Леся Пахаріна поговорила з дружиною Миколи Кравченка «Крука», історика-науковця, головного ідеолога Азовського руху, першого начальника штабу цивільного корпусу «Азов», який трагічно загинув 14 березня 2022 року, захищаючи рідну землю від російських загарбників.
.jpg)
Родина Кравченків. Ольга та Микола з доньками Мирославою та Олесею
Джерело: фото з виставок проекту «Українські родини», Національний корпус
Вітаю. Я — Ольга Кравченко. До початку війни працювала редакторкою видавництва «Орієнтир». Народилася та разом із чоловіком мешкала на Слобожанщині.
Мій чоловік — Микола Кравченко — «Крук» — був націоналістом ще до того, як це стало мейнстрімом. Завжди мав проукраїнську позицію, а з 2005 року безпосередньо долучився до націоналістичного руху України. Член проводу організації «Патріот України», учасник Революції Гідності, стояв у витоків Правого Сектора, начальник штабу партизанського загону «Чорний корпус», офіцер батальйону, а потім — полку «Азов», перший начальник штабу цивільного корпусу «Азов», співзасновник та ідеологічний референт Національного корпусу.
Микола Кравченко на Львівському форумі видавців презентує першу ветеранську видавничу ініціативу — видавництво «Орієнтир»
Джерело: фото із особистого Facebook Миколи Кравченка
Був співзасновником першого ветеранського видавництва «Орієнтир», заснував літературний конкурс ім. Анатолія Лупиноса, започаткував відзначення Дня українського коміксу і заснував комікс-премію ім. Леоніда Перфецького та відзнаку української Вікіпедії «Вікімеч».
Микола співзасновник Інституту національного розвитку, розробив і подав до РНБО, уряду України та різних міністерств не один документ стратегічного рівня, варто згадати хоча б Стратегію деокупації та реінтеграції окупованих територій.
Мав чотири вищі освіти, був кандидатом історичних наук, на жаль, не встиг закінчити докторантуру.
Знайомство з Миколою, життя під час політичних переслідувань режима Януковича, перша вагітність
Звів нас випадок у 2004 році, більше за жодних умов ми ніде б не змогли познайомитися.
Наше життя завжди було буремним, адже політичні події в Україні не давали часу розслабитися. Хлопці будували всеукраїнську мережу «Патріот України» — цікаві, але неспокійні часи були. Відсутність зовнішньої підтримки не завадила сформувати міцний кістяк організації.
Наприкінці 2011 року почався новий етап політичних репресій. Режим Януковича вирішив ізолювати «Патріотів», почалися затримання та всеможливі переслідування. Миколі вдалося сховатися, два роки він був у розшуку.
Я особисто згадую ті часи з теплотою, адже тоді ми як ніколи багато часу провели разом.
Я, закінчивши магістратуру, в той час вже була вагітною нашою першою донькою, що уповільнювало наші переміщення. Жила в невеликому місті, в приватному будинку. Микола навідувався до мене, приходячи городами, ми не заходили до будинку, по декілька днів жили в лазні, де нас ніхто не бачив. Вулицею ходити не можна було, Миколу могли знайти через мене, вівся нагляд, наших родичів пресували, оголошення про його розшук розклали до поштових скриньок усіх сусідів, розклеїли всюди по району. Ми багато переїжджали, за весь той час 13 разів.
Ближче до пологів ми знайшли квартиру в іншому місті — це були наші золоті часи.
Ми багато гуляли, розмовляли. То була родинна ідилія. Грошей не було взагалі, ми жили на виплати від народження дитини. Це засмучувало, але ми не зважали.
Революція Гідності
Усе різко змінили події Майдану. Ми вийшли із підпілля.
Закрутився вир подій — Чорні чоловічки, батальйон Азов, Національний корпус, Микола майже не з’являвся вдома, був виснажений, але задоволений виконаною роботою, не зупинявся взагалі — ще, ще більше проєктів, не можна гаяти час на відпочинок, тільки вперед. Працював допізна, часто йшов одним з останніх із офісу. Зазвичай мав лише 1-2 вихідні дні за місяць. А вдома більшість вільного часу Микола присвячував нам.
Він був надзвичайно чуйним та люблячим батьком, по максимуму вкладав сили та знання в доньок. Постійно розповідав їм про все на світі, вчив географії, біології, міфології, релігії, сам писав для них казки. Ми завжди гуляли чи подорожували всі разом. Восени Микола їздив зі старшою донькою до Трахтемирова з наметами на декілька днів — це була Пластова мандрівка, Микола був там за сумісництвом лектором, розповідав юначкам про козаччину.
Микола з дружиною Ольгою та донькою Олесею
Джерело: особистий архів родини Кравченків
«Трохи шароварщини до 30-річчя відновлення незалежності.
Святковий настрій і національний колорит. Київ, майдан Незалежності, 24.VІІІ.2021»
Джерело: фото із особистого facebook Миколи Кравченка
Я ніколи не стояла осторонь Руху, хоч і не була публічною, як мій чоловік. Зазвичай мій вклад полягав у випусу різноманітної поліграфічної продукції. За часів «Патріота» робила листівки, під час Революції Гідності ми випустили першу листівку Майдану, де була зображена стелла Незалежності з мельниківським тризубом угорі, від чого згодом утворилася емблема Правого Сектора.
Ольга Кравченко, Козацький дім, 2014 рік
Джерело: фото із особистого архіву Ольги Кравченко
У 2014 році була волонтером у Козацькому домі, де діяв мобілізаційний центр батальйону «Азов», робила обкладинки для газети «Чорне сонце». Згодом взялася до роботи у нашому видавництві.
24 лютого 2022. Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну
Напередодні війни всі неначе завмерли в очікуванні. Було розуміння, що буде вторгнення, хоча вірити не хотілося. 24 лютого о 5-й ранку нас розбудив дзвінок побратима з Одеси. Він сказав: «Почалося. У нас вибухи». Через мить ми почули вибухи і самі — ворожа авіація бомбила Бориспіль.
Розбудили дітей, взяли заздалегідь спаковані валізи, залишили великий запас їжі та води для наших котів і виїхали на Правобережжя. Першими з нашого будинку.
У нас все було сплановано, у залежності від ситуації ми мали декілька варіантів наших дій. Апріорі було те, що він залишається, я вивожу дітей.
Дуже швидко доїхали до проспекту Перемоги і стали в затор.
Декілька годин були в тягнучці, діти зголодніли, нудьгували, пхикали, а я ще і ще раз пояснювала їм, що ми маємо насолоджуватися цими митями, коли ми всі разом, всією родиною, просто їдемо в нашій автівці, що це дуже цінно, і що ми ще довго не будемо ось так просто сидіти разом. Так і є. Ніколи більше.
В обід ми доїхали до Миколиної роботи. Попрощалися. Доньки дуже плакали.
Я сіла за кермо і вирушила на виїзд із Києва. Страшно було стояти в заторі між двома стратегічними об’єктами на проспекті — ми були повністю заблоковані, затор не рухався. Вили сирени, позаду лунали вибухи, сотні і сотні людей із мінімумом речей ішли, бігли вулицею до околиць столиці пішки. Під вечір забрала тещу одного з Миколиних побратимів, яка сама вже не могла виїхати. Плани та подальший маршрут весь час змінювали, адже обстрілювали все більше населених пунктів.
До першого місця ночівлі я дісталася за 34 години в дорозі, 26 із яких сама їхала за кермом. По дорозі забрала дружину товариша з донькою. Вдячна дівчатам, які зі мною їхали, вони дуже допомогли здолати цей шлях.
Ми не спали та майже не їли, доньки також були геть змучені. Ще дві доби пригод — і ми знайшли прихисток на Галичині.
Галичина. Діти перечікують повітряну тривогу в коридорі. Біля вхідних дверей зібрані речі,щоб швидко евакуюватися, якщо буде потрібно.
Джерело: фото із особистого архіву Ольги Кравченко
Тільки видихнули, а 1 березня жахлива звістка — загинув Миколин батько у Харкові, він віз свою дружину з щойно розбомбленої Харківської ОДА, вона там отримала травми та контузію, але вижила. Вони їхали в машині, попали під обстріл, батько закрив матір своїм тілом. У важкому стані мати Миколи ще декілька днів лежала в метро, під час трагедії вона отримала на додачу декілька переломів.
З Миколою ми спілкувалися щодня перед відбоєм. Більш того, він інколи знаходив час забігти додому, турбувався про наших котів, хом’яка, равлика.
Напередодні загибелі ми дуже довго говорили відеозв’язком, дівчатка дуже втішалися, що можуть бачити тата. Виходить, попрощалися.
Останнє фото Миколи Кравченка в с. Горенка Київської області, 13 березня 2022 р.
Джерело: New York Times
Миколина смерть дуже вразила нас, не вірилося, що це могло статися, адже у нього було стільки планів на майбутнє, що неможливо осягнути. Робота була розписана на багато років, а може, й десятиліть наперед.
«Українці вартують своє небо. Щось вороже летіло в бік Дорогожичів, не долетіло. Збили. Мабуть знову в телевежу влучити хотіли. Столиця обох берегів. Правобережжя Києва. 11.ІІІ.2022».
Останнє фото, опубліковане Миколою Кравченком в Instagram
Але ця трагедія також дала мені новий ресурс. Я, як і інші дружини азовців, з якими я спілкуюся, розумію, що попереду у нас багато справ — допомагати відбудовувати нашу країну.
Ми сумуємо за загиблими, але ми не зломлені.
Миколиною улюбленою піснею був Гімн ОУН, тому хочу сказати словами з неї:
Зродились ми великої години,
З пожеж війни і з полум’я вогнів —
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гніт і гнів на ворогів.
І ось ідемо в бою життєвому,
Тверді, міцні, незламні мов ґраніт —
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець — той здобуває світ.
Приблизно так ми себе почуваємо зараз. На нас впав важкий тягар, але він одночасно додав нам сил та наснаги на майбутні звершення, адже боротьба триває.
Редакція ELLE.UA приносить щирі співчуття родині загиблого.
