Творчий протест, національна свобода та людська гідність: усе, що треба знати про художників-шістдесятників

Цього дня 94 роки тому народилася видатна українська художниця-шістдесятниця Алла Горська, яка разом зі своїми колегами силою пензля заперечувала соціалістичну реальність. З цієї нагоди ELLE.UA розповідає про відомих і несправедливо забутих митців тієї доби.

Після смерті Сталіна атмосфера в СРСР сприяла підйому над комуністичною ідеологією нового покоління української інтелігенції, яке прагнуло вийти за межі соціалістичного реалізму. Шістдесятники боролися за українські культурні цінності, обстоювали права людини, верховенство суспільства над державою, сприяли підвищенню рівня національної свідомості та захищали українську мову.

Попри те що шістдесятницький рух традиційно асоціюється з літературою та такими відомими постатями, як Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський та Іван Драч, проти радянської диктатури боролися й десятки представників інших творчих професій: кіномитці й театральні діячі, публіцисти й критики, композитори й художники. Саме про останніх сьогодні й піде мова. 

Алла Горська

Джерело: WikiMedia 

«Колір — зміст, душа, історія народу, його лице».

Найвідоміша художниця з плеяди шістдесятників, яка увійшла в історію не лише завдяки тонкому поєднанню традицій та новаторства у своїх роботах, а й як активна громадська діячка. Народжена у сім’ї партійного чиновника СРСР і виховательки дитячого садку, Алла Горська пережила дві блокадні зими у Ленінграді, провела декілька місяців у Казахстані та була членкинею Спілки художників.

З початку 1960-х років Алла приєдналася до національного відродження та спілкувалася виключно українською мовою. Разом з поетом Василем Симоненком і режисером Лесем Танюком художниця заснувала клуб творчої молоді «Сучасник», а також віднайшла місця масового поховання жертв НКВС. Помешкання Горської було штаб-квартирою шістдесятників: у неї часто гостювали Микола Вінграновський, Василь Стус, Іван Дзюба, Іван Світличний та інші культурні діячі.

До 150-річчя Тараса Шевченка Алла Горська з Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко, Опанасом Заливахою та Галиною Севрук створила вітраж «Шевченко. Мати» у Червоному корпусі Київського національного університету. Цю найвідомішу роботу художниці компартія миттєво визнала «ідейно ворожою».

Джерело: spadok.org.ua

Алла розробила ескізи до вистав «Ніж у сонці» за поемою Івана Драча, «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша та «Правда і кривда» Михайла Стельмаха. Вона часто їздила у відрядження на Донбас, де працювала над мозаїками «Дерево життя», «Жінка-птаха» та «Боривітер».

Загалом творчий доробок Алли Горської складається із численних живописних, графічних і монументальних робіт, які поєднували елементи авангарду з народними мотивами.

У 1970 році Аллу жорстоко позбавили життя. Після цього її ім’я та творчість були заборонені.

Віктор Зарецький

Джерело: WikiMedia 

Сучасники називали Віктора Зарецького «українським Клімтом», але сьогодні його знають як шістдесятника, який створив власний стиль «метафоричних бачень». Віктор народився на Сумщині, але значну частину життя провів на Донбасі: в Юзівці (нині — Донецьк) і Горлівці. Цей період мав суттєвий вплив на художника — згодом він створив цілу серію картин, присвячену шахтарському краю: «Шахтарський двір», «Шахтарі. Зміна», «Жаркий день», «Після війни».

Разом із дружиною, Аллою Горською, стояв біля витоків клубу «Сучасник» та товаришував з Василем Симоненком, Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко та іншими шістдесятниками.

Переломним моментом його життя стала загибель Алли Горської. Віктор впав у депресію та пройшов крізь роки страждань. Жагу до життя художнику повернуло мистецтво та віра у його силу. У 1980-х роках настав період розквіту творчості Зарецького. Він віднайшов себе у стилі української неосецесії та створив такі шедеври, як «Джаз», «Пристрасть» та «Автопортрет з музою», а також оформив театри в Івано-Франківську, Сімферополі та Сумах. Крім цього, нащадкам художник залишив навчальну систему «Роздуми біля полотна».

Опанас Заливаха

Джерело: uartlib.org

Формування ненависті до тоталітарної репресивної машини розпочалося в Опанаса Заливахи із самого дитинства — коли художнику було п’ять років, його батька заарештували на декілька місяців за те, що він був старостою в часи Центральної Ради. Болісний відбиток на життя і творчість Опанаса наклав і Голодомор, від якого він був вимушений тікати на Далекий Схід.

Протест проти системи Заливаха вперше виявив за часів студентства, навчаючись в Академії мистецтв у Ленінграді. Уже на другому курсі його вигнали з навчального закладу за «поведінку, не гідну радянського студента». Пробувши майже 30 років на чужині, у 1961 році Опанас Заливаха повернувся до України, де усвідомив себе як частину українського культурного простору та розпочав шістдесятницьку діяльність.

Провідним образом його творчості був Тарас Шевченко: у 1964 році Опанас працював над вітражем «Шевченко. Мати», створив мозаїку з виразною назвою «Чи буде суд, чи буде кара» і написав чимало портретів.

У 1965 році митець був засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду». Безжалісна репресивна машина забороняла Заливасі малювати. Усі його створені потайки роботи було знищено — мистецтвознавці вважають, що їх було близько двохсот.

Життя за ґратами не зламало Опанаса — він продовжив творити, а його роботи здобули світове визнання у Торонто, Лондоні та Нью-Йорку.

Борис Плаксій

Джерело: archive-uu.com

У 1960-х роках Борис Плаксій вважався одним з найперспективніших художників-монументалістів, а Іван Марчук назвав його «людиною тисячоліття». Однак, попри це, сьогодні його ім’я відоме небагатьом.

Уродженець Черкащини займався живописом, ілюстрацією, графікою, скульптурою та філософією. Борис створив портрети Алли Горської, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Василя Симоненка, Івана Світличного, Павла Тичини та Івана Марчука.

Людмила Семикіна

Джерело: Музей шістдесятництва

У січні минулого року за межу вічності відійшла художниця-шістдесятниця Людмила Семикіна — співавторка славнозвісного вітража «Шевченко. Мати» та членкиня клубу «Сучасник».

У 1968 році Людмила підписала «Лист 139», виступивши проти арештів української інтелігенції, за що зазнала переслідувань з боку радянської влади та була виключена зі Спілки художників УРСР.

До її творчого доробку належать ескізи костюмів для кінофільму «Захар Беркут» (1970-1971), строї за національними традиціями «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Ретро», «Модерн» та оформлення станції метро «Почайна».

Любов Панченко

Джерело: WikiMedia 

Радянська репресивна машина не змогла вбити українську художницю-модельєрку Любов Панченко, проте це зробила російська. Вона померла у квітні від тривалого голодування в окупованій Бучі.

У 1960-х роках Любов відвідувала клуб «Сучасник», збирала гроші на допомогу політичним в’язням, а згодом і сама була засуджена за «антирадянську агітацію та пропаганду».

Творчий доробок майстрині представлений безліччю ескізів одягу, зразків вишивки, графічних заставок до книг, живописних полотен і декоративних розписів. Вона створювала костюми для фольклорно-етнографічних колективів, ілюструвала твори Тараса Шевченка та Михайла Коцюбинського.

---