«Бо хотіти забути, як сильно ви когось любили, — а тоді й справді забути — те саме, що вбити прекрасну пташку, яка, ніби зійшла благодать, обрала звити гніздо у вашому серці. Чула, що цей біль можна обернути на свою користь, як-то кажуть, прийнявши „основоположну непостійність усього сущого“. Мене таке прийняття бентежить: часом воно схоже на акт волі, а часом — на капітуляцію. Часто мене ніби гойдає між ними (морська хвороба)».
Ці рядки належать американській есеїстці Меґґі Нельсон — знайти їх можна в «Синяві». Вони напрочуд добре пояснюють, чому ми звертаємося до чуттєвої філософії та найуважніше читаємо рядки, що на перший погляд здаються абстрактними.
Ще донедавна культурним каноном розмови про втрату була історія подолання: герої та героїні переживали кризи, робили висновки й виходили сильнішими з ситуацій, які дивовижним чином могли підсумувати в кількох афоризмах. Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими — біль має функцію, ба більше, він корисний.
.jpg)
Кадр із фільму «Людина-павук»
Але ж ця схема вимагає від нас недосяжної бездоганності — дотримання стадій горювання, соціально прийнятного та «сюжетно цікавого» темпу, доречного фіналу. Ми — не персонажі історій про сходження на п’єдестал через трагічні випробування, ми — просто люди. Сьогодні обіцянка неодмінного зростання після втрати працює зі скреготом. Звичайно, посттравматичне зростання — не міф, одначе воно виглядає зовсім не так, як нам хотілося б.
Ми навчилися впізнавати відретушоване горе так само, як відретушоване обличчя, і довіряємо йому так само мало. Натомість у ціні зросла вразливість: визнання, що людину гойдає між прийняттям і капітуляцією, що вона не знає, коли це мине й чи мине взагалі. Парадокс у тому, що саме ця неохайність робить текст точним. Бездоганна розповідь про біль завжди трохи бреше — бодай тому, що вона написана вже з безпечної відстані. Не випадково есеїстика про почуття стала читацьким трендом: Джоан Дідіон, Олівія Ленґ, Меґґі Нельсон говорять із нами так, як говорять друзі, яким не потрібно вдавати, ніби вони вже впоралися.
Кадр із фільму «Кроляча нора»
Упізнати власні почуття
Власну емоцію буває важко назвати тут і зараз. У найгірші дні ми володіємо хіба кількома загальними словами: «важко», «порожньо», «нормально». Психотерапія — помічний, майже незамінний для сучасної людини інструмент, проте вона завжди має бути доповнена «буттям людиною», зокрема спогляданням мистецтва чи навіть його створенням. Мистецтво може працювати як посудина — давати почуттю форму, у якій ми нарешті можемо його розгледіти.
Показово, що в найтемніші періоди люди часто звертаються не до великих ідей, а до найпростішого: до кольору, звуку, світла. Ґьоте писав «Теорію кольорів» у роки, позбавлені, за його ж описом, душевного спокою. Вітґенштайн складав «Зауваги про кольори» в останні півтора року життя, помираючи від раку, — маючи на вибір будь-яку філософську проблему, він обрав колір. Дерек Джармен зняв «Синій», фільм з одного-єдиного синього кадру, саме тоді, коли втрачав зір.
Це зовсім не збіг. Коли досвід стає завеликим, абстрактні пояснення відмовляють, а чуттєве — ні. Психологи описують ефект афективного маркування: щойно ми називаємо емоцію, її інтенсивність знижується. Мистецтво робить складнішу роботу — воно не так пояснює почуття, як дає змогу його впізнати: у чужому реченні, кадрі, відтінку. У цьому впізнаванні є ще один ресурс. Біль перестає викликати сором: хтось уже був у ньому до нас і не побоявся все зафіксувати.
Кадр із фільму «Манчестер біля моря»
Універсальність приватного болю
Якщо повертатися до есею «Синява» Меґґі Нельсон, то формально це книжка про синій колір: про пігменти й ляпіс-лазур, про синій екран, про птаха-наметника, який тижнями зносить у свою хижку сині дрібнички, щоб привабити самку. Насправді — про розрив із чоловіком, якого авторка називає принцом синяви, і про подругу, що після автокатастрофи лишилася з квадриплегією.
Дві втрати різного калібру: одна з тих, які прийнято називати «просто» розбитим серцем, друга — необоротна, тілесна, щоденна. Нельсон не вибудовує між ними ієрархії й не витягує з них уроку. Навпаки, наполягає, що уроку немає:
«Як свідка, я можу запевнити, що немає ні причини, ані уроку. Та можу сказати ось що: доглядаючи за нею, сидячи поруч, допомагаючи їй, плачучи з нею, торкаючись її та розмовляючи, я побачила ясну сутність її душі. Не зможу точно описати, яка вона на вигляд, але можу сказати, що я її бачила».
Кадр із фільму «Кроляча нора»
Універсальною цю історію робить метод. Нельсон розкладає власний біль на цитати, спостереження й чужі життя: Ґьоте, Вітґенштайн, Сей Шьонаґон, Марґеріт Дюрас, Джоні Мітчелл, Біллі Голлідей. Приватне горе вона переводить у спільний архів — і читачі із зовсім іншим досвідом однаково впізнають себе, бо впізнають рух: як пам’ять чіпляється за випадкову деталь, як любов не зникає разом із коханим, як ми роками носимо в кишенях уламки того, чого вже немає.
Мабуть, тому ми й повертаємося до есеїв про почуття. Вони не обіцяють одужання — вони пропонують товариство, і це чесніша форма розради: не «все мине», а «я теж це бачу». Сама Нельсон наприкінці формулює це просто: вона хотіла бути ученицею не туги, а світла.
Кадр із фільму «Дика»
