Сьогодні волонтерський рух в Україні — це багатотисячна армія. По всій країні під кулями і сиренами волонтери плетуть сітки, доставляють ліки, роздають їжу, евакуюють дітей та прориваються на фронт із бронежилетами. Тримаючи тил, вони неабияк підтримують військових і щодня наближають нашу перемогу. Аби розповісти про таких небайдужих людей, для яких не існує непосильних задач, ELLE.UA запускає рубрику «Волонтерський фронт». Перша героїня — Вікторія Родько зі штабу «Київ Волонтерський», яка на будь-яке прохання реагує миттєво: «Взяла в роботу. Скоро буду».
Чим ти займалася до війни? Що тебе підштовхнуло стати волонтеркою?
До війни я була співачкою в гурті OY Sound System і працювала тренеркою в спортивній залі. Навіть 24 лютого, попри всі новини про напад росії, я цілком серйозно збиралася на роботу. Мені до кінця не вірилося в найгірше. Коли вже все підтвердилося, я вирішила поїхати кудись під Київ. Але щось мене постійно зупиняло, тож я залишилася в місті. Перші чотири дні були найскладнішими, бо ніхто не розумів, що відбувається: повітряні тривоги, сирени, комендантська година. 28 лютого я вирішила виїхати на своєму авто в місто. Якраз мої знайомі попросили відвезти їх на вокзал, щоб вони змогли евакуюватися до Львова. І коли я вийшла за межі квартири, мені стало якось спокійніше. Так, по Києву стояли блокпости, відчуття були незвичними, але розуміння того, що я щось роблю, додавало мені впевненості. Не можу сказати, що в якийсь конкретний момент я прийняла рішення стати волонтеркою. У мене просто було бажання якось долучитися до активностей. Після того, як я відвезла знайомих, я зробила сторіс у себе в Instagram, що готова допомагати людям, яким потрібно кудись дістатися. Одразу посипалися запити. Потім зі мною зв’язалася дівчина, яка попросила з одного кафе забрати продукти і відвезти їх за іншою адресою. Згодом я потрапила до кафе «Дублер», де вже був організований невеликий штаб. Так почався волонтерський рух.
Яку конкретно допомогу надає твій центр? Чим займаєшся зараз ти?
Перші дні я продовжувала евакуювати людей. Пам’ятаю, як вивезла з Куренівки сім’ю — маму, бабусю і двох синів. Вони сиділи в підвалі постійно, емоційно були дуже пригніченими. І от тільки я їх звідти забрала, як наступного дня в їхній будинок потрапив снаряд. Я зрозуміла, що врятувала цим людям життя. І відчула, що треба робити ще більше: шукала продукти і розвозила їх тим, хто цього потребував.
Паралельно з цим мене додали до чату водіїв, у якому на той момент було приблизно 40 осіб. Ми забирали з ресторанів готові порції, відвозили їх на блокпости, ТрО, ЗСУ, до лікарень, а почали між собою потроху знайомитися. Так цікаво було: хтось піарник, хтось спортсмен, хтось художник, і всіх нас об’єднала одна спільна місія. Так із часом сформувався штаб «Київ Волонтерський». Зараз він уже існує офіційно, має свій сайт, Instagram і отримує перші донати, які хоча б частково покривають витрати. Тому що на початку війни продукти нам надавали безкоштовно, а зараз процес дещо ускладнився, бо ресурси почали вичерпуватися. «Київ Волонтерський» — це об‘єднання багатьох ресторанів Києва, які щодня готують по 12-15 тисяч порцій їжі, котрі водії потім розвозять по певних точках.
З часом я вирішила займатися розподілом хліба. Тепер я знаходжу контакти ресторанів, координую процес. Одного разу виникла цікава ситуація. В один із ресторанів потрібне було борошно для хліба. Я опублікувала сторіс: «Щоб ми змогли продовжити роботу, потрібно 200 кг борошна. Якщо можете чимось допомогти, буду вдячна». І буквально за дві години знайомі скинули мені п’ять тисяч гривень, я одразу ж закупила 240 кг борошна, відвезла його і зробила фотозвіт, щоб люди знали, куди пішли їхні кошти. Такі моменти дуже надихають.
.jpg)
Три дні тому ми вирішили поїхати до Бучі, Ірпеня і Бородянки. Зібрали гуманітарку на 10 машин. Те, що ми побачили, було справді страшним: зруйновані міста, зруйновані життя. Як людина з дуже бурхливою фантазією, я домальовувала в уяві ті події, які могли відбутися там. Дивуюся, як реагувала моя психіка: я спокійно дивилася на ті жахіття, майже нічого не відчуваючи. Але після того, як повернулася додому, я відчула гостру потребу робити ще більше. Мене вразили очі людей, які вижили в цих містах. Навіть колір шкіри у них був якийсь земляний, оскільки вони довго сиділи в підвалах без сонця. І ці жінки, які підходили до нас брати продукти, понад усе хотіли виговоритися, розповісти, що їм довелося пережити.
Я зрозуміла, що допомогти людині можна не тільки їжею, а й співпереживанням. Важливо сказати, що вона сильна, що ти співчуваєш їй, що пишаєшся її стійкістю.
Ці люди просили нас приїжджати частіше, щоб просто поговорити. Тож ми збираємося поїхати ще. І якщо вперш я їхала як волонтерка-пасажирка, то зараз хочу вже використовувати своє авто. Я дала запит на гуманітарну допомогу, щоб возити людям конкретно те, що їм потрібно. Можливо, візьму з собою пасажирів, які документуватимуть і фотографуватимуть. Бо це теж важливо, нам потрібно освітлювати ці події і нагадувати світу, що у нас війна.
Який вигляд має твій звичайний воєнний день?
Воєнний день став для мене вже звичайним. Я прокидаюся і відразу перевіряю Instagram на запити. Я досі евакуюю людей із Чернігова. Не я особисто їду, але мені щодня пишуть водії: ми сьогодні виїжджаємо, у нас є стільки місць, можемо взяти стількох людей. І я знову публікую сторіс. Зазначу, що в мене насправді не так багато підписників (4600), але це настільки якісна аудиторія, від якої я отримую потужний фідбек. Зараз також надходять запити про евакуацію з сіл під Черніговом, в які доїхати дуже важко. Буквально позавчора наші хлопці евакуювали жінку з пораненням у голову. Її будинок зруйнував ворожий снаряд, і вона була змушена жити в сусідки. Зв’язку в селі майже немає, людей лишилося дуже мало. Вона хотіла дати хлопцям гроші, але ми грошей ніколи ні від кого не беремо, тож вона вмовила їх взяти кілька курей на знак вдячності. І я дуже пишаюся такими водіями, які беруться за такі запити. Тому що міста вже більш-менш охоплені увагою і туди постійно хтось їде, а от у села, які зруйновані не менше, майже ніхто не хоче їхати — чи через зруйнований міст, чи через небезпеку. І коли хлопці погоджуються, розуміючи, що їдуть конкретно за однією людиною, це викликає захоплення. От у такій координації і минають мої дні.
Певно, за ці півтора місяця тобі багато що довелося побачити й почути. Яка історія тебе вразила найбільше?
За цей час трапилося дуже багато історій. Та найбільше мене вражає те, як я зараз сприймаю людей. З кимось, хто був раніше близький, ми з початком війни втратили зв`язок, а деякі далекі знайомі мені допомагають активно зараз. Як от мої клієнти, з якими я працювала 10 років тому, вислали мені турнікети з Польщі, дізнавшись, що мені вони потрібні. Від нашого фонду водії саме їхали на евакуацію людей з Чернігова, і ми збирали їм бронежелети, аптечки та інше. За день я зібрала багато всього необхідного, 80% безкоштовно.
.jpg)
Люди, які виїхали з Києва, допомагають шукати контакти, вони — моя права рука, я просто приїжджаю за вказаною адресою і забираю необхідне. Тож сьогодні мене найбільше вражають наші люди.
В які моменти тобі буває страшно?
Спочатку боялася сирен і коли щось поруч прилітало (було й таке). Але зараз боюся тільки ночі. Бо вдень, навіть при сиренах, ти щось робиш корисне і не звертаєш ні на що уваги. А от коли вже лягаєш увечері в ліжко, читаєш про оголошення тривоги і думаєш, прилетить у твій дім чи ні. Життя зараз моторошне, але я дякую Богу, що мене береже.
Що тобі допомагає не падати духом? Де ти зараз черпаєш сили, аби допомагати іншим?
Не падати духом допомагають емоції людей. Коли ти просто сидиш, заповнюєш якісь таблички чи шукаєш сировину — це добре, але коли ти виїжджаєш на місце і бачиш результат своєї роботи: це надихає і підштовхує робити ще більше. Я дуже рвуся їхати знову до Бучі та Ірпеня, але розумію, що треба ще час, щоб підготуватися.
Що б ти сьогодні хотіла сказати українцям і світові?
Зараз звідусіль лунає меседж, що потрібно повертатися до нормального життя. Я вважаю, що нормальним воно вже бути не може. Воно буде інакшим, повоєнним, більш емоційним, але точно не таким, яким було раніше. Я дуже хочу, щоб жоден українець не забув цю війну і хоча б на один відсоток долучився до спільної справи. Навіть якщо ви в Європі: знайдіть якийсь контакт, підтримайте когось фінансово. Допомагати можна навіть на відстані. Я дуже пишаюся нашими людьми і нашими Збройними силами, вони роблять для нас нереальні речі. Сьогодні навіть думка про них — це вже допомога.
