Коли зовнішній світ втрачає стабільність, доводиться залишати рідне місто чи країну, а близькі опиняються далеко, постає питання: «Де знайти опору?» У такі моменти особливо гостро відчувається потреба у «внутрішньому домі» — місці, яке не руйнується від новин, відстаней чи невизначеності. Але як його віднайти?
Про це ми поговорили з психологинею й авторкою книжки «Дім всередині» Світланою Ройз. Її нова історія — м’який терапевтичний текст для дітей і дорослих про подорож власним внутрішнім простором і про те, як знову відчути просте, але таке важливе: я — вдома.
Ваша нова книжка «Дім всередині» на прикладі дівчинки Кіри розповідає дітям, як знайти всередині свій дім. А як пошук цієї внутрішньої опори ви описали б для дорослих? Що варто зробити, аби відчути: «Де б ти не був — дім із тобою та в тобі»?
Близько двадцяти років тому мене вразила фраза однієї викладачки:
«Безхатько — це не той, у кого немає дому. Це той, хто втратив відчуття внутрішнього дому».
Я часто поверталася до неї у своїх роздумах, особливо в перші місяці великої війни, коли ми з донькою жили у Франківську.
Як це — бути «вдома» всередині себе? Це коли ти можеш залишатися наодинці із собою. Коли не тікаєш від себе в соцмережі, а навпаки — досліджуєш свій внутрішній простір, знаєш свої реакції та потреби. Коли цей внутрішній простір стає опорою, від якої ти можеш відштовхнутися, щоб вийти у зовнішній світ.
Одна з моїх улюблених практик — «сад мого серця». Ми уявляємо свій внутрішній сад: яким він міг би бути, яка в ньому зараз пора року, чи є там люди — і чи хочемо ми їх там бачити. Таким чином ми можемо повчитись уявляти, що нам належить якийсь простір, що ми можемо там залишитись наодинці, навіть якщо в реальному житті це не вдається. У саду ми досліджуємо, чи є там компост — важливе місце метафоричного перетворення й трансформації нашого досвіду, прийняття того, що в нас є щось, що потребує «перероблювання». Як виглядає наше улюблене місце? Чи потрібно щось прибрати? Чи є те, що зараз виглядає не так, як нам хотілося б? І ми можемо змінювати це одразу у своїй уяві.
Мені дуже подобається ця практика. Вона ресурсна, дає можливість створити хоча б усередині себе захищений простір. І сама ідея саду налаштовує на розвиток і перетворення.
Я загалом люблю практики, що спонукають до рефлексії, роблять наш внутрішній простір більш зрозумілим і безпечним. Якщо всередині з’являється відчуття затишку — нам легше витримувати те, що відбувається зовні.
Часто спостерігаю, що дорослим складно «бути із собою». Витримувати тривогу, невизначеність, емоції. Дізнатися, хто я, який чи яка я, коли я «з собою і для себе».
Книжка «Дім всередині» створювалася одночасно для дорослих і дітей. Кіра — головна героїня — досліджує свій внутрішній простір. У її житті багато змін: нове місто, поруч немає друзів, тато у війську, стосунки з мамою змінюються. Вона часто почувається самотньою та незахищеною.
Кіра любить малювати. І тато, спираючись на цю її сильну — ресурсну — рису, пропонує їй гру-практику, у якій дівчинка фантазує, рефлексує, щось пригадує, з чимось конфронтує, а потім усе, що дізналася й відчула, закріплює в малюнку.
Посередником між внутрішнім і зовнішнім світами стає керамічна підвіска — будиночок. Такий є у тата, і такий є у дівчинки. Він стає заземлювальним об’єктом для Кіри: сам дотик до нього допомагає знизити рівень тривоги. І водночас нагадує про близькість із татом. І про стан «коли мені затишно — я вдома».
«Вдома» — це стан, коли нам спокійно і комфортно у своєму тілі, коли ми в контакті зі своїми емоціями, у стосунках з людьми, які поруч, в усвідомленні своїх цінностей і в місці чи місцях, де ми перебуваємо.
Які внутрішні опори допомагають саме вам проходити складні періоди та невизначеність?
Знаєте, я думала, що найскладніший час переживала, коли чоловік був у війську. Але саме ця зима стала для нашої родини справжнім випробуванням. Я навіть жартую, що вже можу роздавати спокій чи впертість як вайфай. Колись, до великої війни, я думала, що моя головна сила — це чутливість. Зараз — це сила триматися й тримати.
У мене є подарунок від близької знайомої. Вона запитала, яка фраза для мене найважливіша, і подарувала підвіску з написом: «Цілі зростають з цінностей».
Я впевнена, що складні часи повертають нас до базових налаштувань — до хребта. Я привчаю себе зупинятися і запитувати: «Що я насправді зараз відчуваю? Чого я хочу? Кому це насправді слугує (чи кого обслуговує)?»
На робочому столі у мене закріплена цитата Ігоря Козловського:
«Головне — це цінності. Вони мають визначати потреби. Ми повинні питати себе: "Яка ціна цієї потреби? Можливо, я плачу за неї своєю цінністю?" Коли потреби важливіші за цінності, це свідчить про незрілість людини і суспільства».
У мене є колекція музичних інструментів, які я використовую в роботі. І з музикою пов’язано багато метафор. Наприклад, що кожен із нас — музичний інструмент. Ми «проводимо» крізь себе звук. Питання — чи налаштовуємося ми, чи очищуємо себе як інструмент. Коли виходимо до людей чи в проєкти, чи звучимо чисто?
Одна з моїх опор — практики, які мені допомагають вже багато років. Вони зовсім прості, але допомагають повертати стабільність.
Нещодавно в мене був досвід, коли я вигоріла. Я лежала й казала чоловіку, що сил взагалі немає, що я йду у відпустку, жодного волонтерського проєкту, жодного відгуку на слова «Свєта, а ти могла б?»... У цей момент мені зателефонувала близька знайома, керівниця шпиталю «Лісова поляна», і спитала: «Свєта, а ти могла б… ?» Чоловік сміявся, бо це дійсно виглядало смішно, а я одразу розплющила очі та відповіла: «Звісно. В суботу? Я приїду до вас».
Потім, коли я проводила «майстерку» для людей, що працюють в шпиталі, я сказала їм:
«Я знаю, що нас піднімає те, що нам не байдуже».
Мене тримає те, що мені не байдуже. Родина, друзі, маленькі та дорослі — всі, кому я можу передати свої знання та практики. І напевно, це буде звучати патетично — це життя. Я часто розповідаю, що в мене є моя особиста мантра: «Я обираю життя, що б не відбувалось».
А що робити, коли те, що підтримувало нас раніше, зникає або перестає працювати й ми відчуваємо, що наша внутрішня опора похитнулася?
Якщо уявити, що ми замінюємо слово «опора» на слово «джерело» чи «канал», то можна відчути: джерелу потрібен час на відновлення, а канали ми можемо перемикати.
У мене є ще одна метафора, яку я використовую для себе, — прочитала цю ідею в Еріксона. Кожен із нас може почуватися склянкою води або океаном. Коли я відчуваю себе склянкою води — мій ресурс вичерпаний. Якщо ж уявляю, що я океан, — це розширює внутрішнє сприйняття мого об’єму. Я навіть якось ставила заставку з фото океану на телефон. Коли я океан, то можу витримати істерику й страх дитини, можу вмістити більше й прийняти більше.
А щодо каналів, які цей океан можуть наповнити… Мені подобається модель BASIC PH, розроблена Мулі Лахадом. Це інтегрована модель ресурсів подолання стресу, де кожна літера означає окремий ресурс або канал, який людина використовує, щоби справлятися зі стресовими ситуаціями:
B (Belief) — переконання, вірування, цінності;
A (Affect і Emotion) — емоції й переживання;
S (Social) — соціальні зв’язки й підтримка;
I (Imagination) — уява і творчість;
C (Cognition) — мислення, планування, логіка;
Ph (Physiology) — фізіологічні реакції та фізична активність.
У цій моделі ми можемо усвідомити, що саме зараз використовуємо і що саме може нам допомогти.
Чи можуть у пошуку стійкості бути помічними щоденні ритуали? Які з них ви могли б порадити?
Взагалі всі моделі стресостійкості починають з рутин і ритуалів, з того, що має режим та структуру. Це створює «стіни», межі нашої безпеки, дає відчуття передбачуваності й контролю. А ще допомагає відновити ритм, адже під дією стресу ми можемо втрачати фізичну ритмізацію — у диханні, серцебитті.
Будь-що, що повертає відчуття ритму й передбачуваності, буде помічним. Знаєте, навіть у результатах досліджень вищий рівень стресостійкості в тих, у кого є багато рутинних дій. Частіше це пов’язано з розкладом дітей.
Мої щоденні дії — 3–5-хвилинна зарядка, ранковий крем і масаж обличчя — допомагають мені повернути контакт із собою. Я намагаюся більше ходити пішки. Є й «емоційні ритуали» — слова близьким: «Доброго ранку, котику». Обійми. З донькою перед сном ми намагаємося щодня читати.
Раніше ми з подругою щодня розмовляли голосом хоча б п’ять хвилин. Потрібно відновити цей ритуал — у ньому багато сили й підтримки. Ми буквально тримаємося за голоси одна одної.
І в мене є моя молитва — фрази та звернення до добрих сил, у які я вірю. Я не релігійна, але я вірю. Як мінімум у Життя.
У вашій книжці є фрагмент, який дуже відгукнувся мені: «Напевно, я навмисне так навантажую себе, навіть коли можу відпочити. І навмисне постійно вмикаю то радіо, то якусь музику — лише б не бути в тиші. Аби тільки щось заглушувало мої думки…» Але як впоратися з цими думками, не виснажуючи себе?
Як психологиня я маю сказати — донести їх до психолога. Думки, що ходять по колу і замикають нас у своє коло, називаються румінаціями. Вони дійсно виснажують.
Іноді вийти з кола румінацій — це не «перестати думати», а змінити сам спосіб мислення. Румінація — це як машина, що застрягла в піску і лише буксує. Щоб виїхати, їй не потрібно більше газу. Треба «підкласти щось під колеса». Можливо, рух, контакт із кимось, дія — тобто перемкнути канал. Або зробити внутрішню дію: коли є думка «Чому це сталося?» — ми замінюємо її на «Що я можу зробити зараз?», «Чого я потребую?», «Що я зроблю?». Ми ніби переводимо думку з минулого в дію.
Звісно, варто попрацювати з психологом над усвідомленням внутрішніх установок, переконань і стратегій.
Ви також пишете, щоб добре про себе дбати, потрібно щодня робити щось для тіла й розуму, для почуттів і уяви, а також почуватися частиною спільноти. З тілом, розумом і спільнотою більш-менш зрозуміло. А що означає дбати про почуття та уяву?
Якщо коротко: дбати про почуття й уяву — це прислухатися до себе, дозволяти собі відчувати й вигадувати, «гратися» з думками та емоціями без звичної для багатьох із нас критики.
Ми уважні до своїх емоцій, коли помічаємо й називаємо їх. Коли не знецінюємо того, що відчуваємо. Коли регулюємо надмірні емоції, але не відмовляємося від них. Даємо собі можливість переживати — і обираємо дії, які для нас зараз комфортні: дивимося фільми, спілкуємося, обираємо хобі, пишемо.
Уява — це зона творчості. Дбати про неї — означає фантазувати, малювати, вигадувати історії, досліджувати альтернативні рішення проблем. Мріяти й планувати. Це дозволяє розширити або створити безпечний простір. «Дім всередині» — це ж робота уяви. А ще уява допомагає відчуттям знайти форму: танець, колаж, гра, музика.
Ваш чоловік, як і герой книжки «Та», був у війську. Як пояснювати дітям тимчасову розлуку з татом? Які методи можуть полегшити їхній стан?
Чоловік кілька місяців тому демобілізувався. Він ветеран з інвалідністю. І зараз ми проживаємо новий для всіх нас досвід. Коли чоловік ішов до війська, ми з ним говорили про те, що найголовніше — зберегти контакт з дітьми. І я вдячна йому за те, що він намагався всіма силами це робити.
Світосприйняття дитини будь-якого віку — егоцентричне. Навіть доросла дитина може сприймати відсутність близького як те, що він просто не хоче бути поруч, що він спеціально обрав не бути з дитиною. І я з нашою донькою і з дітьми родин, з якими спілкуюсь та які супроводжую, виводила ці думки на «поверхню», бо дитині може бути соромно в них зізнатись. Ми говорили про те, що, якби тато чи мама могли бути поруч, вони точно були б. Що дитина будь-якою своєю поведінкою не винна в тому, що так сталося.
Ми створювали режим, рамки контакту. Я пояснювала військовим-батькам, наскільки важлива регулярність спілкування. Якщо немає можливості вийти на зв’язок, потрібно записати голосові чи відеоповідомлення, щоб у дитини вони були як «посередники».
Рідкісні контакти не варто використовувати для «виховання» і треба бути обережними зі знеціненням. Коли дитина розповідає про свої проблеми чи почуття, військовому, який переживає інтенсивний досвід, це може здаватися дрібним. І може виникнути спокуса сказати: «Та що ти знаєш про проблеми». Але якщо щось існує у світі дитини й вона нам це довіряє — для неї це важливо. І іноді найважливіше — просто слухати, без порад і оцінок.
Ми створили власний ритуал: щодня перед школою робили селфі, а чоловік намагався робити своє фото. Я складала з них колаж — наш родинний портрет. За роки їх назбиралося дуже багато. Це стало звичкою для всіх нас. Ми бачили зміни одне в одному — дитина швидко росте, ми також змінюємося. І ми бачили на портреті нас «разом».
Невдовзі має вийти великий матеріал — своєрідний посібник для родин, які живуть на відстані. Ми готуємо його разом із військовими, щоб підтримати контакт із дітьми.
А якщо батьки відчувають, що не можуть дати дитині достатньо підтримки, бо самі потребують її. Що в такій ситуації найважливіше пам’ятати дорослим?
Дорослі мають право на вразливість. І дитина поруч з нами вчиться не тільки тому, як бути стійкою, а й тому, як бути справжньою, живою, вразливою. Як бути собою — різною. Ми даємо право на цю неідеальність дозволом своєї вразливості. Але тут важливо спостерігати, щоб не перекладати відповідальність на дитину. Не робити її підпоркою для нас.
Ми маємо спиратись на дорослих, яким довіряємо. Я зрозуміла, що найбільшим моїм досягненням за цей час було те, що я почала просити про допомогу і приймати її. Є групи підтримки, є посестри, які проходять не такий саме, але близький нам досвід. Є психологи.
Я переконала себе, що сказати «мені потрібна допомога» — це ознака сили, раціональності й зрілості.
І наостанок: яка ваша улюблена кімната у «домі всередині»? Чому?
Я люблю кімнату Помилок, в якій ми даємо собі право на них. І кімнату Любові. І кімнату Суму… Ви помітили, що кімната Суму поруч з кімнатою Любові?
Я вірю, що насправді кожна кімната нашого Дому всередині — це кімната Любові.
