Сталінські репресії знищили тисячі митців, не дали розвинутися та постати перед світом десяткам тисяч талантів. Масове знищення української інтелігенції у 1930-х роках увійшло в історію нашої держави болісними термінами «Розстріляне відродження» та «Червоний ренесанс». Це не пафосні назви, а трагічна правда долі тих, хто мав власне бачення світу та сміливість про нього сказати.
Роки по тому імена, приховані режимом, продовжують виринати зі сторінок історії. Сьогодні ми розповімо вам про чотирьох маловідомих жінок «Розстріляного відродження».
Олена Журлива
Справжнє прізвище Олени — Пашинківська, а псевдонім визначила її трагічна доля. Майбутня поетеса народилася на Черкащині у бідній багатодітній родині, яка часто переїжджала. Після втрати батьком роботи семеро дітей померли від голоду. Вижили лише Олена та молодша за неї на 6 років Катерина.
В 11 років Олена написала свій перший вірш російською мовою «Чего хочу, сама не знаю», який згодом вийшов друком у виданні «Рідний край» за сприяння Павла Богацького. Дівчина писала багато віршів, але нікому їх не показувала — ховала у стрісі бабусиної хати. У 14 років Олена Пашинківська познайомилася з Лесею Українкою, якій прочитала свої твори.
Переїзд поетеси до великого міста пришвидшила інша трагедія — зґвалтування. Унаслідок насильства Олена завагітніла й, перебравшись до двоюрідного брата у Київ, зробила підпільний аборт. Після процедури вона втратила можливість мати дітей.
У 1914 році в Києві Олену вперше арештувала царська поліція — за участь у демонстрації в день вшанування пам’яті Тараса Шевченка. У часи війни поетеса вчителювала, співала у церковних хорах в університетській церкві та костьолі. У київському клубі «Родина» вона співала під акомпанемент Миколи Лисенка, а також познайомилася з Павлом Тичиною. Після закінчення навчання Олена викладала у школі імені Івана Франка в Києві разом зі Степаном Васильченком.
Свою першу збірку «Металеве горно» вона видала у 1926 році. Тоді ж у Харківській опері виконала партію Кончаківни в опері Бородіна «Князь Ігор». Свої роботи Олена друкувала в антологіях і журналах: «Більшовик», «Глобус», «Кадри», «Червоні квіти», «Червоний шлях». На її тексти писали музику Пилип Козицький і Віктор Косенко.
В Олену Журливу були закохані Павло Тичина та Володимир Сосюра, її красою захоплювався Максим Рильський. Зі своїм чоловіком Петром Котовим поетеса познайомилася також у Києві. Вона неймовірно кохала його, одружилася пара у 1930 році. Однак уже через 3 роки він почав зраджувати її. Попри це, Олена переїхала із чоловіком до Москви.
Олена Журлива і Володимир Сосюра
Джерело: Україна Молода
У 1938 році Олену Журливу заарештували за «агітацію проти радянської влади». Після 6 років алтайських таборів завдяки клопотанням Павла Тичини поетеса повернулася в Україну. Через підірване під час заслання здоров’я останні 16 років життя Олена була прикута до ліжка.
Сьогодні на честь Олени Журливої названа вулиця у Кропивницькому, а Pianoбой та гурт «СКАЙ» поклали її вірш «Мовчи» на музику.
Марія Галич
Джерело: Локальна історія
Складно уявити, що майже забуте сьогодні ім’я Марії Галич було широковідоме у 1920-ті роки. Уродженка Черкащини викладала українську мову та літературу і працювала на Київській кінофабриці. Вона брала активну участь у жіночому русі. Ще в університеті разом із Клавдією Латишевою організувала «Жіночий гурток», гаслом якого було «Жінка — не лялька і не квітка, а людина».
Марія Галич була єдиною жінкою в київському літературному угрупованні «Ланка», яке згодом перетворилося на МАРС. Туди входили Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович та інші відомі письменники.
Члени угруповання «Ланка — МАРС»
У цей період створені збірки Марії «Друкарка» і «Моя кар’єра», які згодом були заборонені. Іронія долі: у 1934 році Марія у складі комісії вилучала з бібліотеки сільськогосподарського інституту власні книжки.
«У списку заборонених були й мої "Друкарка" й "Моя кар’єра"», — згадувала письменниця.
Після цього письменниця перестала друкуватися. Вона багато писала, але нікому не показувала свої твори. Марія жила в очікуванні арешту.
Марія Галич була особисто знайома із Симоном Петлюрою, який приїздив до її батька Олександра Галича. У часи УНР Марія допомагала Петлюрі готувати листівки та звернення до Української армії.
Після одруження Марія переїхала до Харкова, а згодом — до Львова. Там вона викладала українську мову. Марія Галич померла у січні 1974 року й була похована на Личаківському цвинтарі.
Мирослава Сопілка
Письменниця, чиє справжнє ім’я — Юлія Мисько, народилася у 1897 році у містечку Винники сучасної Львівської області. Труднощі на життєвому шляху письменниця зустріла рано — вже у 12-річному віці Юлія була змушена працювати на поденних сільськогосподарських роботах. Не маючи змоги здобути повноцінну освіту, вона витрачала весь вільний час на читання книжок.
У коло свідомої української інтелігенції Юлію привела робота модисткою та події Української революції 1917-1921 років. На політичні погляди жінки вплинув і її чоловік Михайло Пастушенко. Відтоді подружжя брало активну участь у громадському житті західноукраїнських земель у складі Польщі, а в 1929 році Юлія стала однією із співзасновниць літературного об’єднання «Горн». Тоді ж народився і її псевдонім — Мирослава Сопілка.
За свою діяльність поетеса зазнавала переслідувань з боку польської влади та двічі була заарештована. Скрутне політичне та матеріальне становище змусило подружжя переїхати спершу до Кам’янця-Подільського, згодом до Харкова і зрештою до Ірпеня. У 1931 році Мирослава Сопілка видала свою першу збірку віршів «Роботящим рукам», а вже скоро світ побачив і прозовий твір «Про затишне місто Забобонники».
Життя на території Наддніпрянської України було не таким безхмарним, як здавалося Мирославі Сопілці. Радянська влада звинуватила поетесу та її чоловіка у шпигунстві для польської розвідки.
28 липня 1937 року сталінські кати розстріляли Мирославу Сопілку, а через 10 днів обірвалося й життя її чоловіка.
Зінаїда Тулуб
У долі уродженки Києва яскраво простежується шлях появи української ідентичності у митців, народжених на зламі ХІХ і XX століть. Зінаїда Тулуб з’явилася на світ у зросійщеній сім’ї відомого на той час російського поета Павла Тулуба. Своє дитинство вона провела у Брацлаві, а згодом разом із батьками переїхала у Таганрог. Перші вірші Зінаїди також були написані російською мовою.
На погляди та ідентичність Зінаїди Тулуб вплинули буремні роки Української революції. Віяння епохи надихнули її на створення «Людоловів» — роману, в основу сюжету якого покладені події періоду гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного.
Мало хто знає, що саме Зінаїда та її «Людолови» утвердили міф про Роксолану, ім’я якої на той час не було широковідомим. У центрі сюжету саме її історія — життя жінки, яка пройшла шлях від гаремної полонянки до володарки Порти.
Написання історичного роману в часи сталінського терору визначило подальшу долю Зінаїди. Її було засуджено до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання з конфіскацією всього майна. Спочатку письменниця відбувала покарання у ярославській тюрмі, згодом її етапували на Колиму, а звідти — до Казахстану.
Євгенія Гінзбург згадувала, що навіть на засланні Зінаїда виглядала як старосвітська дама минулого століття. Дорогою до Колими вона на пам’ять читала твори Гі де Мопассана французькою.
Письменницю реабілітували у 1956 році за сприяння Максима Рильського. Після повернення із заслання Зінаїда прожила 8 років.
