24 лютого 2022 року тривога охопила серця українців, земля здригнулася від вибухів, а небо запалало загравами. Пронизливий біль та страх, наповнені сльозами та розпачем очі — після 8 років війни росія розпочала повномасштабне вторгнення на українську землю.
Пліч-о-пліч із тими, хто зі зброєю захищає нашу землю, тримають оборону на своєму фронті і митці. Хтось ділиться своїми емоціями та думками, змальовуючи страшні реалії сьогодення в Маріуполі, Бучі, Ірпені, Чернігові та інших містах та селах; хтось рахує дні до нашої Перемоги та пишається Збройними Силами України, нашим президентом, кожним, хто чинить опір та бореться за нашу державу; хтось силою гумору, навіть у такі темні часи, підтримує моральний дух наших людей, жартуючи над черговою поразкою загарбників під Чорнобаївкою; хтось кляне ворога, який зухвало вдерся на нашу землю і нещадно плюндрує її, руйнуючи долі, знущаючись і вбиваючи мирних українців. Беззахисні жінки, діти, літні люди — для російських військових немає ніяких законів — ані військових, ані людських. Вони стріляють у спину, спалюють тіла, влаштовують справжній геноцид українського народу.
Російської окупації зазнали й рідні для мене області. Чернігівщина — мій рідний край, там я народилася, там живуть мої батьки. Ірпінь — мій другий дім, там я навчалася, там живуть багато моїх близьких людей. Ірпінь та Чернігів — мої рідні міста-герої, які окупанти безжально хотіли стерти з лиця землі .
В цій публікації я зібрала імена художників, ілюстраторів, дизайнерів із різних куточків України, які під час війни в своїх роботах зображають цю страшну та болючу трагедію нашого народу.
Ми переможемо. Обов’язково переможемо. Очистимо нашу землю від цієї нечисті. Бо, як писав Василь Симоненко, український поет-шістдесятник і журналіст:
«Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд!»
Текст: Леся Пахарина
