Втратити під час повномасштабної війни офіси й виробничі цехи, працівників, дім, але потім зібрати волю в кулак, щоби вже без жодних кошторисів і планів почати з чистого аркуша не тільки бізнес, а й життя в новому місті. Для нового номера «ELLE Україна» старша редакторка Світлана Кравченко поспілкувалася з українськими підприємцями, чий приклад доводить: здаватися — це не про нас. Сьогодні публікуємо розширену версію розмови з власником бренду «Українські в’ялені помідори» Андрієм Бігленком.
Ще вісім років тому, коли ми починали наш сімейний бізнес, у мене було передчуття, що війна зачепить і нас. Ми бачили, що сталося з Кримом, тому жили в постійній тривозі. 24 лютого близько шостої ранку зателефонувала мама, яка живе в Чехії: «Я вже дві години чекаю, доки ви виспитеся. Вставайте, війна почалася». Рівно в той момент я зрозумів: все, бізнесу в мене немає. Страх, який сидів всередині багато років, зрештою виправдався. Можна сказати, сталося певне полегшення. Я відчував, що втрачаю все.
Ми поспіхом збирали речі, а на Чорнобаївський аеропорт вже летіли перші літаки (це до нас кілометрів п’ять-шість). Від вибуху вдома затряслися двері. Я вийшов на вулицю — а там клуби диму зависли в повітрі. Два дні ми провели в підвалі, чули, як повз місто йшло багато гусеничної техніки, і не розуміли, чи то наші, чи то вже росіяни оточили Чорнобаївку й Херсон. Було прийнято рішення виїжджати. Нам пощастило покинути Чорнобаївку в останній день, коли ще можна було проїхати трасою Херсон — Миколаїв. Рухалися вже фактично між двома арміями: наші з одного боку траси, окупанти — з іншого.
Разом із братом ми евакуювали наші родини до Європи (до речі, в ті дні я дізнався, що знову стану батьком), а самі протягом півтора місяця вивозили людей із Миколаєва до польського кордону. У Чорнобаївці залишилася теща, яка спочатку не хотіла евакуюватися, але згодом не витримала й виїхала разом зі своєю матір’ю за кордон. За кілька місяців роз’їздів я зрозумів, що на заході України люди живуть, в принципі, як і жили. Чув, що там видають підприємцям гранти, і почав шукати сировину. Мені порадили одне село, де вирощують помідори. А в мене тоді одне на думці: «У нас на Херсонщині помідори родять у кожному селі».
Зрештою, я так і не знайшов потрібного сорту та прийнятної ціни. Влітку ми возз’єдналися з сім’єю в Івано-Франківську, адже тяжкі часи треба разом проходити. Втім, наближався серпень і починався сезон заготівлі томатів. Саме в той період одна з наших підписниць порадила нам переїхати до Ізмаїла. Ми зрозуміли, що потрібно перебратися на південь: там родять томати й там максимально тепло в разі перебоїв з електрикою. Плюс нам запропонував об’єднати зусилля «Дунайський аграрій».
.jpg)
За домовленістю я мав допомогти організувати перероблювання їхніх органічних овочів та фруктів, і ми майже після року простою відновили виробництво «Українських в’ялених томатів».
.png){kind=logo}
Звісно, спільним продуктом стали перші в Україні органічні в’ялені томати. Потім випускали й іншу продукцію. Паралельно отримали невеликий грант від німецького уряду, на кошти якого зробили запас сировини.
.jpg)
.jpg)
_(1).jpg)
Знаю, що в радіусі 10–100 метрів від мого будинку в Чорнобаївці були прильоти, вулиці розбиті градами, у нас вдома повилітали шибки. А гараж сусіда, який погодився заховати у своєму гаражі мій автоклав, генератор і деяке інше обладнання, буквально через кілька днів був розбомблений. Були й значно тяжчі втрати, особливо для моєї дружини: в евакуації за кордоном померла її бабуся, а брата й племінника, які відмовилися покидати окуповану Снігурівку, вбила міна на їхньому ж подвір’ї.
Де б ми не були, нам дуже хочеться додому. Хочеться просто взяти байдарку і покататися нашим Дніпром. В Івано-Франківську гарно й зелено, але я дуже скучив за нашим полем, випаленим сонцем і спекою. Тільки там мій дім, там мені найкраще. Чорнобаївка дуже постраждала, але вірю, що все відбудуємо. Поки ж тимчасово працюємо на Одещині, яка хоч трохи нагадує нам рідний край. І, як усі українці, робимо те, що можемо робити.
