Попри те що російські окупанти ловили, саджали у підвали, били та катували українських волонтерів, херсонці не здавалися. Вони продовжували боротися, допомагати, тому що вірили у те, що Україна обов’язково переможе.
Марія Кузьменко*, героїня нашої рубрики «Волонтерський фронт», перебувала в тимчасово окупованому Херсоні. Вона поділилася з нами інформацією про ситуацію в місті на момент окупації й розповіла про те, як їм вдавалося волонтерити навіть у таких надскладних умовах.
*Інтерв`ю було записане під час окупації Херсону
Маріє, розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Як ви жили та чим займалися до повномасштабного вторгнення Росії в Україну?
Маю творчу професію. Понад 10 років я займаюся улюбленою справою. Крім того, маю невеликий бізнес у сфері обслуговування.
До 24 лютого ми були щасливими людьми. Думаю, так зараз скаже кожен, хто втратив Батьківщину, будинки, рідних та близьких людей.
Instagram:@marikinoo
Чи очікували херсонці, що їхнє місто опиниться в окупації?
Розмови про те, що Росія планує новий напад на Україну, точилися з осені минулого року. Не масово, звичайно. Але час від часу я щось про це чула.
Мої знайомі з Туреччини розповідали, що росіяни хотіли купити їхній бізнес у Херсоні, але передумали, сказали, що тут за пів року нічого не буде. Це були перші дзвіночки. Але ми не сприймали їх всерйоз.
23 лютого був звичайний день. Ніщо не віщувало біди. Попри те що ми, грубо кажучи, на кордоні з Кримом, чітких новин стосовно війни не було. Були розмови, чутки, але ніхто не вірив у це.
Як ви дізналися, що російські війська розпочали наступ?
24 лютого я була вдома. О 4:30 ранку мене розбудив тато, який тієї ночі чергував. Сказав, що розпочалася війна. І почалася вона з Херсонської області. Негайно я зібрала речі першої необхідності й поїхала до сестри додому.
Ми жили біля Антонівського мосту. Через нього російські війська увійшли до Херсону.
Тут творився неймовірний жах. Я просто не могла прийти до тями. Ми всі ночували в коридорі на підлозі. Накривали себе та дітей ковдрами та подушками, коли були вибухи.
Спочатку на мосту стояли наші хлопці, не давали окупантам пройти далі. Але згодом російське військо прорвало оборону. Було дуже багато вбитих та поранених.
Селище Антонівка (це передмістя Херсону), яке розташоване поруч із мостом, постраждало найбільше. Загинули місцеві мешканці. Серед них є наші знайомі. Це дуже боляче.
До війни я орендувала житло. Більше я туди не поверталася. Після того як російські війська захопили Херсон, вони дісталися Зеленівки (ще одного передмістя), де жила господиня, у якої я винаймала житло, і почали там мародерствувати. Вона зателефонувала та попросила повернутися до своєї квартири.
На той момент мені було куди з’їхати. Багато друзів уже виїхали з Херсону, залишивши мені ключі.
Я називала себе ключником, як і багато інших херсонців, які залишилися тут.
Було дуже складно прийняти все, що відбувалося. Ми не могли зрозуміти, що це війна. Що вона тут. Вона прийшла. Вона у нашому місті. І ми нічого із цим зробити не можемо. Хоча намагаємося щось робити. Тому що Херсон — це Україна!
Коли російські війська заходили до Херсону, було багато розстріляних людей у місті. Ми бачили їх на власні очі.
На вулицях лежали мертві люди, які не мали стосунку ні до тероборони, ні до українського війська. Просто, так би мовити, потрапили під гарячу руку.
Ви, мабуть, чули про наш Бузковий парк. Росіяни у ньому жорстоко розстріляли тероборону в перші тижні. А потім не давали їх поховати. Це вдалося зробити місцевому священнику, якого потім окупанти викрали та катували кілька днів.
Чи часто викрадають людей? Що ви чули про це?
Майже щодня я чую від знайомих, що пропадають люди. Не лише чоловіки, а й молоді хлопці, дівчата, підлітки. Ті, хто обіймає керівні посади, волонтери, учасники мітингів — усі люди, які чинять опір російським окупантам.
Є люди, які дуже давно зникли, а їхня доля досі невідома.
Нещодавно нашого знайомого хлопця російські військові забрали просто з дому за те, що він щось знімав на телефон. О п’ятій ранку його відвезли до підвалу Апеляційного суду. Тримали кілька днів. Сильно побили. Він казав, що там був не один.
Людей катують на електричному стільці. Постійно хтось кричить через тортури.
Як у таких складних та небезпечних умовах ви вирішили займатися волонтерством?
Так, власне, ніяк. Багато пенсіонерів сиділи вдома, нікуди не виходили. Десь чули вибухи. Десь дивилися новини. Боялися. Треба їм допомагати, підтримувати.
Магазини масово зачинялися. Продуктів не було. Ніхто зі складів нічого не завозив. Усі боялися. Місто сповнилося хаосом.
Попри те що ми на півдні України, у лютому було дуже холодно, сягало мінус десяти. Ми із сестрою на морозі стояли у чергах по 150-200 чоловік, купували, що бачили: від цукру, солі до консервів. Іноді доводилося просто виривати мішки з картоплею та тягнути їх на спині. Потім усі фасували по пакетах та розносили людям. Допомагали всім бабусям та дідусям, яких знали.
Незнайомі люди не брали допомоги. На той час почали говорити, що російські війська вже просуваються Херсоном.
Одного дня я вирішила зустрітися з друзями. Під’їхали мої подружки, ми разом вирішили зробити волонтерський штаб.
Спочатку всі закупівлі продуктів робили за власні кошти. У мене була невелика накопичена сума. Я витратила її на закупівлю.
Коли зрозуміли, що фінансово не справляємося, почали просити друзів, знайомих, писали пости, організовували збори. Вийшли на постачальників, які привозили нам крупи та овочі. За день могли витрачати близько 20 000 гривень. Фасували все по пакетах і роздавали людям. Спочатку це було 20 чоловік на день, потім — 50, згодом почало доходити до 200.
Ми почали допомагати медикаментами. Нічого не закуповували, просто просили людей, які їдуть, залишити, якщо є така можливість, свої медикаменти нам.
Наразі всі контакти з постачання у нас налагоджені. Схеми роботи відпрацьовані. Найскладніше — морально.
Скільки людей у вашій команді?
Кількість волонтерів у моїй команді постійно змінювалася — хтось не витримував і їхав, хтось приходив на заміну. Усе робиться на добровільних засадах — ніхто нікого не наймає та нікому не платить.
Волонтерський штаб працює до обіду. До 16:00 намагаємося повернутися додому. Пізніше в місті стає небезпечно.
Щойно починає сідати сонце, вилазять погані люди — наркомани, алкоголіки. На тлі людей, що поїхали, їх зараз, здається, побільшало. Поліції, охорони у місті немає. Ми беззахисні.
Іноді опускаються руки. Люди, які раніше мали все, не мають нічого. Але ми тримаємося, продовжуємо допомагати. Це наша місія. Тому ми досі в Херсоні й нікуди не їдемо.
Що найскладніше у вашій волонтерській справі?
Складність нашої роботи полягає в тому, що ми маємо працювати непомітно. Волонтерство припиняється у Херсоні. Усіх волонтерів ловлять. Росіяни не хочуть, щоб ми допомагали. Люди беруть допомогу в нас і не йдуть до них.
У мене є знайомі волонтери, які сиділи у підвалах з перебитими носами, руками, ребрами. Тому багато волонтерів теж виїжджають. Ми стаємо дуже помітними.
Через це ми трохи змінили тактику своєї роботи — намагаємося працювати дуже тихо та завуальовано. Допомагаємо тим, кому найскладніше, та самотнім інвалідам.
Більше зосередилися на селах. Якщо в Херсоні ще можна щось купити, то за межами міста дуже складно. Особливо це стосується прифронтових сіл.
Ніхто цього року поля до ладу не сіяв. Люди не мають заробітку. Ніхто туди не їздить, нічого не завозять. Усі бояться потрапити під обстріли.
Чи є зараз якісь бойові дії в Херсоні?
У місті все відносно спокійно, якщо десь щось прилітає, це, швидше за все, збиті ППО ракети, що пролітали над містом. А ось область дуже страждає.
У прифронтових селах дуже багато прильотів. Люди гинуть там. Твориться справжній морок. Російські солдати ходять, постійно шукають когось — дворами, підвалами. Наші люди перебувають у жахливому стані, депресії. Приїжджають до Херсону, плачуть, коли отримують якусь допомогу.
Майже щодня ми чуємо, як луплять по Миколаєву. Серце обливається кров’ю, це ж наші сусіди, наші рідні — від цього дуже боляче. Але ми не можемо нічого зробити, залишається тільки молитися, щоб черговий приліт обійшовся без жертв.
Чи є зв’язок у людей?
Українського мобільного зв’язку в Херсоні зараз немає. Жоден оператор не працює. Тільки російські сімки. Зв’язок з ними препоганий. Поповнити їх неможливо, скільки вони працюватимуть — незрозуміло. Ми намагалися з’ясувати, чи є такі сімки в Росії або Криму, — виявилося, що ні. Таке враження, що їх робили спеціально для нашого міста.
Багато херсонців принципово відмовляються купувати російські сімки. Як і раніше, залишаються без зв’язку з родичами.
Російський Інтернет де-не-де працює, але дуже погано. Люди знімають паролі зі свого Wi-Fi, щоб інші могли під’єднатися.
Як ви оцінюєте ситуацію та настрої в Херсоні загалом?
Ситуація дуже складна. Навіть критична. Щодня вона погіршується все більше. Роботи немає. Зв’язку немає. Немає можливості зняти гроші або розрахуватися карткою. Потрібна готівка.
Крім того, до нас доходять чутки, що херсонці — зрадники, що хто хотів виїхати, виїхав у перші дні, а ті, хто залишився, — це все колаборанти.
Але люди просто не розуміють, що ми — ті, хто залишився в Херсоні, — тримаємо це місто.
Ми доглядаємо рідних тих людей, які виїхали, годуємо їхніх собак, ходимо в їхні квартири, провітрюємо, робимо видимість, що там хтось живе, бо пішли розмови, що росіяни заселятимуть сюди своїх вояків. Усі злякалися, почали дзвонити, просити сходити до них додому.
Настрій схожий на хвилі. То вгору, то вниз. Люди то плачуть, то сміються. Ми не розуміємо, що буде далі. Віримо, що Херсон звільнять. Але морально дуже тяжко.
З 16:00 ти як в’язень у своїй квартирі, увечері не можеш нікуди вийти, вдень не можеш вільно пройтися, просто прогулятися.
Увечері залишатися у квартирах з увімкненим світлом небезпечно. Скрізь їздять російські військові, патрулюють місто, краще сидіти у квартирі тихо та непомітно.
Виявляти патріотизм у місті не можна взагалі, але Херсон не здається. У кожному районі щовечора співають «Ой, у лузі червона калина».
Херсонець дядько Гриша на інвалідному візку їздить по ринку з колонкою та вмикає гімн України. Йому начхати, що це небезпечно. Люди підтримують його і навіть підспівують йому.
Ще один молодий хлопець стоїть на ринку з однією ногою, грає на гітарі та співає тільки українські пісні.
І таких багато. Опір у Херсоні дуже серйозний. Люди розвішують стрічки, клеять плакати, фарбують у колір прапора все, що тільки можна. Роблять написи «ЗСУ поруч», «Херсон — це Україна».
Чи можна зараз виїхати з міста?
Евакуація населення офіційно не проводилася. Усі, хто хотів поїхати, поїхали в перші дні через Миколаїв, коли це було ще можливо. Поки українські військові тримали міст. Потім усі виїжджали через Станіслав. Пізніше село почали обстрілювати.
Люди, які привозять нам продукти, кажуть, що досі там лежать тіла. Їх просто не дають вивезти. Ходять чутки, що російські військові вимагають за те, щоб забрати тіло свого родича, тисячу доларів.
Я в це вірю, бо те, що тут зараз відбувається, — це цілковите беззаконня. У людей забирають бізнес, у людей забирають усе, що можуть забрати. Будь-якої миті можуть вломитися в будь-який заклад і винести все.
Під час спроби виїхати через Снігурівку Миколаївської області наші знайомі волонтери загинули під обстрілами.
Наразі всі намагаються виїхати чи в’їхати через Запоріжжя. Кому вдається приїхати, кажуть, що наша армія неохоче пускає людей назад. Волонтери не хочуть туди-сюди їздити. Хоча медикаменти, продукти, дитяче харчування дуже потрібні. А все, що завозиться з боку Криму, вкрай низької якості.
Наші місцеві ринки зараз гірші, ніж у 90-х. Там продається все. М’ясо на підлозі, таблетки під сонцем, препарати продаються без ліцензії.
12 червня окупанти намагалися провести у Херсоні День Росії. Як він пройшов?
Пройшов «дуже весело». Ніхто з місцевих жителів не пішов. Були якісь одиниці, але мені здається, що їх, як і співаків, завезли з Криму. Головна площа була порожня.
Увечері в День Росії херсонці у багатьох районах співали «Ой, у лузі червона калина».
В області навіть не зібрали сцени до ладу, зрозуміли, що ніхто не прийде, почали розбирати.
Instagram: @pom.pik
Маріє, що б ви хотіли сказати всім українцям?
Херсонці налаштовані дуже оптимістично. Херсон тримається та вірить, що його звільнять. Нас лякають, що визволення може бути гучним і страшним, але ми готові терпіти — жити як зараз ми не хочемо.
Це не життя, це полон.
Дуже страшно, коли ти у своєму місті не маєш жодних прав. Ти не можеш нікуди вільно вийти, нічого не можеш сказати. Ти буквально ходиш і озираєшся на всі боки.
Херсону болить! Щовечора ми молимося за всі міста України, які страждають від ракет, від обстрілів.
Ми віримо, сподіваємось і чекаємо, що скоро Херсон повернеться додому!
* Ім’я героїні змінили з міркувань безпеки.
Текст: Леся Пахарина
