Вони бачили війну на власні очі: Костянтин та Влада Ліберови про те, як це — бути фотографами на війні

Про жорстокі реалії українців та світле майбутнє

Від їхніх світлин крається серце та перехоплює подих, а очі до останнього відмовляються вірити в жорстоку реальність нашого сьогодення. До 24 лютого вони бачили через свій об’єктив кохання, свята та щирі посмішки щасливих людей, але вже дев’ятий місяць поспіль стоять пліч-о-пліч із захисниками України, аби показувати світові, як обороняється наша країна та хто сьогодні пише нашу історію.

Як вони наважилися стати військовими репортерами, що стоїть за їхніми фотографіями та як вплинула війна на їхнє життя, українські фотографи розповіли в ексклюзивному інтерв’ю для ELLE.UA.

До повномасштабного вторгнення одеські фотографи Костянтин та Влада Ліберови знімали чуттєві історії кохання, зіркові портрети та весільні фото. Починаючи з 24 лютого характер та настрої їхніх світлин кардинально змінилися — замість веселих, усміхнених облич на фото з’явилися зруйновані будівлі, цивільні, які потерпають від російської агресії, та героїчні постаті українських військових і волонтерів.

Війна пробудила у Костянтина та Влади бажання показати всьому світу жорстоку реальність, у якій живуть українці сьогодні. Однак вражаючі кадри даються їм високою ціною — фотографи двічі ледь не загинули, коли робили бажані світлини. Своїм прикладом вони доводять, що небезпека не лякає українців, а лише спонукає діяти. У своїй роботі вони вбачають місію. Їхня головна мета — задокументувати справжні події війни та розповісти про тих людей, які їх переживають.

В інтерв’ю ELLE.UA Костянтин та Влада Ліберови розповіли Іванні Петрович про те, як вони прийняли рішення робити воєнні репортажі, ставлення до фотографів на війні, про роботу під час обстрілів, зарубіжних журналістів та історії, що залишаються за кадром.

Розкажіть, яка історія, знята на фото, вразила вас найбільше.

Костянтин: одна з історій, яка мене дуже вразила, — це історія дідуся років 70 із Чернігова, куди ми приїздили разом з волонтерами на початку вторгнення. Стоячи на уламках своєї домівки, він почав розповідати про свою біду. Трагедія сталася, коли чоловік вийшов по сіль до сусідки, а повернувшись, побачив ущент знищений дім та мертву дружину. Коли дідусь розповідав про це, його очі наповнилися сльозами. Тоді я зрозумів, що таке війна та що вона несе за собою.

Влада: Цей дідусь будував свій дім усе життя. «Речі — це неважливо, а ось хто мені поверне дружину?» — сказав нам чоловік. У липні вони із дружиною могли б святкувати 50 років спільного життя. І знаєте, мене не полишає думка, що так, ми все відбудуємо, але ми ніколи не повернемо людей. І це для мене найболісніше.

Для мене найбільш вражаючою була наша остання поїздка з метою сфотографувати роботу мінометників. Війна страшна у будь-яку пору року, але влітку це не так пронизливо відчувається. Коли ти їздиш лінією фронту влітку, не відчуваєш особливого страху — навкруги все зелене, а інколи на позиціях здається, що ти приїхав до друзів у гості. І ось ми приїздимо до хлопців, що перебувають на Донецькому напрямку, і чекаємо, коли наші будуть стріляти, аби це сфотографувати. Тоді дув холодний, пронизливий вітер, вдалині було чути вибухи. І ось пролунала команда для наших хлопців. Після того як вони відстрілялися, ми мали вже їхати, але вирішили залишитися, адже військові були дуже приємними. Не хотілося, щоб у них склалося відчуття, що ми їх використовуємо. У результаті ми потрапили під дуже жорсткий обстріл. Так трапилося, що в цей момент ми з Костею опинилися в різних окопах.

Обстріл тривав десь півтори години. За цей час було безліч прильотів, і це лише те, що ми чули. І ось я лежу в цій ямі, чую, як після кожного свисту, баху здригається земля, падають гілки. Потім чую, як летить уламок, що нагадав мені звук вертольота. Військовий, з яким я була в окопі, намагався мене заспокоїти, ми розмовляли на відсторонені теми, і в якийсь момент я запитала в нього: «Як часто вас так криють?» А він так посміхається і каже: «Ну буває». Далі я запитала: «Хоч не кожного дня?» Після 5 хвилин паузи він відповів: «Як коли». І в цих його словах було стільки болю та втоми...

Чому мене це так вразило? Я пробула з ними 2-3 години під обстрілами, а вони (військові. — Прим. ред.) вже так декілька місяців живуть. Я навіть не можу уявити масштабів цього героїзму. Про це мають знати всі! Аби кожен розумів, через що кожного дня проходять наші хлопці та дівчата на фронті.

Ви фотографуєте як військових, так і мирних людей, які потерпають від реалій війни. Розкажіть про цей досвід. З якими реакціями ви стикаєтеся? Що залишається за кадром? Як вдається домовитися про фото?

Костянтин: У березні ми приїхали в Салтівку (найбільший район Харкова. — Прим. ред.), яка потерпала від артилерії та мінометів. Кожна людина, яка там залишилася, коли бачила когось із камерою, у тому числі й нас, хотіла з нами поговорити, розповісти свою історію. Вони вірили, що, якщо їх почують, це все завершиться. Тому нам легко було й інтерв’ю брати, і робити воєнний репортаж. На початку вторгнення люди хотіли бути почутими.

Влада: Тоді ми всі щиро вірили, що якщо зараз ми покажемо світові, нашим сусідам усе, що відбувається, то вони зрозуміють, що це несправедливо, неправильно і цього не може бути, і це зупиниться.

Костянтин: А ось коли ми приїхали туди через півтора місяця, ми побачили зовсім іншу картину. Люди просто втомилися від камер, бо стали розуміти, що багато журналістів ставилися до них як до зоопарку. І це дуже велика проблема закордонних журналістів.

Влада: Нам не важливо, куди ми їдемо — до військових чи до цивільних.

Нам важливо, щоб вони розуміли, що ми приїжджаємо до них не задля піару, гучного заголовка чи просто красивих фото. Нам справді не байдуже, що з ними відбувається.

Саме тому ми ніколи не їздимо з пустими руками. Ми завжди намагаємося привезти гуманітарку чи якусь допомогу, адже в нас є така можливість, а в людей — ні.

Через таке ставлення зарубіжних журналістів у якийсь момент стало складно працювати з написом Press на грудях. Тому ми його позбулися.

Сьогодні ми працюємо без будь-яких позначок, що ми преса, тому що це відлякує як цивільних, так і військових.

По-перше, люди втомилися повторювати одне й те саме. По-друге, військові стикалися із ситуаціями, коли журналіст знімає повністю маршрут від бойової до тилової позиції. Потім виходить репортаж — і військові страждають від ворожих прильотів.

Ми вважаємо, що було б добре, якби війну в Україні висвітлювали саме українці, і не має значення, в українських медіа чи світових. Бо лише українець знає, як показати цю війну щиро і правдиво, адже він пропускає її через себе. Мені не подобається, що деякі зарубіжні журналісти показують Україну як країну третього світу, пострадянського зразка — їм цікаво показати, що в нас люди на межі бідності, зруйновані будинки, і все. Вони, безперечно, круті професіонали, просто ця війна ніколи не буде для них настільки важливою, як для будь-якого українця з камерою. Це наш біль і наша гордість. І це відчувається у світлинах саме українських фотографів.

Влада: Але особисто нам із часом стало легше працювати. На початку вторгнення про нас дізналося багато військових, які хочуть потрапити до нашого об’єктива. Військові навіть самі почали нам писати, аби знятися, тому узгоджувати зйомки з ними стало трохи простіше. Таке трапляється й із цивільними.

Костянтин: За кадром залишається невелика кількість людей, у яких «зламався» причинно-наслідковий зв’язок. Вони бачать у наших фото причину того, що до них прилітають снаряди. Ми поважаємо людей, тому не наполягаємо на тому, аби знімати, якщо вони відмовляються. Це, як правило, люди, які живуть там, де відбувається «справжня війна», а саме там, де обстрілюють з артилерії та мінометів. Так, уся Україна страждає від ракет, дронів, однак деякі регіони нашої країни не мають змоги продовжувати звичайне життя. Якщо до міста дістає артилерія, то життя в ньому зупиняється.

Як відрізняється ваша робота у мирний та воєнний час?

Костянтин: Я не можу сказати, що вона сильно змінилася. Ще до війни ми завжди думали, що хочемо сказати своїми роботами. Ми шукали ресурс, можливості для того, щоб донести історію тієї чи іншої людини.

Влада: До війни ми знімали людей і про людей, і зараз ми робимо те ж саме.

Змінився настрій, напрямок, але головні в нашій фотографії люди — були, є і будуть.

Костянтин: Ми з Владою — дуже щасливі люди, бо до вторгнення ми займалися тим, що любимо, і зараз продовжуємо робити те ж саме. Ми дуже раді, що змогли стати корисними суспільству завдяки нашим навичкам.

Влада: Ще до вторгнення ми обговорювали значущість нашої професії й зрозуміли, що фотограф на війні ніколи не буде настільки важливим, як військові, лікарі, волонтери. Більше того, коли ми викладали свої курси з фотографії, ми розповідали, що військова фотографія вимерла. Але 24 лютого я зрозуміла, що війна в Україні буде найбільш задокументованою війною у світі.

Так, мало не кожен з нас документує реалії війни за допомогою гаджетів, але саме художня фотографія має силу достукатися до адресата.

Я дуже хочу, щоб обличчя тих, хто працює на нашу перемогу, ризикує життям, — від солдата, волонтера, медика і кожного, хто робить щось для перемоги, до людей, які приймають доленосні рішення, залишилися в історії. Тоді, можливо, у наступних поколінь буде більше емпатії й розуміння всієї трагедії, ніж у разі запам’ятовування сухої статистики, яку, наприклад, ми вивчали в школі про Другу світову війну.

Своїми фото ви розповідаєте про життя українців та українських міст, показуючи реалії війни всьому світу. А що ви самі при цьому відчуваєте?

Влада: Ми б не дуже хотіли переводити фокус на себе, бо це наш вибір — робити те, що ми робимо. Ніхто нас не змушував. Важливо сьогодні казати про цивільних, які страждають, військових, які героїчно відстоюють нашу територію. Ми не герої, щоб робити на цьому акцент. Нам навіть дивно, що в нас беруть інтерв’ю, тому що для нас важливіші історії людей, у яких не було іншого виходу.

Коли почалася війна, ми не знали, як діяти, а потім стали думати про те, чим ми можемо бути корисними. Ми спочатку волонтерили в Одесі, а коли зрозуміли, що Одесі особливо ніщо не загрожує, то стали робити те, що вміємо найкраще, — фотографувати.

Розумієте, у нас є можливість перепочити, повернутися додому, в Одесу, якщо ми втомилися. Це не означає, що ми робимо паузи часто, але ми можемо їх робити, а у людей, чий дім знищений, немає такої можливості, як і у військових, що перебувають на фронті, чи у лікарів, які рятують життя військовим і цивільним, чи у волонтерів, що доставляють необхідні речі під кулями. Вони реально герої. Ми даємо інтерв’ю для того, щоб розповісти про людей, яких ми особисто бачили і якими захоплюємося.

Костя, наприклад, відволікається, переглядаючи відео про те, як збирати рюкзаки. Коли мені важко, я можу закритись у ванній та просто поплакати. Це відбувається раз на два місяці. Відкладені емоції дають про себе знати. Бачачи щось у моменті, організм може не відреагувати, але потім ці емоції наздоганяють тебе, тож кожен знаходить свою відраду.

Якою ви бачите Україну зараз?

Влада: Скажу дивну річ, але зараз ми любимо нашу країну ще більше, ніж до війни. І це, до речі, не тільки ми помітили. Люди об’єдналися, і, де б ти не був, з’являється відчуття, що ти вдома. Усі підтримують одне одного, усі стоять за одне.

А ще нам дуже подобається, що Україна зараз — це країна молодих. По суті, для міленіала, як ми, жити в Україні — це всюди бачити своїх однолітків. Молодь сьогодні вирішує майбутнє країни. У нас молодий президент, а молодь скрізь на керівних посадах. Саме тому ми так сильно віримо, що після перемоги в нас усе буде добре. Наше покоління відрізняється від покоління наших батьків та бабусь-дідусів. Ми інші, ми сучасні, ми ведемо країну до європейських цінностей — на відміну від «рашки», до речі. І це ще одна причина, чому нам ніколи не розвиватися разом.

Яке фото ви мрієте зробити?

Ми мріємо зробити фото, яке змінить хід війни, і вижити при цьому.

У нас навіть удома на дошці цілей (так, у нас вона є) написане саме таке формулювання.

Зробити щось, що допоможе людям зрозуміти раз і назавжди, хто наш ворог і що війна стосується кожного.

А ще ми мріємо зробити найсонячніші та найщасливіші світлини з Дня перемоги. Упевнені, він уже не за горами.


Реклама

Популярные материалы

Теплі костюми на кожен день — must have цієї зими


5 багатошарових образів, які допоможуть пережити всі примхи...


Instagram-тренд: як носити светр замість шарфа


Читайте також
Популярні матеріали