У мирному житті Lida Lee їздила по Україні та світу з гастролями та готувала пісні до свого сольного альбому. Сьогодні ж співачка дає онлайн-концерти, аби зібрати кошти для ЗСУ та щодня разом зі своїм невеличким волонтерським штабом відшиває по 25-30 жилетів для наших бійців. Про те, як 24 лютого перевернуло її життя з ніг на голову, Lida Lee розповіла в інтерв’ю для ELLE.UA.
Що тебе підштовхнуло стати волонтеркою? Коли і за яких обставин ти прийняла для себе це рішення?
Війна змінила кожного з нас: коли ти бачиш, як летить ракета в оселю, де тихо і мирно сплять люди, як помирають діти, як руйнуються міста… Змінилася і я. Страшні події спочатку дуже злякали мене, а потім змотивували робити все, щоб цей жах закінчився якомога швидше.
Щоденно з початку війни у директі свого Instagram я бачила величезну кількість повідомлень від людей з проханнями допомогти знайти засоби безпеки для їхніх рідних… Кожне з цих повідомлень зачіпало до сліз… Мами, дружини, сестри, діти розповідали про те, що їхні сини, чоловіки, батьки добровільно взяли в руки зброю (а хтось із «голими руками») і пішли хоробро захищати нашу землю та свої сім’ї у спортивному костюмі…
Над кожним таким повідомленням я міркувала, чим та як я можу допомогти. Я не могла залишатися осторонь.
Минав третій тиждень жахливої війни. Нам разом із сім’єю та частиною моєї команди вдалося виїхати з Київської області у напрямку Вінниці. Вже тут на місці ми зустрілися із знайомими хлопцями: дизайнером Дмитром Чернегою та фотографом Євгенієм Чернецьким. Вони відшивали жилети для бронепластин і допомагали військовим у Вінниці. Тоді ми запропонували об’єднати наші зусилля та можливості задля допомоги не тільки локально, а якомога більшій кількості бійців по всій Україні. І от вже майже за два місяці організувався наш маленький волонтерський штаб.
Яку конкретно допомогу ти зараз надаєш іншим?
Ми шиємо жилети для бронепластин (плитоносок), відшиваємо кишені під магазини і гранати, намагаємося з цим допомогти всім, хто звертається. Пишуть як самі хлопці, так і командири штабів, дружини, сім`ї, волонтери, поліцейські, медики і пожежники. Щодня ми відшиваємо близько 20-25 жилетів, які одразу запаковуємо та передаємо особисто в руки або відправляємо бійцям.
За місяць нам вдалося зібрати понад 550 тисяч гривень і надіслати понад 740 жилетів та 100 підсумків для магазинів. Та на цьому ми не зупиняємося! Я неймовірно вдячна кожному, хто нас підтримав: друзям, артистам, блогерам, інфлюенсерам, усім людям, які зараз перебувають не тільки в Україні, а й за її межами!
Наша сьогоднішня мета — відшити 1000 жилетів і допомогти ще 1000 військовим.
Який вигляд має твій звичайний воєнний день?
Усі мої дні, окрім неділі, робочі. Дещо лишилося з попереднього, довоєнного життя: кожен ранок я починаю із фізичних вправ. Далі нова, але дуже важлива традиція — сніданок з родиною. Потім їду до нашого волонтерського штабу, де вже активно працюють наші майстри та майстрині. Я займаюся комунікаціями та оформленням замовлень, контролюю робочий процес, допомагаю з нарізанням матеріалів. Регулярно намагаюся виходити в медійний простір, спілкуватися з журналістами інших країн і доносити те, що зараз відбувається в Україні. Десь ближче до 19:30 я приїжджаю додому і увесь вільний час присвячую музиці, новим роботам, які вже зовсім скоро разом із командою ми презентуємо.
Певно, за ці три місяці тобі багато що довелося побачити й почути. Яка історія тебе вразила найбільше?
Побачили ми і справді багато, як і більшість українців. Я ніколи не забуду, як 13 людей (та ще троє собак, кіт, кролик і хом’як моєї племінниці) жили в одному маленькому будинку. І коли вікна будівлі здригалися від вибухів, ми щоразу бігли у підвал ховатися.
Я ніколи не забуду, як ділили на всіх хліб, тому що в найближчих магазинах нічого не було. Ми навіть не знали, як довго ми пробудемо там та на скільки вистачить ще запасів їжі.
У дитинстві я чула всі ці історії від свого дідуся, який пережив Другу світову війну. Йому було 15. Він виправив собі в паспорті рік народження і пішов на фронт. Я знала про це все, але навіть уявити не могла, що у XXI сторіччі це може відбуватися знову.
Таких історій насправді багато. І кожна має право бути почутою, адже це — нові реалії життя наших людей, українців. Є такі, від яких прийти до тями важко кілька днів…
Одного ранку ми отримали повідомлення зі словами: «Доброго дня! У нас сталося маленьке лихо, і ваші подарунки трохи зіпсувались, але всі вціліли» — ми одразу зрозуміли, що це були одні з перших жилетів, які ми відправили хлопцям у гарячу точку, до Миколаєва… На фото видно, що хлопці потрапили під обстріли й уламки…
А потім було ще наступне повідомлення: «А можна у вас ще раз замовити три жилети? Хлопці нічого іншого одягати не хочуть, кажуть, фартові жилети».
Коли ми читаємо подібні історії — розуміємо, що все, що робить кожен із нас, немарно!
В які моменти тобі буває страшно?
Уперше мені стало страшно, коли я побачила, як на моїх очах вибухнула ракета і потрапила до житлової будівлі… Тоді усвідомила, що насправді відбувається. Вдруге — коли плакала моя маленька племінниця і казала, що вона не хоче помирати… Нещодавно я відкрила її зошит з української мови і побачила твір. Там були такі рядки: «Боже! Я ще занадто маленька, щоб просити в тебе щось велике. А Україна велика, я це знаю. Якщо в тебе буде час на виконання мого прохання — зроби, будь ласка, мир в Україні. Я сама не знала, як я люблю мир. І всі українці його теж люблять і дуже люблять життя. Дякую».
Страшно, коли бачиш як гинуть люди, страшно усвідомлювати, що у цивілізованому світі є «сусіди», які отримують задоволення від зґвалтувань, вбивств, користування краденими речами. Страшно чути звуки вибухів по іншу сторону слухавки під час розмови з рідними, які перебувають в окупації.
Але коли я дивлюся відеозвернення від хлопців із Маріуполя, розумію, що ось вони — найбільший страх та біль. Я точно знаю, що ми вистоїмо! Наша сильна, відважна армія вистоїть! Ми виженемо усе зло, яке прийшло на наші землі. І повернемо усе, що хтось вирішив собі присвоїти та забрати. Бо люди, які малюють квіти на своїх парканах у місцях, куди потрапили кулі, — це люди з великим серцем. Це — українці!
Опиши людей, які волонтерять разом з тобою.
З колективом нам дуже пощастило. На сьогодні наша команда складається з 17 осіб, 11 з яких — це наші майстри та майстрині швейної справи. У цеху зараз працюють люди з різних міст. Деякі з них були змушені покинути свої будинки та переїхати до Вінниці разом зі своїми сім’ями. Ми вже стали однією волонтерською родиною. І я неймовірно пишаюсь і дякую кожному, хто до нас приєднався та запропонував свою допомогу.
.jpg)
Кожен член команди має свої обов`язки, кожен відповідає за свою сферу, але ми всі один одному також допомагаємо. Наприклад, людина, яка повністю відповідає за виробничі процеси, — Діма Чернега. Наш закрійник Геннадій майстерно розподіляє всі креслення так, що відходів тканин практично немає. Неймовірні майстрині, до яких приєднався мій тато. Він також наразі допомагає відшивати деякі заготовки для жилетів.
.jpg)
Волонтери Євген Чернецький, Павло Кобець; мала частина моєї улюбленої команди — моя менеджерка Дарія Клімкович, Максим Кисляченко, Роман Дудник — усі вони допомагають із матеріалами, пошуком, логістикою, збиранням та обробленням інформації, відправкою, нарізкою деталей. Вони роблять це з величезним задоволенням та відповідальністю, віддаючи весь свій час.
.jpg)
Що тобі допомагає не падати духом? Де ти зараз черпаєш сили, аби допомагати іншим?
Нещодавно я сама задумалася над цим питанням під час розмови з друзями. І зрозуміла, що відповідь лежить на поверхні — це люди, їхня вдячність. Щоразу, коли нам надсилають зворушливі відеозвернення, фото, коли пишуть сім’ї, що жилет, який ми відшили, і бронеплиту, яку вони знайшли, врятували життя… Це і тримає кожного з нас!
Часом буває так, що я не хочу нічого, окрім того, щоб увесь цей жах під назвою «війна» завершився, як найстрашніший сон. Але це не сон. І розуміння того, що десь там за дві-три сотні кілометрів стоять наші хлопці і дівчата, які охороняють та боронять наші землі, потребують сили, нашої згуртованості і допомоги, швидко повертає мене до тями.
Що б ти сьогодні хотіла сказати українцям і світові?
Мені би дуже хотілося побажати мирного неба. Усім. Кожному. Воно обов’язково настане, але кожен із нас може додати до цього зусиль, щоб прискорити цей момент. Подивіться навколо, можливо, саме поряд з вами є люди, які потребують допомоги, особливо це стосується людей літнього віку. Зателефонуйте своїм близьким, рідним, друзям, тим, з ким довгий час не спілкувалися… пробачте усі образи, забудьте все погане. Ця війна багато що змінила в кожному з нас… Ми завжди боялись втратити роботу, щось матеріальне, постійно кудись поспішали, хотіли досягнути нових висот, квапили події, хотіли більшого і інколи не помічали маленьких своїх перемог. Виявляється, для нашого щастя потрібно не так багато, лише б на тому кінці слухавки кохані та рідні сказали: «Привіт! Зі мною все добре».
Я вірю в те, що ми переможемо. Вірю в кожного українця, вірю в себе та в своїх людей! Україна вистоїть, я це знаю!
