Наприкінці листопада в українських кінотеатрах прем’єрили «Голодні ігри: Балада про співочих пташок і змій». Це приквел до знаменитої серії фільмів про Катніс — дівчину, яка стала символом революції в Панемі.
Сюжет «Балади» розгортається за 64 роки до подій першого фільму про Голодні ігри. Повоєнний Капітолій тільки повертається до життя, а Коріолан Сноу ще не керує Панемом — тож і колірна палітра приквела відрізняється від попередніх чотирьох кінострічок.
Дизайнерка костюмів Тріш Саммервілл в інтерв`ю для ELLE розповідає, що хотіла показати більше життя в округах — зокрема, моменти радості та відчуття однієї спільноти перед початком тотального столичного контролю. Мешканці бідних районів не завжди були в брудному одязі — це дизайнерка довела на прикладі Люсі Грей. Костюми головної героїні та її гурту мають багато кольору та вишивки.
Жителі повоєнного Капітолія у фільмі зберігають однотонну палітру — без принтів чи чогось квіткового. За словами Тріш, саме такий стиль найкраще підходив до локацій, на яких знімали приквел. Дизайнерка показала — мешканці столиці досі були заможними, проте мали все контролювати.
Костюми для фільму створював великий департамент, в якому кожна людина мала окремі обов’язки. До команди також приєднався баєр костюмів — українець Костя Гончарук. Раніше він здобував досвід у рекламі та музичних відео (серед його проєктів — кліп Еда Ширана, реклами Tuborg та Wall Street Journal), а тепер — після приквела — переїхав до Лос-Анджелеса, де продовжує працювати з костюмами для фільмів та серіалів.
Про особливості роботи в голлівудському фільмі, деталі одягу для акторів «Голодних ігор» та свої нові проєкти (серед них — для Apple TV та Marvel) Костя Гончарук розповів ELLE.
Про структуру департаменту костюма та обов’язки баєра
Департамент костюма на цьому проєкті був дуже великий, у ньому працювало близько ста людей. В усіх департаментах у кіно кожен зазвичай відповідає за достатньо вузький перелік речей — окрім глав департаментів та їхніх асистентів, які є кураторами всього процесу. Хтось займається шопінгом, хтось одягає акторів масових сцен, хтось у трейлері готує речі для знімання, прасує, пере їх, якщо потрібно, і стежить, щоб для актора усе було готове. Інші тільки перебувають на майданчику і дивляться, щоб костюми мали гарний вигляд у кадрі. У нас був окремий цех, який відповідав за зістарювання речей (їх прали в спеціальних хімікатах, фарбували чи механічним способом руйнували тканину, щоб речі мали поношений вигляд).
Система організації костюмів була важливою через велику кількість людей та обсягу роботи. Хтось купував речі, потім людина, яка проводила примірку, мала знати, для якого актора вони призначені, а після затвердження костюма інші працівники відповідали за те, в який день потрібно його використати. Тому всі дотримувалися правил, інакше на проєкті був би хаос.
Як баєр я тісно співпрацював з Тріш. Вона давала мені запит, що конкретно їй потрібно зібрати для кожного персонажа, а я робив преселекцію речей. Потім дизайнерка обирала те, що їй знадобиться на примірці.
Про те, як потрапив у команду фільму
Знімання проходили на кіностудії Бабельсберг поблизу Берліна. Основна команда приїхала з Голлівуду, а інші працівники переважно були німцями. Американці покликали мене на інтервʼю й одразу повідомили, що шукають людину, яка зможе працювати дуже швидко — у такому ж темпі, що й супервайзер і дизайнерка костюмів. Дівчину, яка була раніше на цій посаді, звільнили, тому мені на плечі звалився додатковий тягар, адже потрібно було довести свій професіоналізм.
Після затвердження мені сказали виходити на роботу наступного дня. Я тоді ще прийшов додому і передусім почав передивлятися першу частину «Голодних ігор», щоб освіжити її в памʼяті та відчути атмосферу фільму. У перший робочий день уся основна команда поїхала у відрядження на південь Німеччини, щоб відзняти сцени в лісі. Мені ж дали сценарій для вичитки, а потім почали завалювати купою завдань, надсилаючи імена героїв і списки речей, які їм потрібно знайти. Спочатку було важко — здавалося, що мене закинули в центр океану і не пояснили, куди плисти. До того ж у магазинах люди не сильно хотіли чи вміли розмовляти англійською, і мене врятувало те, що я володів базовою німецькою. Попри труднощі, я робив усе можливе: створював презентації, надсилав їх Тріш і намагався розмовляти зі всіма в офісі, щоб дізнатись, що і як тут працює.
Про тонкощі створення костюмів для приквела
Більшу частину креативної роботи Тріш зробила до початку знімань: створила ескізи костюмів головних акторів та мудборд з загальним настроєм людей з Капітолія та округів. Це для мене було натхненням для пошуку речей та тканин. Оскільки більшість речей відшивалась, цьому приділяли особливу увагу — знайти треба було щось таке, що притягувало б погляд. Ми витратили місяці на пошук тканин для костюмів докторки Волумнії Ґолл та Тигріс Сноу. Їхні образи особливо точно передавали характер героїнь. Щоб досягти такого результату, ми звʼязувались з текстильними фабриками Італії та Великої Британії.
Тоді я перебував у столиці Німеччини не так давно. Натхнений образами героїв фільму, у свої вихідні я заходив у різні маленькі крамнички та запамʼятовував, що в майбутньому мені може знадобитись. Це допомогло знайти такі скарби, які люди, що давно живуть в Берліні і мають посаду баєра, не знайшли б. Я не мав ще робочого шаблону, адже з часом працівники ходять в одні й ті ж місця, де більша ймовірність знайти потрібні речі. Це була дуже цікава творча робоча подорож у моєму житті.
Також я намагався долучити до процесу українських дизайнерів. Наприклад, в одному з образів докторка Ґолл у рукавичках бренду to be accessories. Ми купили в них десятки пар, я замовляв обрані дизайнеркою опції, а потім їх уже передавали автобусом, щоб через день вони були в Берліні.
Уніформи студентів академії виконані в червоному кольорі, щоб виділити на фоні сірого та брутального Капітолія. Вони мали асоціюватись з кров`ю, яка циркулює в стінах академії.
Для костюмів докторки Ґолл дизайнерка надихалася образами Вонки та Франкенштейна. Щось у неї було від обох. Особливо звернули увагу на образ докторки в червоних латексних рукавичках, у яких вона зашивала поранення Сноу. Це наштовхувало на думку, що на її руках кров.
Тигріс у фільмі була представницею збіднілої сімʼї. Проте вона сама шила костюми, тому кожен її образ мав передавати креатив і намагання героїні, попри всі переживання, мати гарний вигляд і нести гордо своє імʼя. Рожевий шовковий костюм, в якому Тигріс разом зі Сноу приїхала в академію, був з розмальованими в темніший колір швами, щоб сама річ мала трошки вицвілий вигляд і викликала відчуття вже старої тканини. Для мене костюми Тигріс — це найбільше натхнення та гордість за весь проєкт. Мені здається, що кожен її образ можна назвати витвором мистецтва.
Про співпрацю з дизайнеркою костюмів Тріш Саммервілл
Головна дизайнерка ще з самого початку ставилася до мене з приязню, тому наші взаємини, окрім професійних, залишалися дуже дружніми. Тріш розуміла, що в мене дуже мало часу на інтеграцію, тому завжди підказувала, допомагала та пояснювала. Складність роботи баєра полягає у тому, що дизайнерка костюмів має картинку кожного героя в голові, а ти повинен її зрозуміти на дуже тонкому психологічному рівні. Що саме хоче Тріш? Як вона любить отримувати інформацію? Як вона любить роздивлятись речі? Їх треба було особливим способом розкладати, щоб Тріш заходила в кімнату та легко сприймала на візуальному рівні все, що я вже розподілив за категоріями та акторами.
В мене залишилися найтепліші враження від роботи з головною дизайнеркою костюмів. У Голлівуді її вважають однією з найобдарованіших — ще у 2000-х роках вона робила кліпи Джастіну Тімберлейку, створила стиль Шакірі та Крістіні Агілері. Тріш — улюблена дизайнерка режисера Девіда Фінчера. Вона дала великий поштовх моїй кар’єрі — презентувала усім, коли я переїхав у Лос-Анджелес, а також надіслала подарунок і листівку з вдячністю за спільну роботу над фільмом.
Про різницю менталітетів під час роботи
Через роботу в мультикультурному колективі (і те, що німецьке середовище відрізнялося від звичного для мене) часом виникали неочікувані ситуації. Наприклад, ми терміново шукали взуття для головного героя — отримали завдання о третій годині дня, а до вечора вже мали відправити пару в Дюссельдорф (там знімали сцени самих ігор). Я зателефонував у магазин і запитав, чи є в них конкретний розмір взуття і чи можуть вони його відкласти. І хоч відповіді продавця були позитивні, потім виявилося, що він переплутав, тому потрібної пари немає. Коли я про це дізнався, уже всі магазини почали зачинятись. Сервіс у Берліні — окрема історія. Крамниці працюють за власним розкладом, тому можуть зачинитися раніше на декілька годин чи навіть не відчинятися, не відповідати на дзвінки чи скидати слухавку під час розмови. І випадок із взуттям, і берлінський сервіс навчили мене мати мільйон запасних варіантів і вирішувати все дуже швидко. Бо спочатку такі ситуації могли доводити мене до сліз.
З американською частиною групи мені було легше спілкуватися — я хоча б знав, чого очікувати. Одне з найкращих вражень на мене справила Гантер Шафер: вона дуже гарна в житті, а ще проста й мила у спілкуванні.
Про різницю між рекламними проєктами та фільмами
До кіно я працював у Києві на рекламах та музичних відео здебільшого з Radioaktive Film та Limelite. Залежно від проєкту у мене були дещо різні обов’язки. Коли приїжджали дизайнери костюмів з Лондона, Лос-Анджелеса чи Берліна (для знімань Occulus чи Hyundai), то мав виконавчу роль: збирав команду, робив шопінг, організовував примірки, транспортування команди та закриття проєкту. В інших випадках сам був дизайнером костюмів, тому також відповідав за креативну частину, створював мудборд чи скетчі майбутніх костюмів, стежив за їх пошиттям або тим, чи є вони в магазинах, а далі була примірка та знімання самого проєкту. У закордонні реклами та музичні відео вкладають багато грошей, але водночас безліч людей ухвалює рішення та бере участь у креативній частині проєктів. Тож потрібно почути пʼять різних думок і якось зробити так, щоб усі залишилися задоволеними. Окрім цього, зазвичай у нас було дуже мало часу на підготовку, тому ми мали дуже швидко зрозуміти, хто і що хоче, як усе бачить, і за два дні зібрати речі, щоб одягнути десятки людей. Це точно вчить витривалості, психічної стійкості та навичок перемовин, бо ти завжди між продюсером, режисером, агенцією та клієнтом. Через те, що часу було мало, я намагався себе убезпечити зі всіх сторін — завжди збирав багато опцій, бо на наступний день після примірки вже знімання, тож часу на пошуки інших опцій вночі немає. Але траплялося всяке, тому ми шили костюми за ніч і підшивали їх на акторах на майданчику, зменшували речі чи робили їх більшими, щоб вкластися в графік.
Кіно досить сильно відрізняється цим від реклами. Воно дуже масштабне. Кожен виконує свою частину роботи, тому й розділення обов’язків дуже чітке. На підготовку фільму витратили місяці, а на самі знімання 7 місяців. Найчастіше примірки проводили заздалегідь, обирали опції виважено і з розумінням особливостей актора та його персонажа. Ще й треба враховувати, що в кіно були актори першої величі зі своїми стандартами. Ми навіть не пропонували їм одягати щось із мас-маркету. Речі були брендовими та ідеально підходили за розмірами.
Про майбутні проєкти
У Лос-Анджелесі я продовжую працювати з фільмами та серіалами. Один із перших проєктів, у якому я взяв участь, — це серіал Presumed Innocent з Джейком Джилленголом у головній ролі. Його прем’єра буде скоро на Apple TV. Після страйку акторів я почав працювати в команді іншого серіалу, який роблять Marvel і Disney, — поки не можу сказати його назву. Робота на «Голодних іграх» справді відкрила для мене багато нових дверей.