чого я роблю те, що роблю? Сенс не обов’язково має бути героїчним. Іноді це про дитину, про близьку людину, про справу, про маленький клаптик відповідальності. Про те, що дає відчуття: моє життя не симуляція. Воно тут і зараз.
По-четверте, здатність просити про допомогу. Це одна з найскладніших внутрішніх опор, особливо для людей, які звикли бути сильними. Але в реальності саме визнання власної вразливості часто є проявом зрілості. Ми не створені, щоб витримувати все наодинці. І терапія, і підтримка друзів, і навіть випадкова тепла розмова можуть стати тим самим «містком», який не дає провалитися у внутрішню порожнечу.
Важливо також дозволити собі не бути «нормальним» у ненормальних обставинах. Війна, втрата дому, іміграція, розриви, постійна тривога — це не фон, це травмуючі події. І якщо вам важко — це не означає, що з вами щось не так. Це означає, що ви жива людина, яка реагує на реальність.
Відновлення опор — це не одномоментний акт. Це процес, і він не виглядає як раптове просвітлення. Часто як малі зміни: трохи більше спокою, трохи більше ясності, трохи менше самозвинувачення, трохи більше довіри до себе.
Іноді опори повертаються не у вигляді впевненості, а у вигляді простого внутрішнього «я впораюсь із цим днем». І цього достатньо.
Ми не можемо контролювати війну, політику чи глобальні процеси. Але ми можемо поступово повертати контроль над тим, як ми живемо своє життя всередині цих обставин. Маленькими рішеннями. Маленькими кроками. Маленькою турботою про себе.
Внутрішні опори не роблять життя безболісним. Але вони наповнюють нас ресурсом.
І найважливіше — вони нагадують, що навіть у часи великої нестабільності людина може мати всередині щось, що не руйнується так легко.
Себе.
Текст:
Тетяна Рак — COO міжнародної мережі НДО We Are Innovation. Журналістка та громадська активістка.
