Моє рідне місто окупували у перший день нападу Росії на Україну. Навіть так — у перші години. Над Каховською ГЕС уже кілька годин майорів російський прапор, люди не встигли оговтатися навіть, щоб виїхати, тому більшість опинилася у заручниках російських військових, а в ЗМІ про це не було і слова. Я почала збирати фото- і відеодокази та відправляла до усіх медіа, контакти яких мала. Новина про окупацію з’явилася, але в інфопросторі тільки говорили про обстріли Києва, Харкова, Чернігова, Сум, про Херсонську область знову майже нічого. Хоча там були запеклі бої, обстріли населених пунктів, перші розстріли людей.
На третій день я із жахом усвідомила усю катастрофу. Адже місто Нова Каховка та розташовані поруч ГЕС із Північно-Кримським каналом — важливі стратегічні об’єкти, потрібні Росії для подачі води на Крим.
Цей район став плацдармом для скупчення російської техніки, звідки вони випускали ракети та обстрілювали селища з іншого боку Дніпра. Люди сиділи у підвалах, без води, їжі, світла. І підвезти туди бодай якусь гуманітарку було неможливо.
Я зробила один єдиний пост. Це був крик відчаю. Мабуть, тому це спрацювало.
На фото до посту було написано «Гаряча точка — Нова Каховка та Новокаховська ГЕС», а у самому пості — інформація про те, що там відбувалося. Публікація миттєво почала ширитися соцмережами. За день вона мала охоплення у півмільйона. На ранок мій директ був завалений листами від жителів Херсонщини, які скидали нові докази злочинів російських військових, а також запитами ЗМІ з усього світу про коментар та додаткову інформацію — від CNN, BBC, Forbes, «Настоящее время» та багатьох українських медіа. На тривалий час я стала «мостиком» між ними та тим, що відбувалося на окупованих територіях. Я збирала інформацію, перевіряла, спілкувалася з жителями Херсонщини, домовлялася про коментарі з ними для видань. Так, про регіон почали розповідати більше.
На цій хвилі спільно з міськрадою Нової Каховки, яка продовжувала забезпечувати життєдіяльність міста, ми оголосили про збір коштів на їжу для евакуйованих з сусідніх сіл. За два-три дні ми зібрали близько 15 тисяч доларів. Для мене, людини з чотирма тисячами підписниками в соцмережах, ця сума здавалася нереальною, звісно.
Досі якщо трапляється щось надзвичайне, жителі сіл та міст Херсонщини надсилають мені інформацію з фото та відео, які потім я перевіряю і намагаюся передати у ЗМІ. Зокрема, я зібрала свідчення людей області, які розповіли про життя в окупації з майже відсутнім мобільним зв’язком та інтернетом, ці історіі опублікував український ELLE.
Як би не було боляче, втім ми з сином тимчасово емігрували до Польщі. Тут я роблю для польського телеканалу TVP3 інформаційні випуски для переселенців з України, в яких пояснюю, як адаптуватися — де знайти житло, як зробити своє перебування легальним, як перевести дитину до польської школи чи університету, або влаштувати у садочок.
Під час однієї зі зйомок я побувала в гуманітарних центрах у Вроцлаві, де стала свідком надзвичайно сумного видовища. Полиці центрів порожні, а людей у чергах — сотні. Переважно це літні люди та багатодітні мами. Найбільше мене вразила бабуся, яка сказала, що приїхала до Польщі з онуком, грошей особливо не мають, живуть з гуманітарної допомоги, втім її вже майже немає. Минулого разу отримала лише пачку маргарину, а того дня —пачку цукру. На жаль, цукру багато не наїсися.
До Польщі переїхало після 24 лютого понад три мільйона українців. З житлом тут складно, ще складніше з роботою, особливо без знання мови. Очевидно, літні люди та багатодітні мами навряд буть серед тих, кому пощастить отримати пропозицію від компаній. Коли я написала на своїх сторінках в соцмережах про ситуацію з гуманітарними центрами, які поступово закриваються, чимало людей відгукнулися та запропонували скинутися коштами на їжу. За добу ми зібрали понад тисячу євро. Наступної доби ще одну тисячу. На них ми з мамою закупили продуктів та завезли до гуманітарного центру у два заходи. Оскільки люди досі продовжують надсилати кошти, цього тижня плануємо знову закупи.
Зворушливо те, що на карту приходить безліч платежів по 50 гривень. Люди потім пишуть із вибаченнями, що не мають змоги скинути більше. Але ж 50 гривень — це пачка гречки та банка тушонки. Це чиясь вечеря, можливо, навіть дві.
У цій війні не буває незначної допомоги.
