Мужність українських жінок вражає увесь світ. Бути військовим — важка праця, яка під силу не кожному. Маргарита Рівчаченко — у минулому журналістка, яка вирішила вступити до лав ТрО, а тепер парамедик — знає про це все. Зворотний бік воєнного життя зазвичай прихований від сторонніх очей. Саме тому шеф-редакторка сайту ELLE.UA Катерина Попова поговорила з Маргаритою про те, як вона прийняла рішення піти на війну, як проходить її день, про складнощі та прояви гендерної дискримінації.
.jpg)
Наша героїня — парамедикиня Маргарита Рівчаченко
Вік — 25 років
Звання — молодший сержант
Досвід — 4,5 місяці
Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?
Я прокинулася сама за кілька хвилин до будильника і побачила купу есемесок на телефоні. Потім я перетелефонувала татові — і дізналася, що почалася війна.
Як ви прийняли рішення піти на війну?
Це було спонтанне рішення. Мені здавалося 24 лютого, що в мене просто немає іншого виходу, як піти якимось чином допомагати війську. Тоді я не розуміла, що стану військовою. Просто подумала, що серед військових і зі зброєю буде безпечніше, ніж самій десь у підвалі.
Чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні?
По-різному. Інколи тихо і спокійно. Буквально кілька консультацій. Інколи, навпаки, напружено, бо треба і хворих до госпіталю відвести, і якісь надзвичайні ситуації пофіксити. До того ж у нас є виїзди на полігон, де супроводжуємо стрільби. А також довгі тренувальні виїзди, де я викладаю тактичну медицину і тренуюся сама.
Чи були прояви гендерної дискримінації у вашому підрозділі?
У моєму рідному підрозділі — ні. Там мене бережуть. Але в різних частинах по-різному. І якщо ти молодший сержантський склад і до того ж жінка — це може викликати до тебе недовіру як до професіонала, а також ігнорування.
Які складнощі вам довелося подолати?
По-перше, це фізичний біль. Носити бронежилет, тренуватися. А коли ми на виїзді — на полігоні, то не тільки сидиш, але й бігаєш в усій екіпі й до того ж читаєш такмед.
По-друге, це розуміння того, що свобода твоїх дій обмежена, що ти не можеш нічого змінити самостійно.
Але насправді все можна подолати. Якщо є бажання.
Що вас найбільше вразило під час повномасштабної війни?
Вразило єднання і те, наскільки швидко можна вирішити питання. Це я про волонтерів. Реально можуть знайти суміш кленового з носорогом, ще й тепловізор подарують.
Що не дає зараз упасти духом і зламатися?
Мої близькі та мрії про майбутнє. Прочитавши книгу Едіт Егер «Вибір» про життя жінки, яка пережила концтабір та стала потім психотерапевткою, я загорілася бажанням після війни допомагати іншим.
Які перспективи розвитку України ви бачите?
Я вірю, що Україна, по-перше, була, є і буде. По-друге, що в нас буде важкий період реабілітації країни, людей та економіки. Але наш народ пережив століття воєн і зберіг свою ідентичність, культуру та генофонд. Тому я все ж вірю, що, незважаючи на втрати, ми зможемо жити далі. Не так, як раніше, але далі. А ще пророкую бебі-бум після перемоги. Як, наприклад, після Помаранчевої революції.
Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни?
Складне питання. Мабуть, більше ніколи не казатиму «ніколи». Війна похитнула в мені впевненість у незмінності траєкторій нашого руху. Тому, мабуть, не буду зарікатися.
Що ви хочете сказати сьогодні українцям та світу?
Хочу сказати: «Дякую». Бо щоразу, коли бачу ту вдячність ЗСУ від народу, хочеться віддячити тим же. А ще хочу сказати, що нам буде важко. Дуже важко. Протягом великого проміжку часу. Але ми сильні та вміємо любити. Через любов до своїх побратимів, до країни, до народу ми переможемо. І як каже Святослав Іванович: «Веселі, брате, часи настали. Нове майбутнє дарує день!»
Читайте також: Жінки на фронті: 10 запитань офіцерці ЗСУ Вікторії Кравченко
