Як створювався фільм «Дивотріп»: інтерв’ю з режисером Шоном Прайсом Вільямсом та сценаристом Ніком Пінкертоном

Ексклюзивно для ELLE

В українських кінотеатрах 2 травня розпочнеться показ фільму «Дивотріп», де головні ролі зіграли Талія Райдер та Джейкоб Елорді.

Це історія про молоду Ліліан, яка потрапила у Вашингтон зі шкільною екскурсією. Відокремившись від однокласників, дівчина влаштувала власну мандрівку містами й лісами східного узбережжя США. У своїй подорожі сучасною Америкою дівчина зустрічає різних людей, що називають країну своєю домівкою: від прихильників вищості білої раси та ісламських радикалів до неопанків.

Фільм став режисерським дебютом для незалежного оператора Шона Прайса Вільямса, а сценарій до кінострічки написав знаний критик Нік Пінкертон. Вони розповіли, як працювали над проєктом, в інтерв`ю для ELLE.

Як народилась ідея «Дивотріпу» та як вона розвивалась?

Шон Прайс Вільямс: Я пам’ятаю, як одного вечора їхав із Ніком у поїзді,  і ми зіткнулися з групкою охайних молодих людей. Цілком впевнений, що це були гості з іншої планети. А Нік дивився з небезпечним, м’яко кажучи, неприємним поглядом. Це були перші дні цього важливого процесу зсуву до посилення полярності в Америці, який відтоді лише набирає обертів. Ми з Ніком дуже пишаємося американською історією та культурою. Саме проголошення американського патріотизму у XXI столітті, здається, хвилює більшість кіл, у яких ми перебуваємо. Я думаю, цей простий факт в історії та суспільстві надихнув фільм. Потім була стрічка Medium Cool, яка стала джерелом для натхнення. Але насправді я просто хотів спробувати зняти кіно. Нік — абсолютно геніальний письменник. Тому я сказав: «Ніку, ти повинен написати сценарій». Він швидко написав щось на зразок фільму про тридцятирічного в Огайо, в якому я себе не бачив. Тож я попросив його написати щось, щоб нам обом було весело. Сценарій, повний історій і їхніх  персонажів, які, як ми обидва переконані, засновані на нашому власному досвіді. Така плутанина підтримує надію на універсальність.

А що підштовхнуло вас на власний режисерський дебют?

Шон Прайс Вільямс: Я завжди хотів бути режисером. Деякий час я не знав, хто такий кінематографіст. Мені довелося прочитати книгу «Майстри світла: розмови з сучасними кінематографістами» (Masters of Light: Conversations with Contemporary Cinematographers), щоб розібратися. Інтерв’ю в цій книзі переконали мене, що це не все технічно і що хороший смак — найважливіша частина професії. Напевно, я втратив чимало років на ці безрезультативні спроби зробити кіно з кимось. Хоча, з друзями я зробив багато чудових речей, які, швидше за все, ніколи не побачать світ.

У кінематографі було багато відкриттів, які кинули виклик тому, хто такий режисер або що він робить. Шана, яку отримує ця роль у кінопроцесі, може завдати ведмежої послуги співпраці, яка насправді створює фільм. Звісно, інколи режисер фактично малює весь продукт своєю особистістю. Але таких художників небагато.

Як технічний персонал багатьох фільмів, я хотів побачити, чи можна зняти фільм гуртом. Не за участі одного художника, а групою творчих людей, які справді відчувають зв’язок із кіно. Знімальна група нашого фільму складалася зі старих і нових друзів, яким подобається те, що вони роблять. Дивно, що комусь справді подобається складати графіки. Комусь подобається контролювати відповідність сценарію. Хтось любить завантажувати фільм. Комусь подобається вимикати світло. Я справді не був зацікавлений у тому, щоб команда дивилася на мене як на режисера-тирана. Зрештою, я отримаю шану, тому що хтось повинен нести відповідальність за так багато дивних рішень. 

Якою була ваша співпраця як сценариста та режисера?

Шон Прайс Вільямс: Ми дуже близькі друзі. А Нік — це надзвичайна скарбниця історій та довідок. Мені так сподобалося, що я писав, а потім ми зняли величезну кількість матеріалу. Я був впевнений, що ми зможемо влаштувати тригодинну комедійну пригоду, щось на зразок «О, щасливчик!». 

Нік майже завжди був на знімальному майданчику, що допомогло розʼяснити певні наміри в тих чи інших уривках. Крім того, він завжди приносив більше матеріалу — глибинних значень та підтекстів. Знову ж таки, багато сцен та історій у фільмі — з його життя, а також з мого. Якимось чином, ми обидва мали історію з подругою, яка зникла в округу Колумбія під час шкільної екскурсії. Ймовірно, ми завжди будемо сперечатися про те, що де саме нас надихнуло. Але сам аргумент означає, що молоді люди проходять через те саме лайно, який би то не був час.  

Якими були знімальні дні? Який настрій панував на знімальному майданчику?

Шон Прайс Вільямс: Краще запитайте всіх, хто там був, про їхній настрій. Я ціную їхню думку. Для мене ж було дуже важливо, щоб всі на знімальному майданчику відчували, що вони проводять найкращий час за всю свою карʼєру. Це поєднання того, що я хочу, щоб мені подобалося, з тим, що я хочу довести якомусь судді інді-кіно на небесах, що можна зняти хороший фільм, не зламавши нікого. Заклинання було зроблено настільки вдало, що наш перший тиждень знімань, який було заплановано за кілька місяців на півночі штату серед зими та снігу, насправді відбувся в найприємнішу погоду, яку будь-коли бачив листопад. У нас завжди було бажання імпровізувати, коли все йшло не так, як ми сподівалися. Я думаю, що кожен кинутий у нас м`яч повертав нашу голову в кращому напрямку. Це продовжувалося протягом усього шляху до кольорокорекції та монтажу. 

Яким ви бачите «Дивотріп» у традиціях американського класичного роуд-муві?

Шон Прайс Вільямс: На рівні задуму ми ніколи не думали про цей фільм як про роуд-муві. Справжній роуд-муві має свої правила. Наш готовий фільм може відповідати або не відповідати вимогам, але через природу жанру, який визначається правилами, в мене не повернеться язик назвати це роуд-муві у чистому вигляді. 

Ми з Ніком поїхали в подорож у 2017 році, щоб пошукати джерела натхнення для першої чернетки сценарію. Ми зробили багато фотографій і відео (більшість з яких, на щастя, втрачено) і які, ймовірно, були б вмістом для більш впізнаваного роуд-муві.

Нік Пінкертон:  Я не бачу нашого фільму в рамках цієї  традиції, особливо тому, що вона спрямовує свою увагу на різні піт-стопи, які робить герой, ніж те, щоб бути «в дорозі» як у процесі. Коли ви говорите про «американське роуд-муві», це начебто нагадує про відкриті західні простори, а наше кіно — це рішуче східне узбережжя, тож якщо воно й належить до якоїсь подібної традиції, то це традиція роуд-муві на східному узбережжі, як-от чудова  «Льодяникова гора» Роберта Франка та Руді Вурлітцера. До речі, ми заїхали до Вурлітцера та його дружини в Гудзон, штат Нью-Йорк, під час подорожі, яку ми здійснили, щоб відвідати всі місця, зазначені в сценарії. Є один роуд-муві, для якого Вурлітцер написав сценарій, — фільм Монте Геллмана «Двосмугове шосе» — можливо, це було одним з наших натхнень. Знімання повільно переміщувалися з Лос-Анджелеса до Мемфіса, як і герої, і ви дійсно бачите, як пейзажі та рослинний світ змінюються дорогою. Ми не змогли зняти послідовність з кількох причин, але ми намагалися якомога менше підробляти і знімати речі в тих місцях, де вони були встановлені. Бо ідея полягала в тому, щоб люди відчули цей діапазон і широту у фільмі.

Я б назвав цей фільм крутійським романом — з нотками «Молль Флендерс», Вільяма Текерея та «Пригод Гекльберрі Фінна» — хоча це також не точний жанр. Це також трохи нагадує авантюриста Стендаля, який пересувається між різними дворами та королівствами Італії до об’єднання.

Як ви вибрали Талію Райдер на головну роль? Чи вплинула вона на її персонажку?

Шон Прайс Вільямс: Талія була першою людиною, яку я зустрів серед кандидаток на Ліліан. Вона вразила мене багатьма способами. Але вона була першою, тож як любитель історії кіно я не міг повірити, що перша людина буде тією самою. Я спілкувався з іншими. Справді чудові люди. Я був вражений такою кількістю чудових людей. Було приємно зустріти стільки яскравих молодих акторок. Талія повернулася із запитаннями. І стало зрозуміло, що вона глибше, ніж будь-хто з нас, розуміє характер. Я їй цілком довіряв. У неї були чудові пропозиції щодо кастингу всіх інших персонажів, на які ми завжди йшли разом. Її інстинкти спрацьовували неймовірно, і під час редагування вона справляла на мене враження все більше і більше. Мені довелося повірити, що Талія — це Ліліан. Тепер я добре пізнав її як особистість і бачу, що вона справді створила Ліліан, і я вражений втричі.

З усіх боків це фільм-спостереження — ви, здається, більше зацікавлені в тому, щоб показати своїх героїв людьми, а не відразу їх засуджувати. Це було свідоме рішення чи воно просто виникло під час роботи над сценарієм?

Нік Пінкертон: Мені ніколи не було особливо цікаво висловлювати осудливі (або хвалебні) судження про будь-якого з персонажів. Я сподіваюся, що всі персонажі й персонажки видаються смішними та людяними, що, загалом, є одним і тим же.

Шон Прайс Вільямс: Я люблю фільми, де поганий хлопець має чорний капелюх. А хороший хлопець — це гарний хлопець. Погана дівчинка тоді матиме волосся, яке закриває одне око. А у хорошої дівчини — кучері у волоссі. Це чудово підходить для швидкого оповідання. Наш фільм змушує насолоджуватися фантастичною правдою про те, що майже ніхто не буває просто хорошим чи поганим. Важливо як ніколи розуміти, що в кожній людині є веселка щонайменше двох-трьох кольорів.

Авторка: Єлизавета Сушко

Реклама

Популярні матеріали

10 комфортних образів від скандинавських модниць, які варто...


Оголошено всіх номінантів «Еммі-2024»


Нагадування про домівку в кожній деталі: Любов Бессараб про...


Читайте також
Популярні матеріали