Наша нова героїня — Олена Лук`янчук — членкиня харківського Фонду святого Вінцента де Поля. Від початку війни вона активно шукає та відправляє медикаменти для діабетиків, закуповує та розвозить гуманітарну допомогу по Києву та передмістям. Як розпочався волонтерський шлях Олени та як їй вдається залишатися на плаву, з`ясувала Леся Пахарина.
Л. П.: Олено, розкажи, будь ласка, чим ти займалася до війни? Де була, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну?
А. Л.: До війни я пів року жила у Грузії. Робила зйомки та займалася ретушшю. Коли почалися перші розмови про повномасштабну війну (ще в грудні), я була впевнена, що цього не станеться за жодних обставин.
Так вийшло, що у січні 2022 року я вирішила повернутися до Києва, бо завжди любила та люблю це місто всім серцем.
Чим ближче було 24 лютого, тим частіше мені говорили, що час виїхати з України заради безпеки. У мене були 2 квитки на літак та 2 квитки на потяг, але щось усередині зупиняло мене, і, зрештою, я прийняла рішення, що залишуся у Києві.
Я не могла покинути своїх рідних людей, не могла навіть уявити, що буду десь там далеко, коли тут відбуватиметься щось страшне.
23 лютого ввечері я йшла повз Золоті Ворота в повній гармонії з собою, зазирнула в новий для мене заклад Juju на Пушкінській (хто б міг тоді подумати, що надалі я особисто познайомлюся з хлопцями, які там працюють, тому що вони готуватимуть їжу для нужденних), опісля я хотіла купити квиток до театру, щоб піти туди 24 числа. :))
Л. П.: Як ти вирішила стати волонтером?
О. Л.: Таке питання у мене навіть не стояло. Просто у перші ж дні війни я почала шукати інсулін для брата, і все закрутилося.
Моєму братові Кирилові 3 роки. Понад рік тому йому поставили діагноз — цукровий діабет. Інсулін, який був йому життєво необхідний, я не могла знайти в українських аптеках, тож зайнялася його пошуками за кордоном. Дала запит у Instagram, багато людей зробили репости, в результаті мені допомогла його купити дівчинка з Парижу. Вона за все сплатила та відправила до України. Логістика у воєнний час, самі розумієте, — непроста справа. Але все вийшло.
Після широкого розголосу в соціальних мережах мені почали надсилати інсулін різні люди, а я своєю чергою доставляла його дітям, інвалідам, людям похилого віку, до лікарень.
Люди почали сотнями дзвонити/писати мені у пошуках інсуліну — стало зрозуміло, що потрібен сайт, щоб робота була більш ефективною і люди могли самі заповнювати форми для пошуку медикаментів, шукати всі необхідні контакти, списки аптек. Мені дуже пощастило, зі мною на зв`язок вийшли двоє дівчат, які допомогли реалізувати задумане. Одна створювала сайт insulin-help.weblium.site, друга — заповнювала дані у таблицях, я шукала, де дістати інсулін, координувала постачання, закуповувала препарати, зберігала контакти людей, кому потрібен інсулін і хто може їм поділитися.
Так почалася моя історія у волонтерстві.
.jpg)
Л. П.: Ти сама чи з кимось разом волонтериш?
А. Л.: Я — членкиня харківського Фонду святого Вінцента де Поля». У Києві у нас команда із 11 осіб. Я дуже рада бути її частиною.
Наші волонтери є у Харкові, Львові та Києві. Всі ми між собою комунікуємо, допомагаємо та підтримуємо один одного.
Також я тримаю зв`язок з іншими волонтерами в Києві, з власниками закладів, лікарями.
Л. П.: Розкажи, будь ласка, докладніше про свою волонтерську діяльність.
А. Л.: Основне — це допомога діабетикам. З приходом війни в мій дім я стала ще краще розумітися на цій темі. Крім того, займаюся закупівлею та розвезенням продуктів, засобів гігієни і всього найнеобхіднішого по місту та за містом.
Також я веду сторінку нашого фонду @dopomoga_kozhnomu_ua, публікую звіти, фото/відео, пишу пости. Регулярно надсилаю листи до інших фондів для отримання гуманітарної допомоги.
Періодично виїжджаю на місця руйнувань (Київ, передмістя), щоб зафіксувати на фото та поділитися зі світом жахливою трагедією, яку переживає наш народ.
Л. П.: Ти робила фоторепортаж про будинки, яким завдано серйозних руйнувань. Поділися своїми емоціями, як це було.
А. Л.: Сам процес був не таким емоційним, а ось оброблення фото та відео — важкими. Коли їдеш знімати, одразу йде викид адреналіну, по-перше, тому, що часто потрібно спілкуватися з поліцією чи військовими, а це заняття не з найпростіших — треба переконливо розповісти чому і для чого я знімаю. А по-друге, часто місця ще не розміновані, і там просто небезпечно перебувати. Через це сама картина руйнувань не сприймається цілісно.
Максимальний відкат отримую вночі, коли сиджу в ноутбуці та відбираю фото. Розглядаючи в деталях весь цей жах, уявляю людей, які колись мирно жили в своїх будинках, діти весело гралися на дитячих майданчиках, а зараз ти дивишся на свої фото та розумієш, що всього цього немає, все стерте з лиця землі.
Л. П.: Що найскладніше у твоїй волонтерській справі?
А. Л.: Бракує годин у добі. Часто справ стільки, що навіть незрозуміло, з якого боку підступитися. Іноді на сон залишається лише 3 години.
Л. П.: Чи бувало так, що руки опускалися і не було сил?
А. Л.: Загалом я досить спокійна людина. У день, коли все почалося, у мене не було істерики. Трималася.
Вперше поплакати з приводу того, що відбувається, змогла лише кілька днів тому, просто не могла зупинити сльози. Думаю, це було викликане тим, що накопичилося багато всього. Недосип, втома, поїздки до міст і сіл біля Києва, щоб зробити фото та завезти гуманітарну допомогу, прослуховування інтерв`ю з психологом, яка розповідала історії своїх пацієнтів після насильства, — ось і сльози.
Сиділа на бровці посеред міста і просто плакала.
Л. П.: Що допомагає морально триматися на плаву? У чому ти знаходиш свій внутрішній ресурс?
А. Л.: Мені допомагає рутина. Через місяць після початку війни я почала готувати різні страви, вмикати музику, читати книги, малювати, вести щоденник. Почала приймати гарячий душ або ванну, щоб зняти напругу.
Я запалюю щодня свічки і купую додому свіжі квіти, які багато разів на день викликають у мене посмішку на обличчі.
Безперечно, якщо тобі самому потрібна допомога, ти ніяк не зможеш допомогти іншим, тому треба тримати себе завжди наповненим.
Л. П.: Від початку війни який день був для тебе найстрашнішим?
А. Л.: Я добре пам`ятаю той вечір. Мені писали мої друзі з Харкова та буквально прощалися. Це було найстрашніше.
А ще коли я під час комендантської години йшла пішки містом. Мені було дуже страшно. Коли я бачила кожну машину, що проїжджала повз мене, всередині ставало так порожньо і страшно, що я на повному серйозі молилася, аби дійти додому неушкодженою.
І ніколи не забуду ніч, коли о 5-й ранку підскочила з ліжка від того, що за кілька десятків метрів від мене снаряд влучив у сусідній будинок.
.jpg)
Л. П.: Що змінилося у тобі за час війни?
А. Л.: Змінилося сприйняття багатьох ситуацій. Те, що раніше могло вивести зі стану рівноваги, зараз не має на мене впливу.
Л. П.: Що найстрашніше для тебе у війні?
А. Л.: Страху немає. Є біль, біль від усвідомлення того, що відбувається.
Л. П.: Хто з людей найбільше підтримує тебе під час війни?
А. Л.: Напевно, безпосередньо ті, з ким комунікую щодня. Цих людей чимало, і кожен робить свій внесок.
І, звісно ж, найближчі люди. Я дуже їх люблю і будь-якої миті можу їм зателефонувати. Знаю, що вони мене завжди підтримають.
Л. П.: Нещодавно ти опублікувала свій вірш у Instagram. Розкажи про нього. Ти давно пишеш?
А. Л.: Так, у мене сталася цікава історія. Увечері 29 березня я вирішила зробити пост в Інстаграм, поділитися історією — у результаті все вилилося у вірш. Ось він:
Вас любит Бог
Повстречала старика я, по дороге.
Он был как надо: с усами, бородой, с такими светлыми глазами и деревянной тростью под рукой.
«Чего вы грустная такая?» — получила я вопрос.
Идя по улице, укутавшись в свои бегущие строки, утонула, как камень, брошенный в море
замечая, лишь шум деревьев и пороги
Дома, пустые улицы, одно произведение
всё на повторе.
«Та вот, вся в мыслях потерялась, ловлю конец, ища начало, а хочется наоборот».
Услышала в ответ: «Вас любит Бог».
И стало всё понятно лишь по взгляду, мне послан был ответ на мой вопрос.
Всё есть и будет так, как знают свыше,
И те, кому суждено, будут всегда рядом , а не наоборот.
