Пригадуєте свою першу сирену і мікс відчуттів, коли ви її почули? Мене та мою сім`ю ця сирена розбудила у Вінниці. Спітнілими долонями довелося підіймати з теплих ліжок дітей та натягувати на них одяг, хапати тривожний рюкзак, нашого полохливого собаку та спускатися в підвал. Мій чоловік стояв із собакою біля сховища, аж тут якась жіночка спитала, чому ми стоїмо на вулиці. На моє «Та не всі ж зрозуміють» вона голосно заявила, що цей пес так само український, як усі тут, і хай його бережуть Бог і укриття. Та фраза серед ночі — показник ініціативи та людяності, з якою містяни приймають біженців зі сходу, півдня і півночі України. З котами, собаками, на розбитих машинах та з усім, що встигли зібрати.
А що не встигли — видають у волонтерському хабі, куди активні вінничани закуповують за власні кошти усе необхідне. Цей хаб розгорнувся уже на третій день повномасштабної війни, а згодом у ньому працювала моя колишня колега Антоніна Латайко. Вона у розмовах каже: «Я ходжу на роботу», бо і справді там щодня. Я доєднуюся до Тоні, тож тепер ми знов колеги.
У волонтерській справі важлива субординація: за головних у нас Ольга Миколаївна та її повна тезка Ольга Миколаївна. У мирному житті одна з них — юристка, інша — начальниця управління культури та креативних індустрій Департаменту гуманітарної політики Вінницької ОДА. Дружать сім`ями, відтоді як старші доньки познайомилися в школі. До речі, саме з активності їхніх доньок Шаміри та Ганни й почався волонтерський рух цих родин. Через соцмережі вони оголошували та знаходили адресну допомогу в перші дні наступу, забезпечували запити військових та ТРО. Бракувало місця для зібрання людей та речей, і Анна звернулася до мережі квіткових магазинів Flora Vip Luxe, де раніше працювала. Власники зголосилися розмістити волонтерський хаб просто в одному з салонів. У холодильнику, де тепер зберігають продукти та медикаменти, досі пахне евкаліптом, і я зазираю туди, щоб вдихнути аромат мирного життя.
У центрі «на флорі» (саме так його називають у народі) збирають та відправляють у найбільш постраждалі регіони гуманітарні вантажі. Також тут плетуть маскувальні сітки. І це не тільки на 100% ручна робота, але й неймовірні історії їх створення. Коли закінчилися в продажу футбольні сітки — до нас прийшов вінницький учитель фізкультури Михайло Степанович і навчив плести їх власноруч. Ще маленьким хлопцем він навчився цієї техніки в санаторії, і хто б міг подумати, що зараз це вміння нас так врятує! А коли у всіх торгових точках Вінниці закінчилася тканини захисних кольорів, на прохання фешн-директорки ELLE Наталії Осадчої українські дизайнери Артем Климчук, Андре Тан, Лілія Пустовіт, Анна Октябрь і Тео Декан почали відправляти тканини. Повірте, це найкраща креативна розсилка сезону!
.jpg)
Не щодня так щастить, і за браком нових відрізів у хід іде старий одяг, який містяни нам приносять «на сітку», або вишукують на секонд-хенді. А минулого тижня від моїх батьків із Києва приїхав пакет із тканиною від наших крісел та дивана — їх давно перетягнули, а пакет так і стояв у гаражі. Моя душа сортувальника сміття просто співала, бо це ж чистий ресайкл!
Переселенці приходять у хаб не тільки по допомогу. Людям потрібно щось робити — різати тканину чи вантажити коробки в бус. Люди приходять попрацювати, щоб відволіктися й отримати терапевтичний ефект згідно з головною рекомендацією психологів «робити щось руками». Разом із зеленими клаптиками у сітки вплітаються побутові жарти, згадки про рідні домівки, рецепти рогаликів з вишнями та історії свого шляху до цього місця. Їх розповідають тихо, з мокрими очима. Утім, об`єднані спільною працею люди — це велика сила, що заряджає емоційну батарейку кожного.
Після роботи ми, втомлені, їдемо містом уздовж Південного Буга. Вінничани, попри велику включеність у війну, все одно (на щастя) її не бачили. Повітряна тривога не спонукає їх бігти в підвали, зазвичай усі продовжують жити та займатися звичайними справами ще до того, як команду-відбій подасть Арестович.
Біля мого тимчасового житла знаходжу клініку, в яку поспіхом записуюся, бо треба пройти обстеження після операції, яку я зробила ще в мирний час у Києві. У цій телефонній розмові мені доводиться сказати те, що я не встигла відрефлексувати, але маю вперше вимовити: я не місцева, я переміщена особа, я біженка.
Ця страшна весна нам багато кого показала справжнім, і хочеться подякувати тим, хто був поруч та створив умови, в яких можна відчувати себе «у гостях», хто годував, розміщував, знаходив ліки чи безкоштовно консультував, зрештою, залишався людиною, — вінничанам.
