Від їхніх світлин крається серце та перехоплює подих, а очі до останнього відмовляються вірити в жорстоку реальність нашого сьогодення. До 24 лютого вони бачили через свій об’єктив кохання, свята та щирі посмішки щасливих людей, але вже дев’ятий місяць поспіль вони стоять пліч-о-пліч із захисниками України, аби показувати світові, як обороняється наша країна та хто сьогодні пише нашу історію.
Як вони наважилися стати військовими репортерами, що стоїть за їхніми фотографіями та як вплинула війна на їхнє життя, українські фотографи розповіли в ексклюзивному інтерв’ю для ELLE.UA.
.jpg)
Імовірність того, що ви бачили світлини Арсена Петрова, впевнено наближається до 100%, адже роботи фотографа фігурують на незліченних сторінках українських видань та ресурсів, а також їх регулярно публікують світові медіа та Офіс Президента України. Однак молодий чоловік робить це не заради слави: йому важливо показати світові тих, хто захищає Україну, і якою ціною.
Як Арсен потрапив у військову сферу, що він пережив за час війни та як песимізм допомагає йому в роботі військовим фотографом, хлопець розповів у відвертій розмові з Дарією Вознюк для ELLE.UA.
Як на вашу професію вплинула війна?
До початку повномасштабного вторгнення я був спортивним фотографом та висвітлював гірські забіги (трейлранінг. — Прим. ред.). У перші тижні я не знав, що робити, тому й камеру до рук не брав. Уже на початку березня я почав фотографувати волонтерів, яким допомагав у Києві, з ними ж були і перші поїздки у гарячі точки до Пущі-Водиці та Чернігова. Тоді в моєму об’єктиві були лише цивільні особи та обстріляні міста.
Уперше я сфотографував військових наприкінці березня. У мене було лише 15 хвилин, поки волонтери передавали автівку. Після цього я приїздив у звільнені села і міста Київської області, фотографував розбирання завалів і знищені багатоповерхівки у Бородянці. Саме ця поїздка стала вирішальною.
Попри всю трагічність, зруйновані будівлі й міста не викликають у мене емоцій, бо це лише речі. Та є ті, хто це все захищає, у їхніх очах стільки емоцій: лють, сум, злість, жага, смуток, радість, біль... А в мене є можливість показати їх світові.
Розкажіть, яка історія, знята на фото, вразила вас найбільше.
За моїми фотографіями завжди стоїть чиясь історія. Я ніколи не робив «сухі» портрети, адже перед тим, як зробити кадр, я завжди спілкуюся зі своїми героями та дізнаюся про якісь деталі з їхнього життя.
Одна з моїх найулюбленіших зйомок відбулася раптово. Військовий медик, будучи проїздом біля дому, влаштував маленьку сімейну подорож для коханої та їхнього песика, щоб згадати мирні часи. У нього було лише кілька годин вільного часу, але саме цей момент нагадав мені, заради чого ми боремося. Я дуже рідко знімаю кохання, тільки якщо мені дійсно цікаво, але тоді був саме той випадок.
«Я розумію горе кожного українця, який через війну втратив свій дім, родину й сенс життя. Розумію, бо бачу ці історії щодня, однак є те, що зачіпає мене навіть більше, — це тварини: вбиті, покалічені, перелякані й самотні».
В одному з фронтових сіл Херсонщини ми знайшли цуценят, чиї тіла на 80% були вкриті опіками. Я не знаю, що з ними сталося: може, вони потрапили у пожежу, або поруч із ними прилетів снаряд, або їх навмисно підпалили російські солдати (такі випадки вже були). Їхні рани вже затяглися, і вони потроху бігають, але ми не змогли забрати їх із собою, бо село перебуває під постійними обстрілами, а дорога до нього вкрай небезпечна. У цьому селищі залишилося семеро цивільних, які відмовилися виїжджати, і один з мешканців підгодовує домашніх тварин, яких залишили. Як тільки це село вийде із зони бойових дій, туди одразу буде направлена допомога.
Тварини не розуміють, що відбувається, не знають, що таке війна та чому їхній дім зруйновано, поруч немає господарів, а все, до чого вони звикли, раптово зникло. У такі моменти ці добрі та щирі створіння стикаються зі злом і жахами цього світу, які створили люди, та не в змозі на них вплинути чи хоча б утекти в безпечне місце.
Як відрізняється ваша робота у мирні та воєнні часи?
У світлин, зроблених на спортивних змаганнях, та військових фоторепортажів є багато спільного. До 24 лютого я фотографував гарних людей у якісному екіпіруванні, які робили надзвичайні речі (наприклад, пробігти більше 100 км у марафоні може не кожна людина). І сьогодні я роблю те саме: фотографую гарних людей, вони добре екіпіровані та роблять надзвичайні й героїчні речі. Мені вдалося у воєнний час знайти таку сферу, яка максимально схожа на мою довоєнну роботу.
«Звичайно, я на цьому не заробляю, але знаю, для чого я це роблю. Я намагаюся давати цьому світу те, що вмію найкраще».
Які труднощі перед вами постають?
Коли я фотографую військових у небезпечних місцях, я не приймаю рішень. Кажуть бігти — я біжу, кажуть лягати — лягаю. Моє завдання там — зробити фотографії, завдання військових — виконувати свою роботу і вивести мене звідти живим, бо інакше все буде дарма: світлини пропадуть і світ не побачить, що там відбувається.
«Для військових на передовій фотографи і журналісти — це зайва морока, але все ж таки наші хлопці розуміють важливість документування історії, що зараз відбувається».
Своїми фото ви розповідаєте про життя українців та міст, показуючи реалії війни всьому світу. А що ви самі при цьому відчуваєте?
Відчуваю, що я роблю це недаремно. Мені, звичайно, важливо, щоб мої роботи побачило якомога більше людей, але я не женуся за публікаціями у The Washington Post чи The New York Times. Коли мої роботи публікують у відомих виданнях, для мене це означає лише одне: світ бачить наших військових саме у тому світлі, в якому я хотів би їх показати — сміливими професіоналами, які героїчно і самовіддано захищають нашу країну.
Яку фотографію ви мрієте зробити?
Я мрію сфотографувати підняття українського прапора над Севастополем та звільнення мого рідного Херсону. Іноді я собі уявляю, як на руїнах Керченського мосту майорить на вітру синьо-жовтий прапор як символ фінальної глави у цій війні.
Які слова військового ви не можете забути?
Мені дуже припали до душі слова волонтерки з Боярки Марини Мірзаєвої. Майже всі її друзі та знайомі пішли на фронт, але всім їм вона допомогти фізично не має змоги. На запитання «Для чого ти це робиш?» (волонтериш. — Прим. ред.) вона відповіла: «Я зараз комусь допоможу тут, а моїм там допоможе хтось інший». І за цим принципом сьогодні живуть усі українці.
Якою ви бачите Україну зараз?
Наша відносно невелика країна вже дев’ятий місяць воює проти другої армії світу. Ще кілька років тому ніхто в Україні та у світі не вірив, що українські військові здатні чинити такий потужний спротив і так гідно протистояти жорстокому ворогу. У лютому росіяни збиралися захопити Київ за три дні, а в жовтні губернатор Курської області вже готує другу лінію оборони, аби наші війська не пішли на Москву.
Сьогодні можна пишатися тим, що ти українець. Ми стали набагато сильніші, ніж були колись, і мова йде не про наявність зброї. Що більше росіяни по нас б’ють, то більше ми допомагаємо нашим збройним силам. Ви по нас ракетами? А ми швиденько всією країною зберемо «на помсту».
«Вони вважають, що якщо вони вдарять по критичних об’єктах інфраструктури, то ми здамося. Ні, після Маріуполя, Бучі й сотень скоєних ними злочинів ми вже не здамося».
Що б ви хотіли сказати українцям?
Як песиміст я живу за принципом «продумати найгірші можливі наслідки, змиритися з ними і діяти». Ще під час однієї з перших моїх поїздок у частково заблокований Чернігів у березні під мінометами я подумки змирився з тим, що я звідти не повернуся. Так працювати значно легше.
Я раджу українцям готуватися до гіршого, але вірити у найкраще. Врешті-решт ви будете або праві, або приємно здивовані. Ось уже вісім місяців я постійно приємно здивований. Нехай так буде й надалі!
