«Любов ніколи не була для мене про великі жести»: ексклюзивне інтерв'ю Даші Квіткової для ELLE.UA

За останні кілька років життя Даші Квіткової змінилося кардинально. Сьогодні вона одна з найвпливовіших українських інфлюенсерок, чия діяльність виходить далеко за межі соціальних мереж, охоплюючи благодійні ініціативи, масштабні медіапроєкти та події міжнародної величини.

Утім за всіма цими досягненнями криється значно глибша історія — про внутрішню трансформацію, материнство, пошук власної опори та вміння щоразу знаходити сили рухатися далі, навіть коли життя ставить перед тобою нові виклики.

У витончених сукнях Milla Nova Даша Квіткова постала на новій digital-обкладинці ELLE.UA, відверто розповівши про найважливіші уроки останніх років, виховання сина, новий професійний етап, благодійні ініціативи, роль інфлюенсерів у культурній дипломатії й те, що сьогодні допомагає їй залишатися собою попри шалений ритм життя.

Про материнство, особисті трансформації та баланс

За останні кілька років ваше життя помітно змінилося. Якою ви відчуваєте себе сьогодні? Що зараз є вашим головним джерелом сили, опори та внутрішньої рівноваги?

Сьогодні я точно відчуваю себе більш цілісною, чесною із собою і сильнішою, ніж будь-коли раніше. За останні роки я прожила різні етапи: і втрати, і переосмислення, і прийняття складних ситуацій, і моменти, коли доводилося буквально збирати себе заново. Але саме це багато чому мене навчило. Зараз моя головна опора — це я сама. Звучить просто, але до цього розуміння я йшла довго. До усвідомлення того, що ніхто не витягне тебе з емоційної ями, окрім тебе самої. Також моє джерело сили — це мій син і моя сімʼя. Левчик дуже заземлює, повертає до реальності й нагадує, заради кого і чого я рухаюсь. А внутрішню рівновагу мені дає чесність із собою: не втікати від власних почуттів, не грати ролі і дозволяти собі бути. Просто бути в усіх проявах. Мені здається, саме в цьому і є справжня сила.

Лев росте на очах у вашої багатомільйонної аудиторії. Які цінності для вас найважливіше передати синові? І чи є речі, яких він навчає вас щодня?

Спираючись на особистий досвід, для мене найважливіше — виростити Лева не «зручним», а справжнім. Чоловіком із характером, який я не хочу ламати під себе. Людиною, яка вміє відчувати, співпереживати, бути чесною із собою та іншими. Я хочу навчити йому поваги до людей та вмінню тримати слово і не зраджувати себе. Просто хочу, щоб він був щасливий. Звичайно, колись він знайде привід, щоб звернутися до психолога, але мені хочеться, щоб ці «приводи» були його найбільшою проблемою в житті, і він ніколи не відчув того, що довелося пережити мені.

А чому Левчик мене вчить? Ох, витримці та терпінню! А ще — бути тут і зараз. Він кличе мене, коли хоче щось розповісти, навіть якщо я намагаюся розділити себе на кілька справ одночасно. В такі моменти я завжди зупиняюся і просто слухаю його. Він вчить мене радіти дрібницям, які ми, дорослі, часто перестаємо помічати, і, звісно, безумовній любові. З появою дитини ти ніби відкриваєш у собі зовсім іншу глибину почуттів, про яку раніше навіть не здогадувався.

Ви поєднуєте материнство, власні проєкти, зйомки, подорожі та благодійні ініціативи. Як вам вдається знаходити баланс між усіма ролями та залишати простір для себе?

Я чесно досі вчуся цього балансу, і, мабуть, найвідвертіша відповідь — його не існує в ідеальній формі. Є дні, коли я повністю в материнстві, а є дні, коли я вся в роботі, зйомках чи проєктах. Раніше мені здавалося, що я маю всюди встигати на сто відсотків, але з часом зрозуміла: це прямий шлях до виснаження. І іноді, не буду брехати, я все ще йду цим шляхом. Зараз я тільки вчуся дозволяти собі паузи, відпочинок і намагаюся не відчувати за це провину.

Коли ти мама, жінка і людина, яка багато створює й несе велику відповідальність, дуже важливо не загубити себе в усьому цьому процесі.

Ваше особисте життя незмінно привертає увагу публіки. Чи змінилося ваше ставлення до приватності за останні роки? Де сьогодні проходить межа між тим, чим ви готові ділитися, і тим, що хочете залишати лише для себе?

Сьогодні я набагато бережніше ставлюся до свого особистого і намагаюся вберегти людей, які є поруч зі мною, від публічного простору соціальних мереж. Коли твоє життя завжди під прицілом уваги, дуже легко втягнути туди тих, хто, можливо, цього зовсім не обирав. Для мене це теж про любов і повагу — не виставляти все напоказ тільки тому, що до цього є великий інтерес аудиторії.

Іноді люди починають щось порівнювати, робити якісь колажі, відео чи фото з минулого, і для мене це не «ок», бо та частина життя назавжди залишилася позаду. Є речі, які мають залишатися всередині вашого особистого світу без оцінок, без шуму, без чужих думок і без того, щоб хтось копався у вашій спідній білизні чи домальовував власні фантазії.

Чи є у вас із Володимиром якась маленька традиція або звичка, про яку ніхто не знає, але яка стала вашою особистою «мовою кохання»?

Я не хочу розповідати про нашу мову кохання чи традиції, бо хочу залишити це нам. Але я скажу одне: як цінно показати місце, яке в тебе болить, і тебе там будуть любити сильніше. Любов ніколи не була для мене про великі жести. Вона завжди про тихі речі, які ніхто не бачить. Про відчуття «я з тобою», про відчуття безпечності, стабільності, спокою без емоційних гойдалок, маніпуляцій та знецінення. І, мабуть, це найцінніша мова, якою можуть розмовляти двоє.

Ви неодноразово говорили, що для вас було важливо не лише те, як Володимир ставиться до вас, а й те, як він будує стосунки з Левом. Чи був якийсь момент між ними, після якого ви зрозуміли, що вони справді стали родиною?

Коли в тебе є дитина, ти дуже обережно ставишся до того, кого впускаєш у цей простір. Тому для мене було важливо не тільки те, як Вова ставиться до мене, а й те, як він будує стосунки з моєю дитиною. Не було якогось одного моменту. Я побачила це у буденних «звичайних» речах: як вони сміються разом, як розмовляють про все на світі, як Лев шукає його погляд і як його обіймає, як довіряє йому свої маленькі переживання, як поруч із ним почувається спокійно. Коли Левчик почав казати мені: «я хочу про це розповісти Вові» і коли в них зʼявилися їхні «чоловічі справи», куди мене не пускають. Мені насправді не треба багато казати, це все видно неозброєним оком.

Про «Квіткове тренування» та благодійність

Як з`явилася ідея створити «Квіткове тренування» — формат, який поєднує спорт, жіночу спільноту та благодійну мету?

Ідея «Квіткового тренування» народилася в той період, коли у нас уже активно діяв благодійний проєкт «Під подушкою». Тоді ми багато міркували над тим, як ще можна допомагати — не одноразово, а системно, і як мотивувати людей долучатися. Хотілося об’єднати українців навколо чогось живого, справжнього й корисного. А спорт завжди чудово об’єднує. Так і з’явився формат, де дівчата можуть не лише піклуватися про своє тіло, а й ставати частиною великої доброї справи. Навіть через звичайне тренування ми можемо збирати людей, створювати потужну спільноту й разом допомагати тим, хто цього найбільше потребує.

Сьогодні ця ініціатива об`єднує тисячі жінок і допомагає збирати значні суми на підтримку дітей, що борються з раком. Що ви відчуваєте, коли бачите таку кількість людей, які приходять заради спільної мети? Чи є історія, яка особливо запам`яталася вам за цей час?

Це, мабуть, одне з найяскравіших відчуттів — бачити, як ідея, яка колись була просто думкою в моїй голові, сьогодні об’єднує тисячі людей. Щоразу, коли я виходжу на майданчик і бачу таку кількість палаючих очей, я відчуваю величезну вдячність. Це вже давно не просто про фітнес — це про колосальну довіру, силу людей і спільне бажання творити зміни.

А щодо особливих моментів... Вони трапляються щоразу, коли до мене підходять батьки і кажуть: «Завдяки вам ми врятували дитину» або «Ми знаємо, яку велику справу ви робите, бо самі пройшли через це і колись так само потребували підтримки». У такі хвилини просто перехоплює подих і я розумію, що все недаремно.

Яким ви бачите майбутнє цієї ініціативи? Чи хотіли б масштабувати її за межі України?

Знаєте, я впевнена, що це лише початок нашого великого шляху. Мені дуже хочеться, щоб «Квіткове тренування» росло, розвивалося й трансформувалося в ще масштабніші благодійні проєкти. І так, звісно, у планах є вихід за межі України. Українські жінки зараз розкидані по всьому світу, але нас об’єднує спільний біль і спільне прагнення допомагати рідній країні. Тому масштабування на міжнародний рівень — це дуже логічний і важливий крок, до якого ми поступово йдемо.

Про новий професійний етап

Останнім часом ми дедалі частіше бачимо вас у ролі ведучої великих заходів. Як почався цей етап у вашій кар`єрі: це була давня мрія чи несподіваний виклик для себе?

Це точно не сталося раптово чи випадково. Хоча з роками, через велику кількість публічних виступів, інтерв’ю та живої комунікації, я відчула, що мені максимально комфортно на сцені. Але «просто красиво говорити» — цього замало. До цього етапу ми з командою йшли дуже довго: через величезну кількість роботи, години навчання, ретельну підготовку та постійний розвиток.

Були моменти, коли в мене вірили й давали круті можливості, а були й ситуації, коли я чула «ні», коли мене не бачили в цій ролі або просто не наважувалися довірити щось масштабне. Не буду приховувати, це мене підкошувало. Але я просто продовжувала робити своє, працювати, рости й накопичувати досвід. Тому сьогодні роль ведучої для мене — це не про новий статус, а про результат довгого шляху, на якому було багато праці, сумнівів і внутрішньої віри, навіть коли зовні її не вистачало.

Що для вас найважливіше під час роботи на сцені? Що в цій професії вимагає найбільшої концентрації, а що приносить найбільше задоволення?

Для мене сцена — це завжди про шалену енергію, взаємний обмін і вміння тримати момент. Найбільшої концентрації вимагає відповідальність. Ти маєш одночасно контролювати безліч речей: загальну атмосферу, настрій залу, спікерів поруч, таймінг і миттєво реагувати на форс-мажори. При цьому зовні ти повинна залишатися абсолютно спокійною, зібраною та впевненою. А найбільше задоволення приносить саме цей живий контакт із публікою, коли ти відчуваєш, що все «працює» і люди на одній хвилі з тобою. Це неймовірне відчуття, заради якого хочеться виходити на сцену знову і знову.

Чи бачите ви себе в майбутньому в масштабних телевізійних або авторських проєктах? Можливо, вже маєте формат, який хотіли б реалізувати?

Так, однозначно, я до цього йду. Хоч і відчуваю себе ще у цій сфері не дуже впевнено, але я дуже швидко вчуся і точно не планую зупинятися. Мені здається, це максимально логічне продовження мого шляху. За ці роки я виросла не лише медійно, а і як особистість, яка пройшла багато серйозних життєвих етапів і має чим поділитися.

Про Канни, Євробачення та культурну дипломатію

Каннський кінофестиваль та Євробачення — події світового масштабу, які формують сучасний культурний порядок денний. Якими були ваші перші емоції, коли ви опинилися там? Що найбільше здивувало за лаштунками?

Перша емоція — це, напевно, дуже сильне відчуття масштабу. Коли ти бачиш такі події не через екран, а опиняєшся всередині, то по-справжньому усвідомлюєш, наскільки це потужні культурні явища. У такі моменти з`являється величезна внутрішня вдячність за те, що ти можеш бути частиною цього, представляти себе, свою країну і бачити все на власні очі. Мене дуже зачепило те, що навіть на такому світовому рівні найважливішими все одно залишаються люди та їхні емоції. Бо за великими сценами, червоними доріжками й спалахами камер завжди стоять живі історії, хвилювання, великі мрії та колосальна праця.

Ваші виходи активно обговорювали в медіа та соцмережах. Як створювалися ці образи? Скільки людей і скільки місяців підготовки стоїть за тим самим ідеальним кадром, який зрештою бачить аудиторія?

Це завжди командна робота і тривалий процес. Іноді підготовка займає місяці: від перших ідей, мудбордів і складних перемовин до фінальних примірок і дрібних деталей, які на перший погляд можуть здаватися непомітними. Мені пощастило, адже у мене є стиліст, з яким у нас сталася абсолютна синергія — він тонко відчуває мене і точно знає, що мені підійде. Зізнаюся, що мені таке питання ставлять вперше, адже я ніколи свідомо не «мітила» в ікони моди, мені просто подобається гарно одягатися.

Чи відчуваєте ви, що сьогодні інфлюенсери дедалі частіше стають культурними амбасадорами України на міжнародних подіях?

Так, абсолютно. Соціальні мережі справді стали потужними голосами людей, які мають можливість говорити й розповідати про Україну там, де раніше нас могли просто не помічати. Мені здається, досі існує певне упередження, ніби інфлюенсерам «не місце» на подіях такого рівня. Але люди часто просто не до кінця розуміють реальні масштаби нашого впливу. Як то кажуть: «ніколи не в лайках, але завжди в переглядах». За нами стежить величезна кількість людей, і наш контакт з аудиторією набагато глибший, ніж іноді здається. Тому присутність на міжнародних майданчиках для мене — про привернення уваги до України та можливість бути частиною глобального культурного діалогу.

Про відповідальність і вплив

За вами стежать мільйони людей. Чи відчуваєте ви сьогодні більшу відповідальність за кожне сказане слово, ніж кілька років тому? Як повномасштабна війна змінила ваше ставлення до власної публічної ролі?

Так, безумовно. Ця відповідальність сьогодні відчувається в рази сильніше, ніж кілька років тому. З часом ти починаєш набагато глибше усвідомлювати, який вагомий вплив можуть мати твої слова, трансляція думок чи дії. Раніше, до повномасштабного вторгнення, багато речей сприймалися значно легше та простіше. Але велика війна дуже сильно змінила оптику — не лише мою, а й кожного з нас. Вона загострила відчуття цінностей, справжніх сенсів і того, що є дійсно важливим у цьому житті.

Ви залишаєтеся однією з найбільш обговорюваних українських інфлюенсерок. Чи вдалося вам виробити здорову дистанцію від критики та хейту? Що допомагає зберігати внутрішню стійкість?

Ой збрешу, якщо скажу, що мені це вдалося на всі 100%! Я б не сказала, що до хейту взагалі можна звикнути повністю. Думаю, будь-яка жива людина, яка відкрита до світу, так чи інакше реагує на це. Але з роками я точно навчилася вибудовувати здорову дистанцію і постійно працюю над цим.

Раніше критика могла сильно зачепити, бо ти мимоволі пропускаєш усе крізь себе. Зараз я чітко розумію: не все, що про тебе говорять чи пишуть, має бодай якийсь стосунок особисто до тебе. Дуже часто це про внутрішній стан, біль чи травматичний досвід самих цих людей. Єдине, що й досі може мене миттєво розхитати — це коли чіпають і хейтять мого сина. Тут вмикаються зовсім інші інстинкти.

Зберігати стійкість мені допомагає моє близьке оточення, син і моє реальне життя поза екраном телефону, бо саме там завжди є правда.

І, мабуть, найголовніше — я нарешті навчилася не намагатися бути зручною для всіх. Це неймовірно звільняє. Як тільки ти приймаєш факт, що подобатися абсолютно всім неможливо, жити стає набагато легше.

Для багатьох ваших підписниць сторінка стала простором підтримки, мотивації та віри в себе. А де сьогодні знаходите натхнення ви самі?

Як би просто це не звучало, але моє найбільше натхнення — це саме життя в його звичайних, щирих моментах. Мій син, мій коханий, люди поруч, теплі розмови, емоційні подорожі й навіть складні періоди — усе це мене дуже сильно формує. Я взагалі багато черпаю від людей, мене захоплюють сильні особистості, які багато чого досягли всупереч усьому. А ще мене надихає сам рух. Коли ти не стоїш на місці, а постійно ростеш, пробуєш нове й виходиш за власні межі. Для мене натхнення народжується саме в процесі — не в очікуванні моменту, а в русі до нього.

Про спорт, догляд і відновлення

Ваша фізична форма регулярно стає предметом обговорення в соцмережах. Як сьогодні виглядає ваш підхід до спорту та харчування? Що відіграє більшу роль — дисципліна, звички чи генетика?

Спорт давно став частиною мого життя не через слово «треба», а як моя ментальна та фізична опора. Це про моє здоров’я, внутрішній ресурс і про те, як саме я хочу почуватися у своєму тілі. Одразу скажу: у моєму випадку генетика взагалі не працює. Працюють виключно системність і дисципліна. Саме дисципліна тримає мене в тонусі — причому не лише фізично, а й емоційно.

Які ритуали догляду залишаються незмінною частиною вашого дня незалежно від графіка та обставин?

Навіть, якщо день максимально хаотичний і все навколо йде шкереберть, у мене є три залізні правила. По-перше, мені обов’язково треба помити волосся. На чисту голову мені банально краще думається. По-друге, це вода, нормальна їжа, сон і відновлення. З роками я чітко зрозуміла, що жоден супердорогий догляд чи крем не працюватиме, якщо ти не даєш організму базових речей. Ви навіть не уявляєте, як сильно я люблю спати й як іноді мені цього катастрофічно не вистачає. Ну і третє — це класичний якісний догляд за шкірою: ретельне очищення та зволоження. Для мене це не просто б`юті-рутина, а вияв турботи та любові до себе.

Коли життя складається зі зйомок, подорожей, благодійних проєктів і материнства, де ви знаходите ресурс для відновлення? Що допомагає вам перезавантажитися й повернутися до себе?

Раніше я наївно думала, що відновлення — це обов’язково кудись поїхати, вимкнути телефон чи просто зникнути на кілька днів. Але з часом усвідомила: від себе нікуди не втечеш, і справжній перезапуск починається не зовні, а в тебе в голові. Моє життя зараз дійсно дуже активне: постійні події, люди, зйомки, божевільний рух і відповідальність.

Мене неймовірно відновлює моя сімʼя. Поруч із ними все стає на свої місця, усе стає справжнім. Діти взагалі мають цю унікальну суперздатність повертати нас у момент «тут і зараз», де немає зайвого шуму, тривог і вічної гонитви. Є тільки життя, яке відбувається прямо зараз.

Також мене рятує абсолютна тиша, коли ти залишаєшся сам на сам із собою і вже не можеш сховатися ні за роботою, ні за соцмережами. Саме в такі моменти я збираю себе заново. І, мабуть, найважливіше, чого я навчилася за цей час: щоб віддавати так багато енергії світу, треба спершу навчитися повертати щось і собі. Інакше одного дня можна просто прокинутися й зрозуміти, що від тебе залишилася лише суцільна втома.