Згадати все: яким був другий рік великої війни для редакції ELLE.UA

Рік перемог, відчаю та великої надії

Рівно два роки тому вся Україна здригнулася від ворожих атак підступного сусіда: 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення РФ на наші території. Два роки героїчних битв і перемог, два роки великих сподівань і очікувань, два роки втрат і розчарувань... І от сьогодні найстрашніша думка, яка злим змієм підкрадається до кожного з нас: «А якщо це ще не кінець? А якщо це знову лише ще один рік?» Страшно «звикнути» до життя під звуки сирен, до роботи з бомбосховищ, до радощів попри страх і біль… Ніхто не знає, що чекає нас через рік, але напевно відомо одне: завтра боротьба продовжиться. Де б хто не переживав цю війну, яку б роботу наразі не виконував, скільки б не донатив, які б політичні погляди не мав, ми всі єдині в бажанні спільної перемоги та кращого майбутнього для своєї держави.

З величезною вірою в Перемогу digital-команда ELLE.UA ділиться сьогодні своїми думками й відчуттями: як минув другий рік великої війни, які дні видалися морально найтяжчими, якими особистими досягненнями ми пишаємося найбільше та які матеріальні й нематеріальні речі вселяють в нас оптимізм. Цей матеріал зовсім не про цифри і аналітику, цей матеріал — про пересічні людські долі й переживання, близькі багатьом українцям.

Оксана Согор

керівниця інтернет-відділу

Цей рік запам’ятається мені безкінечними потягами «Київ — Варшава». У цьому всьому найважливіше, що я зрозуміла, — силу українських людей. Я відчула і оцінила, як ми вміємо працювати і підтримувати одне одного у цих складних умовах і створювати неймовірні речі.

Пишаюся своєю командою, яка, незважаючи ні на що, у цьому році запустила великі чудові проєкти, після нічних бомбардувань вставала і продовжувала усе розпочате, ділилася своєю любов’ю та повагою до кожного. Я зрозуміла, що для нас немає нічого неможливого. Ми навчилися жити і творити з бомбосховищ, в автомобілях у переїздах, у потягах. Зникли усі страхи, окрім страху втрати наших людей.

Взагалі дивне відчуття року, який навіть неможливо осягнути цілісно. Усе ділиться на сезони. Зима без блекаутів — чудово, літо — як прекрасна подорож кожного разу різним Києвом. Усе чергується: від оціпеніння до сили, що надихає. Дуже злить і лякає, коли вночі поруч з домом зриваються ракети. Та водночас мене надихають і тримають на плаву мої тварини, близькі люди, природа, книги, нові знання, досягнення і хороші новини з фронту.

Світлана Кравченко

шеф-редакторка сайту ELLE.UA

На якусь мить мені здалося, що нічого цього року зі мною не було: хіба що робота і рутина, які допомагали триматися на плаву. Але потім я зайшла в телефонну галерею, почала гортати фото і оторопіла: скільки всього таки відбулося. Були робочі поїздки, були благодійні збори й щоденна комунікація з хлопцями-захисниками, були інтерв’ю, які рвали душу, і були проєкти, які гріли серце. Було дуже багато виставок, концертів, презентацій, красивого одягу і щирих посмішок. Це завжди потрапляло в кадр і, певно, формувало сприйняття мого життя іншими. Та за кадром залишалася та частинка душі, до якої несила була впустити сторонніх: болісна втрата на фронті друга-однокласника, втрата ненародженого малюка, якому судилося назавжди стати янголом, перше серйозне зіткнення з публічним осудом… Пам’ятаю фразу своєї подруги: «З підривом Каховської ГЕС вони підірвали мою душу». Якось так і я переживала це літо. Та як і у всіх критичних ситуаціях впродовж мого життя, що більше мені боліло, то більше я заривалася в роботу. Бути завжди зайнятою — ця пігулка діє на мене безвідмовно. Чи було в цьому році місце щасливим моментам? Точно було. Рятував гумор і світлі люди поруч. Чим я пишаюся за цей рік? Тим, що залишаюся в себе вдома і почуваюся тут найбезпечніше у світі, тим, що зберегла себе, не втратила віри в людей і Перемогу і ЖОДНОГО разу не опускала рук. Моя сім’я — моя фортеця. Тому ще більше поїздок до мами, ще більше теплих светрів і пряників для бабусі, ще більше спонтанних зізнань у коханні найдорожчій людині. Ще ніколи такою цінною не була банальна можливість жити.  

Олена Бабіцька

beauty-редакторка сайту ELLE.UA

Мабуть, цього року найскладнішим і найболючішим був момент, коли до мене прийшло усвідомлення: я втратила емпатію. Моє співчуття до незнайомих людей кудись зникло — певно, організм «вимкнув» цю функцію, коли свідомість була переповнена жахливими кадрами, що розділили наші життя на «до» і «після». Я зосередилася виключно на людях, зв`язок з якими під час війни тільки зміцнів. Їх виявилося небагато.

Я часто говорю сама з собою, переконую жити в сьогоденні й не планувати примарне майбутнє. У спробах відшукати буддійський спокій і смиренність перед ситуацією, над якою ми не владні, минають години. Чи допомагає ця внутрішня робота? Іноді мені здається, що так. А потім у когось в офісі з рук падає чашка, і я починаю ридати від цього звуку, на який до війни не звернула б ані найменшої уваги. Звичайно, є і світлі моменти в моїй пам`яті. Наприклад, попри війну мій коханий чоловік, який жив в іншій країні, переїхав до Києва. Наше спільне життя схоже на казку і, безперечно, стало порятунком у ці темні часи.

З перших днів повномасштабного вторгнення я почала медитувати. Я давно хотіла цим зайнятися, а тут все зійшлося: і необхідність позбутися страху і тривоги, що поглинають, і випадковий прямий ефір, і провідник. Я прийшла до того, що медитую двічі на день, і можу з упевненістю сказати: ця практика знижує кортизол і допомагає приборкувати гнів. Також минулого року я зважилася на транскон’юктивальну блефаропластику, яка позбавила мене гриж і набряків під очима — вони докучали мені роками, але страх лягти під ніж утримував від цього рішення. Війна зробила парадоксальну річ: з одного боку, поселила багато страхів у серці, з іншого — позбавила синдрому відкладеного життя.

Не втрачати оптимізму мені допомагають сьогодні три речі: природа, яка дає справжнє умиротворення серцю, кохання найкращого чоловіка і мама, яку я не бачила вже кілька років поспіль.

Валерія Шебела

lifestyle-редакторка сайту ELLE.UA

Напевно, найскладніше було на початку літа — коли росіяни підірвали Каховську ГЕС та постійно вночі атакували українські міста. Тоді я якраз завершувала навчання на бакалавраті — мала і державні іспити, і вручення дипломів у червні. Тож навіть серед трагічних для нашої країни подій знайшлося місце для урочистості та офлайн-відвідин університету (яких трохи не вистачало всі інші роки).

Я б не сказала, що пишаюся певними особистими досягненнями за другий рік повномасштабної війни. Упродовж цього часу сталося чимало непередбачуваних, стресових ситуацій, які просто вибивали з колії. Також постійно напрошувалася думка про те, що я все роблю недостатньо. Тому й ціль на цей рік — докладати більше зусиль, краще працювати, але й не доводити себе до критичного стану. Не втрачати оптимізму допомагають книжки, фільми й будь-які інші ресурси про українську культуру.

Анастасія Поляк

fashion-редакторка сайту ELLE.UA

Цей рік був роком контрастів: безліч щасливих моментів і митей радості від досягнених цілей змінювалися на смуток, злість і розпач після прочитання новин або ж після чергових повітряних тривог о 5-й ранку в бомбосховищі — і так по колу. Звісно, кожен з нас по-своєму важко проживав цей другий рік повномасштабної війни, але місце для позитивного завжди знаходилося, адже саме це завжди дозволяло триматися у складні періоди. Для себе я зрозуміла, що почала вбачати щастя у маленьких моментах: прогулянках із друзями, з якими давно не бачилася, перегляді фільмів вечорами разом із рідними, читанні цікавої книги в парку під сонячними променями чи дослідженні нових хобі, які приносять непідробно яскраві емоції.

За цей рік я особливо зросла професійно, чим по-справжньому можу пишатися. Колись працювати в улюбленому виданні, яке я із захопленням читала після школи, було лише мрією. Однак крок за кроком, вдосконалюючи свої навички, я врешті дійшла до роботи fashion-редакторкою в ELLE.UA, і за це я дійсно вдячна цьому року. Вдячна за випробування, за вдосконалення і за змогу продовжувати працювати над собою і своїми вміннями.

Дві речі, які щоразу підтримують мене і приносять чимало втіхи навіть у погані дні, — це люди та книги. Обійматися або довго-довго говорити про все на світі з дорогими людьми чи зайти до нової книгарні та провести там більшу частину дня, читаючи приголомшливі романи, — й одразу +100 до настрою та енергії.

Дарія Вознюк

редакторка соціальних мереж ELLE.UA

Того дня, коли усі наші життя змінилися назавжди, я втратила велику частину себе: наївну й безтурботну. На зміну тій дівчині, яка щиро вірила, що все це лише непорозуміння, яке завершиться за пару днів, прийшла та, яка змирилася з реальністю та готується до найгіршого (але, звісно, не забуває вірити в найкраще). Вперше з початку великої війни я відчула себе по-справжньому щасливою, коли прийняла рішення переїхати до місця служби свого майбутнього чоловіка. Я не знала, чи побачимось ми знову, адже у війни завжди свої плани, тож вирішила не втрачати ані дня та просто бути поруч із найріднішою людиною, підтримувати та допомагати.

Філолог за освітою, після навчання я надовго втратила бажання навіть торкатися будь-якої літератури та щиро вважала, що жодна книга вже не витягне мене з режиму «нечитуна». Однак мені було конче потрібно хоча б іноді тікати від реальності у вигаданий світ, аби врятувати своє й без того розхитане ментальне здоров’я. Лише за останні пів року я «проковтнула» понад 20 книжок і дуже тішуся тому, як «росте» моя книжкова поличка. А ще трішки пишаюся собою й кажу подумки: «Ну нарешті, з поверненням!» Та найголовнішим своїм досягненням вважаю створення своєї маленької родини. Справа в тому, що я не вмію проходити повз безхатніх котиків. Або забираю їх до себе, або шукаю для них дім. Тож у минулому році ми з чоловіком стали багатокітною родиною та приютили трьох розкішних киць (і зупинятися не плануємо).

Не втрачати оптимізму допомагає думка про те, як мені пощастило мати дім та мою родину. Вдячна долі за те, що вихідними можу ліпити вареники з тьотею Валею, а ввечері пити чай із бабусею та говорити про наболіле. Рятує підтримка брата й усмішка племінниці, вечірні посиденьки з батьками під акордеон і тріскіт груби. І чоловік, який рятує мене в усіх можливих сенсах цього слова.

Катерина Серегова

web-дизайнерка

Цього року радісні моменти переривали сумні та навпаки. Найболісніше розуміти, що війна триває, важко чути про втрати і знати, що є люди, які залишаються в окупації. Проте це ще більше стимулює підтримувати наше незламне військо. Із приємних особистих подій — поїздка в гори, справжнє місце сили, де я відчула себе піщинкою у величезному світі. Найтеплішими моментами були поїздки додому: там зігрівається душа. Також пощастило побувати, певно, на найкращій опері в моєму житті — «Запорожець за Дунаєм», насолодитися неймовірним дійством, костюмами, сюжетом і вкотре переконатися, яка прекрасна українська культура.

Найбільше особисте досягнення цього року — закриття невеликого збору. Знаючи, як важко зараз ідуть збори, ця подія мені здається благословенням. Відчуваю себе частинкою великої справи.

За цей час реалізувала низку креативних ідей, наприклад спецпроєкти «Війна, любов, надія. Сучасна українська поезія» та «Українці у світі» — вони варті вашої уваги. Зробила перші кроки в малюванні (фарби надихають та розслабляють), вже навіть маю свої перші картини, які зараз повністю відображають мій внутрішній стан. Опустити руки мені не дає мистецтво. Це стан душі. Коли твій біль, щастя, любов виливаються в роботи, а джерелом натхнення може стати найдивніша емоція. Знайшла натхнення також у книжках: «Як дизайн спонукає нас думати, відчувати, діяти» Шона Адамса, «Графічний дизайн з українським обличчям» Наталі Удріс-Бородавко. Особливо цікавими були «Заборонений» Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова, «Бунт проти імперії» Радомира Мокрика. Дві останні книги має прочитати кожен українець, вони про нашу історію, а саме про шістдесятників.

Дивлюся на наших військових і надихаюся їхньою силою, хоробрістю і самовідданістю. Хочеться робити корисні справи та донатити удвічі чи втричі більше. Незламність української нації — окремий вид опори, коли розумієш, що свідомі громадяни зроблять все для своєї країни, не зважаючи ні на що.

Анастасія Фелік

менеджерка з реклами

Для мене цей рік складніший, ніж минулий, бо втома накопичується, а оптимізму все менше і менше. Найскладніші дні — дні нічних обстрілів. Коли спиш 2-3 години (а то й взагалі не спиш), але вранці, наче нічого не сталося, біжиш на роботу. Найщасливіші та найцінніші моменти — це завжди час, проведений з близькими, з друзями, з сім’єю. Такі зустрічі дуже допомагають триматися у ресурсі.

Серед особистих досягнень — розширення професійної діяльності. Окрім своїх звичних обовʼязків, ми разом із чоловіком відкрили новий цікавий напрям — продюсування фотозйомок та проєктів. Мені завжди це подобалось, але тільки в минулому році ми ризикнули взяти перші проєкти під реалізацію. Розвиваємося в цьому напрямі й далі.

Не втрачати оптимізму мені допомагає дозвілля: смачні сніданки в центрі міста, кіно, шопінг, похід в салон краси на догляд за обличчям або тілом. Досить банальні речі, але вони надають відчуття «продовження життя». Це також довгі прогулянки містом, створення затишку вдома, багато обіймів і гумор (він особливо допомагає).

Агнета Бондаренко

project manager ELLE.UA

Другий рік повномасштабного вторгнення став для мене роком перезавантаження. Коли рожеві окуляри тріскаються склом всередину, приходить усвідомлення реальності. Найскладніше було прийняття сьогодення та прийняття нового життя тут і зараз. Налаштуватися на продуктивну роботу допомогла методологія Франкла: «Першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них — ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися».  

У цьому році я припинила відкладати до «найкращих часів» задумане та продовжила навчання у школі Projector. Вивчення нових галузей — прекрасна можливість розвитку та дозвілля. Пишаюсь нашими соціальними проєктами, які ми з командою втілили у життя. Вважаю, що від кожного з нас наразі залежить майбутнє нашої країни та суспільства. Маємо докладати максимум зусиль і робити все, що від нас залежить.

Не втрачати оптимізму мені допомагають мої близькі та можливість обіймати рідних. Я щаслива, що мене оточують саме такі люди. Вірю, що кожна людина в нашому житті — не випадковий гість. Своїми друзями я також пишаюсь і вважаю, що мені по життю щастить на людей.

Анастасія Ткаченко

продюсерка спецпроєктів ELLE.UА

Другий рік повномасштабної війни був для мене різним. Війна то налітала буревієм, то відходила у фон, бо життя продовжується, і особисте теж ніхто не скасовував. Як каже моя бабуся, пів світу плаче, пів світу скаче. Було місце і щасливим моментам у цьому році: поїздка на ферму в Залужани, Різдво з рідними, travel-вилазка у Польщу, де я згадала, що таке мирне життя без тривог. 

Найцінніші досягнення для мене стосуються внутрішнього, яке напряму пов’язане із зовнішнім. Я дуже спрагла до нових знань і вивчення світу через призму себе, тому без самоосвіти і саморозвитку не обійшлося. Окрім великої кількості поглинутих лекцій з філософії та психології на YouTube, я пройшла курс «Самоідентифікація» Тетяни Бондарчук, який відкрив для мене розуміння того, що таке йти у справжню правду з собою, та мотивував подивитися на Всесвіт і себе по-новому. 

Я не досягла ще того рівня дзену, щоб оптимізм був моєю константою, тому я таки час від часу його втрачаю. Виринати з емоційного дна допомагають напрацьований психологічний базис та почуття гумору. Ще допомагає моя особиста практика під кодовою назвою «нічого-не-роблення» — це коли відпускаєш себе і нічого не вимагаєш, тоді приходить розуміння того, чого ти насправді хочеш. Ось те і роблю, з поправкою на обов’язкові робочі задачі чи попередні домовленості. Що ж стосується війни, то відчути свою причетність до майбутньої перемоги допомагають донати, бо донати — то любов, яку ми спрямовуємо на подолання всесвітнього зла. 

Колаж: Катерина Серегова


Реклама

Популярні матеріали

Шукайте свіжий випуск ELLE Decoration


10 трендових манікюрів для коротких нігтів на весну 2024 року...


Стилістка Марина Мартинів запустила платформу FÉMATCH для пошуку...


Читайте також
Популярні матеріали