Яким є досвід жінок під час війни: 4 історії зі збірки, яка стала «Книгою року BBC»

«Мої жінки» Юлії Ілюхи — це збірка короткої прози видавництва «Білка» з емоційно напруженими, брутальними й інколи нестерпно важкими історіями про такий різний і однаково гострий досвід життя під час війни.

Ілюстрована роботами, створеними художницями після повномасштабного російського вторгнення, вона стала «Книгою року BBC» у 2024 році.

«Мої жінки говорять буденно і страшно. Мої жінки діляться болем і відчаєм. Мої жінки вірять і чекають. Мої жінки тримаються, хоч і не вигрібають. Мої жінки знають про ціну кожного дня. Мої жінки хочуть, щоб їх вислухав і почув увесь світ. Мої жінки попри все намагаються жити далі», — ділиться авторка в передмові.

У треті роковини повномасштабної російсько-української війни ми ділимося чотирма історіями зі збірки.

«Лінія роду». Катерина Полтавська

***

Жінка, яку одного разу повітряна тривога застала у ванні, найбільше боялася померти ось так — без трусів, голою, з мокрою головою та неголеними ногами.

боялася, що рятувальники, які діставатимуть її з-під завалів, побачать її біле (кілька років без відпустки і моря через пекельну роботу) тіло з виразним целюлітом на стегнах і мʼяким обвислим животом, який вона навчилася втягувати коригуючою білизною, і подумають: «ну хто ж так готується до смерті, могла хоча б схуднути й кілька місяців у спортзал походити, ну».

боялася, що сусіди, яким пощастить вижити, стоятимуть біля руїн і обговорюватимуть її облізлий манікюр і відрослі сиві корені волосся. а бабця, яка завжди бризкала слиною їй у спину, коли вона, щаслива і трохи пʼяна, випурхувала з великої чорної машини й легенько махала водію пальчиками на прощання, скаже: «невже не можна було подумати передчасно, як ти виглядатимеш на тому світі? моя Ірочка собі такого неподобства нізащо б не дозволила, царство їй небесне».

жінка відчайдушно боялася смерті, тому завжди вдягала на вулицю найдорожчу наймереживнішу білизну та найпраздничніший одяг.

«Червоний манікюр». Тетяна Копитова

але купатися в одязі — це як мінімум тупо. тому ванна стала для неї недоступною розкішшю. швидкий душ за дві хвилини. слава бойлеру, гарячий душ. але що можна встигнути за дві хвилини? навіть тіло не встигає зігрітися і відтанути.

і в день, коли вона вперше здалася й залізла у ванну з пінкою, яка пахла океаном, тропічними фруктами і всіма просраними відпустками евер, її ненависть вихлюпнулась на підлогу й потекла до сусідів унизу, розʼїдаючи кахлі й бетон. а жінці, яка завжди найбільше боялася померти ось так — без трусів, голою, з мокрою головою та неголеними ногами, було байдуже.

бо вона вже нічого не боялася.

«Дніпро. 14.01.2023». indigo dolores 

***

Жінка, яка сірого лютневого ранку із сонним сином, кішкою та двома парами трусів у наплічнику залишила свій дім, щодня замість сніданку, обіду й вечері їла себе саму.

вона відрізала шматочок себе і кришила в борщ разом із картоплею і капустою з німецького супермаркету й одинокою цибулиною з турецького магазину. пірамідки «чумак» тут не було, тому жінка додавала замість неї італійський соус, борщ не солила — вона і так забагато плакала.

R.I.P. peace dove. Ольга Лисовська 

вона відрізала шматочок себе і варила суп із фрикадельками з біомʼяса европейських індичок, але жодного разу він не вдався таким, як удома. бо в жінки не було дому. вона відрізала шматочок себе і присмачувала ним пасту карбонара. і весь час згадувала смак макаронів «ювілейних» з дешевої ятки біля метро.

половина — ось що лишилось від неї через пів року.

жінка щодня їла себе за те, що поїхала.

а інша жінка по той бік кордону щодня їла себе за те, що залишилася.

«Крихкість». Ірина Стрільбицька

***

жінка, яка втратила всіх своїх родичів, почувалася абсолютно щасливою. 

усі її родичі раптово померли в один день. вони могли б згоріти від тяжкої хвороби або, приміром, загинути у ДТП чи внаслідок нещасного випадку на робочому місці. але самі родичі вибрали іншу смерть — безглузду, безславну і смішну. вони згинули в інформаційній війні, захлинулися в гнилих хвилях пропаганди.

родичі продовжували животіти десь на росії, але для жінки вони померли.

вона чесно намагалася. дзвонила, говорила, переконувала, кричала, кидала трубку. надсилала фото й відео зруйнованих міст, мертвих тіл, випаленої землі. та родичі були сліпі й глухі. вони просили жінку трішки потерпіти. скоро її звільнять. «ми же адін народ, — торочили вони жінці, — здавайтєсь, і будєтє жить, как ми».

і жінка здалася, але не так, як хотіли її родичі. 

з чистим серцем і світлою душею вона послала їх, коли лунала висока нота повітряної тривоги, 

сказала «амінь» і усміхнулася. 

«Діти та війна». Каті Прусенко

***

Жінка, яка з першого дня війни вірила в Перемогу, мріяла до неї дожити. жінці було дуже страшно в лютому. холодного сірого ранку вона поспіхом виїздила з міста, біля воріт якого вже стояв ворог. жінка бачила ворога майже впритул — колони бронетехніки, марковані білою літерою Z, сунули їй назустріч, наче хижі потворні зміюки, коли жінка звернула на об’їзну. вона з усіх сил тиснула на педаль газу правою ногою, у п’ятці якої билося її перелякане серце. жінці було страшно у березні, коли вона вперше повернулася до міста, яке поспіхом залишила місяць тому. Весь цей час жінка безперервно скролила стрічку новин, передивляючись сотні й тисячі фото та відео. рани, завдані місту ворогом, здавалися їй смертельними. вона думала, що місто не виживе, і готувалася його оплакувати. Наживо місто було схоже на пораненого звіра: у ньому ще відчувалася сила, але звір поки не міг піднятися, щоб захиститись.

«Війна вилущує внутрішнє світло». Христина Валько 

жінка їхала з дитинства знайомими вулицями, дивилася на страшні руйнування — і не плакала. вона вже знала, що місто житиме. жінці було вже не страшно у травні. вона звикла прокидатися під вибухи, пити каву під виття сирени повітряної тривоги, розвантажувати машину з гуманітаркою за лічені хвилини до початку комендантської, спати на підлозі у підвалі, закутавшись у спальний мішок.

жінка відчувала себе маленькою частинкою великого цілого, важливим гвинтиком у складному механізмі, що працював заради єдиної мети.

жінка жила ненавистю та надією улітку. жінка жила люттю та вірою восени. жінка просто жила далі.

просто жінка, яка з першого дня війни вірила в Перемогу, заприсяглася її побачити.

«Берегиня». Олеся Саричева