Як це — прокинутися від вибухів на початку повномасштабної війни: Ірина Нірша та Роман Луцький про роль закоханої пари в драмі «Медовий місяць»

В українських кінотеатрах триває прокат фільму Жанни Озірної «Медовий місяць». 

Це історія про Тараса та Олю — пару, яка 24 лютого 2022 року прокидається від вибухів за вікном. Головні герої опиняються в окупації — поки вони залишаються у квартирі, стрічка досліджує їхні стосунки, страхи та шлях до справжнього розуміння одне одного. 

«Медовий місяць» мав прем’єру торік в межах Венеційського кінофестивалю. Нещодавно фільм відзначили призом Альберта Відершпіля на міжнародному кінофестивалі в Гамбурзі, також його творців нагородили Державною премією України імені Олександра Довженка.

Ми поговорили з Іриною Ніршею та Романом Луцьким — акторами, які зіграли Олю й Тараса у стрічці. Вони розповіли про своїх героїв, важливість показувати різні досвіди війни та реакцію іноземної авдиторії на «Медовий місяць». 

​​У фільмі розгортається історія однієї родини в окупації. Яким був ваш досвід перших днів повномасштабної війни — чи відрізнявся він від того, що ми бачимо в стрічці?

Роман: Кожен українець 24 лютого сконцентрувався на найважливіших для себе людях і справах. Це був ранок, який чітко відділив важливе від неважливого. 

А емоційно всі, напевно, проживали щось у діапазоні від апатії до тотальної внутрішньої мобілізації. У мене було щось на кшталт останнього.

Ірина: Увечері 23 лютого я була на стрижці й раптом відчула сильну тривогу. Попросила майстра перерватися, викликала таксі, повернулася додому, зібрала тривожний рюкзак і поїхала до близьких друзів, щоб провести час із ними. Знайомі закордонні журналісти попередили нас про велику ймовірність початку повномасштабної війни саме вночі.  

Це був період, коли ми завершили виробництво фільму Максима Наконечного «Бачення метелика» про російсько-українську війну. Ми з Максом сильно занурилися в цю тему, також разом пройшли Революцію Гідності, провели багато морозних ночей на Майдані. У ніч на 24 лютого ми лежали в ліжку, не могли заснути й говорили про Україну, державу й наші долі. О 4:30 почули перші ракети та вибухи в Києві — це було дуже страшно. Ми зачинилися у ванній: Макс почав курити цигарки одна за одною, а я сварилась, бо не було чим дихати. Зателефонувала братові, мамі в Одесу — вона не вірила, що почалась війна, я її переконувала йти в укриття. 

Потім ми спустилися на станцію метро «Лук`янівська». Пам’ятаю купу людей, їхніх тварин, спальники на цементній підлозі, шепіт, хаос — відчувалося, що наші життя змінилися назавжди. 

Кінокоманда, в якій я працювала, вирішила залишитися в місті та знімати те, що відбувається. Так ми й стежили за Києвом, що спустошувався, за чергами в аптеках та магазинах, блокпостами на дорогах, людьми, які щось робили, везли, відправляли, носили, а також збирали гроші на амуніцію військовим та гуманітарку. 

Ірина Нірша

Пам’ятаю безперервні обстріли, вибухи, ночі в коридорі. Від страху, що ми опинимось в окупації, я якось заклякла. Я працювала над фільмом про російський полон, тому дуже добре розуміла, що може статися в такій ситуації. Раптом мені запропонували допомагати з логістикою професійним військовим, які боронили Київ. Я переїхала на їхню базу і працювала стільки, що не було часу читати новини, — це допомогло мені мобілізуватися. Я відчула, що поряд з цими людьми нарешті корисна. А ще зрозуміла, наскільки ми, цивільні люди, нехтували підготовкою до бойових дій, поки мали час.

Загалом цей досвід мене змінив, я побачила справжню людську гідність, мужність, дію, боротьбу. 

На тлі інших способів висвітлення війни і реакції людей на неї фільм може здатися досить спокійним, навіть повільним. Як ви думаєте, чому важлива присутність і такого формату для зображення подій війни? 

Ірина: Реальне життя — це не сенсація і не постійні яскраві емоції. Навіть під час катастрофи чи війни є рутина та повільний темп. 

Вираз обличчя не завжди віддзеркалює, що саме відчуває людина. Дуже часто люди думають про щось одне, проте своїми діями висловлюють зовсім інше. 

 

Моє головне завдання в «Медовому місяці» — показати портрет реальної людини, не намагатися сподобатись глядачеві й не бути «м`якою, солодкою булочкою». У цьому фільмі в мене не ідеальна дикція, синці під очима, нуль тонального крему, джинси з витягнутими колінками та страшний сірий розтягнутий светр. Проте це прояв реальності, а не штучності. 

Думаю, під час війни нам важливо залишатися людьми й бути емпатійними, не порівнювати досвіди й біль, а приймати одне одного, шукати точки дотику. Можливо, «Медовий місяць» у цьому допоможе. 

Роман: Для авдиторії, яка не стикалася з війною, важливо показати саме один із можливих станів людей та їхню взаємодію. 

Те, що відбувається ззовні, завжди було в новинах і знімалося у фільмах. А персональні історії внутрішньої боротьби — це те, що цікавить не менше. Тому такі фільми потрібні.

Роман Луцький

Як би ви описали героїв, яких граєте у фільмі? 

Роман: Вони — живі люди. Можливо, не завжди діють логічно, проте в таких умовах це цілком природно.

Ірина: Я хвилювалася, що людям буде нудно дивитися на моє обличчя в замкненій квартирі впродовж 80 хвилин. 

Це був певний виклик, бо я знала, що у фільмі немає за що сховатись. Якщо в моєму внутрішньому світі є цікавий глибокий рух, то людям буде цікаво дивитися і слухати, як я шепочу, повзаючи по квартирі. Але якщо ні — це буде провал. 

У героїні Олі багато всього від мене: я розказувала сцени зі свого життя, які можна було використати для сценарію, імпровізувала, навіть вмовила Жанну взяти равликів, а не рибок. Зрештою, я навіть запропонувала ім’я для персонажки. 

Я також мисткиня — мені зрозумілі мотивації, амбіції та переживання героїні. Певний час для мене, окрім мистецтва, взагалі нічого не існувало: я займалась лабораторним авангардним театром за кордоном, тому люди не з мистецької бульбашки здавались мені абсолютно нецікавими. Зараз я вважаю, що це ескапізм, та не сприймаю митців, які не цікавляться життям довкола себе і не готові стикатися з реальністю. Вони часто демонструють, що обрані та особливі, та й до життя ставляться якось зверхньо. Тепер це викликає в мене тільки посмішку.

Як і моїй героїні, значення мистецтва під час війни зовсім неочевидне для мене. Я шукаю відповідь на це питання. 

А як би ви описали героїв одне одного? Як ви їх сприймали впродовж усього процесу роботи над фільмом?

Ірина: Тарас — інтелектуал. Він також є фахівцем із психотерапії та вміє емпатувати людям, проте має проблеми із щирим проявом власних емоцій, ховається за словами. Мені здається, для Олі він є партнером, який може організувати її хаос, дати спокій і простір, зрозуміти її амбіції. 

Їм цікаво щонайперше на інтелектуальну рівні: поговорити про філософію, історію та книжки. У їхній парі є повага та щира зацікавленість інтелектом одне одного.

Роман: Оля і Тарас таки залишилися зрілими людьми в обставинах війни, бо змогли зберегти одне одного.

У фільмі ваші герої показують гарний, збалансований звʼязок одне з одним, попри якісь невеликі конфлікти. Як вам вдалося вибудувати це на знімальному майданчику?

Роман: Підготовка ще до початку знімального періоду була критично важливою. Ми входили в цей процес свідомо. 

Саме впевненість та «ґрунт під ногами» допомагали в пошуках та аналізі під час знімань. Ми були командою. Хоча й сперечалися, адже робота над фільмом — це живий процес. Гірше, якби цього не було.

Ірина: По-перше, ми професійні актори, тому змогли зібратись і грати те, що треба. Треба любов, то граємо любов і шукаємо, за що можемо полюбити партнера — навіть якщо складно. 

На етапі кастингу ми ще не мали сценарію, тому імпровізували. Потім режисерка звернулася до нас із вправою: написати 20 пунктів, за що наші герої люблять одне одного. Я все зробила, прийшла на репетицію, а Роман попросив, щоб я також написала 20 пунктів, чому його герой любить героїню. Я спочатку навіть образилася, проте написала й це. Мені було важливо зробити добрий фільм. 

По-друге, я та Рома — дуже різні, з різних бульбашок і менталітетів. Ми доволі довго шукали спосіб, як зійтися психологічно й грати пару. Наприклад, я люблю, коли в гримерці тихо, коли я можу побути наодинці, сконцентруватися на тому, що робитиму на майданчику, помедитувати. Натомість Рома енергійний, галасливий, любить жартувати, провокувати. Ми запекло сперечалися про фільм на репетиціях. 

У Роми був день народження під час знімань — і після цих сварок ми дуже мило його відзначили. Поза роботою між нами проблем не було. Проте в професійному контексті ніхто нікому не збирався поступатися енергетично. Думаю, так навіть було краще для стрічки, бо ми тримали одне одного в тонусі. 

На прикладі фільму та історії цієї пари які уроки ви засвоїли про те, як зберегти стосунки в такі критичні періоди?

Ірина: Потрібно комунікувати одне з одним, навіть якщо всередині — безпомічність та безодня. Іноді можна нічого не говорити, а просто побути з людиною, обійняти її.

Ти відповідаєш за життя людей, які перебувають поряд і люблять тебе. Тому про них теж потрібно думати, коли ухвалюєш рішення на тлі загрози. Бо людське життя важливіше, ніж матеріальний світ.

Роман: Кожен з нас, українців, вже стільки всього засвоїв під час повномасштабного вторгнення, що хочеться сказати тільки одне: потрібно мати багато витримки! 

Поки ви готувалися до фільму, працювали над ним, чи дізналися щось нове про досвіди людей під час війни? Що для вас, можливо, було відкриттям?

Роман: Не тільки під час підготовки, а й загалом після повномасштабного вторгнення — у стресових ситуаціях люди можуть проявитись неочікувано. Сильні — раптово знесилюються, і навпаки. У цьому контексті згадався щоденник Володимира Вакуленка «Я перетворююсь…».

Ірина: Наш фільм — це художня вигадка, заснована на реальних подіях. Я можу говорити тільки про свою роботу — чому вважаю, що мала право грати цю тему, і що хотіла висловити та які емоції викликати в глядача. 

Розповім про невелике дослідження, яке стало основою в моїй підготовці до ролі. Одразу після деокупації Київської області я поїхала в Бучу, Ірпінь, Бородянку, бо знала, що мушу все побачити на власні очі, поспілкуватися з людьми, скласти власний архів. Я розуміла, що в майбутньому, можливо, гратиму у фільмах про ці події, тому мені не хотілося втілювати на екрані образи зі своєї уяви. Потрібно було стикнутися з реальністю, щоб мати право потім про неї говорити. 

Я бачила виламані двері, розкрадені квартири, розстріляні автівки, спалені хати, братські могили, закатованих людей та вантажівки з тілами, які кожні пів години приїздили на кладовище. Спілкувалася з хлопцем зі скляним поглядом, який розвантажував тіла, матір’ю в розпачі, яка шукала тіло сина в чорних пакетах, жінкою, яка декілька днів чула крики своєї доньки в заваленому підвалі й нічого не могла зробити, бо росіяни не пускали розбирати завали житлового дому після вибуху авіабомби.

Усюди були панельні будинки з дірками від бомб, спалені танки та люди — навіть не знаю, як це пояснити... — як налякані, беззахисні діти. Щось подібне я пережила тільки один раз у житті — коли приїхала в яскравому костюмі в дитбудинок з розважальною програмою. Діти бігали навколо й дивилися на мене величезними сумними очима — вони хотіли тільки обійматися і називати мене мамою. 

Після цих поїздок на деокуповані території я сильно захворіла, лежала з температурою 40, в мене було відчуття, що від болю цих людей горить тіло. У «Медовому місяці» я намагалася зіграти очі з розширеними зіницями. 

Якою була премʼєра фільму за кордоном та в Україні? Що ви найбільше запамʼятали з цих подій?

Ірина: Вперше я побачила фільм у Венеції з повним залом іноземців і проплакала весь хронометраж. У залі була напружена тиша, потім довгі оплески, але мені здавалось, що я не зможу вийти на сцену у вечірній сукні, на підборах, з яскравим макіяжем, щоб розказувати європейцям в дорогих костюмах про окупацію та війну. Мені хотілося вибігти звідти, бо це відчувалося як абсурд. 

З тремтячим голосом я провела Q&A, але всередині відчувала спустошення. Мені казали гарні слова після показу — одна українка з залу подарувала мені своє намисто з венеційського скла і дуже дякувала. Але європейці стримані — це не їхня реальність, вони просто подивилися фільм. 

Показ удома був зовсім інший: люди реагували на гумор у фільмі та всі тонкі моменти. Вдома було тепло.

Як ви вважаєте, цей фільм більше призначений для іноземної чи української авдиторії? 

Ірина: Я думаю, що він виконує функції експорту та імпорту водночас, просто авдиторії дуже різні. Цей фільм про нас — він зрозумілий українцям і працює з рефлексією. 

Для іноземців це швидше про здивування, що в Україні є такі ж люди, як вони, — зокрема, інтелектуали та митці. Вони ж не знають, хто ми, хіба що мають до нас якусь зацікавленість. 

Роман: Він для всіх. Для іноземної авдиторії — щоб було розуміння, що війна — це не тільки про бойові дії. Вона багатошарова. 

Фільм надзвичайно потрібний західній авдиторії, щоб Україна асоціювалася першочергово з людьми з такими ж потребами й бажаннями. Ми повинні працювати з їхньою емпатією, а вони — розуміти, що Україна — про людей і їхні долі.

Для нас це хороше нагадування першого шоку повномасштабного вторгнення — коли суспільство згрупувалось. Як у «Енеїді» Івана Котляревського, коли навіть з кісточок слив робили кулі. 

Наприкінці фільму пара виходить з квартири. Як ви думаєте, як склалася їхня доля?

Ірина: Звісно, я сподіваюся, що вони змогли вийти з окупації. Оля живе в Києві, народила від Тараса дитину, має мистецьку практику, але, можливо, використовує також інший медіум. А Тарас пішов воювати — імовірно, став військовим психологом. Думаю, вони щасливі одне з одним.

Роман: Думаю, вони зробили правильно, коли насмілилися ризикнути.