Спеціальна версія журналу
ELLE Україна

Волонтерський фронт: Благодійний фонд «Прайд»

Українські волонтери про сім’ю з Маріуполя, допомогу ЗСУ та плани після перемоги

Нові герої нашої рубрики «Волонтерський фронт» — Олександр Шуляк та Ольга Бродська. Ще у 2014 році їхня туристична компанія допомагала українським військовим на сході нашої країни. Тато Олександра з власної ініціативи возив усе на передову. Нині йому 66 років, і кілька днів тому вони з Олександром повернулися з Краматорська.

  • Олександр з батьком
    Олександр з батьком

Після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Олександр та Ольга спільно з групою однодумців організували благодійний фонд «Прайд», який активно допомагає нашим військовим і забезпечує гуманітарною допомогою цивільне населення.

Розкажіть, будь ласка, трохи про себе: чим ви займалися до 24 лютого?

О. Ш. Ми — власники туристичної компанії «АВІАЛІГА», яка вже 11 років займається обслуговуванням корпоративних клієнтів та входить до десятки лідерів в Україні за обсягами продажу. Ми активно розвивалися навіть під час ковіду, не скорочували свій штат тоді та продовжуємо працювати зараз. Більшість наших клієнтів перебувають у Європі й подорожують там.

Чи готувалися ви якось до війни?

О. Ш. Оля чекала, а я ні.

О. Б. Я в нашій команді прагматичніша. Не здогадуватися про ймовірність війни було складно, якщо живеш не в інформаційному вакуумі. Чимало наших клієнтів заздалегідь виїжджали, вивозили сім’ї за тижні, а то й місяці.

Я родом з Маріуполя. Усі мої родичі по маминій лінії — з Ольгинки, селища під Волновахою, по татовій — з Бердянська. Моя мама, на жаль, досі ще перебуває в Маріуполі, але дуже чекаємо на її виїзд найближчими днями.

Благодійний фонд Прайд

Ольга з братом та мамою

Тато і бабуся не пережили війну — обидва померли через бомбардування.

Мама під щоденними обстрілами дбала про них. 4 травня був її день народження. Вона просила тата та бабусю пережити хоча б цю дату. Бабуся померла 6-го, а тато — 11-го. Дуже боляче про це говорити.

  • Ольга з мамою, братом і двома бабусями
    Ольга з мамою, братом і двома бабусями
  • Ольга з батьками і братом
    Ольга з батьками і братом
  • Батьки Ольги
    Батьки Ольги

Мама готувалася до війни, запасалася водою, їжею. Казала, що гроші треба ховати у каструлях, закривати кришкою. Якщо буде вибух, вони так збережуться. Навіть перебуваючи в самому пеклі, вона дуже нас бадьорила, заспокоювала, але поки з нею був зв’язок.

Ніхто не думав, що так жорстоко обійдуться з Маріуполем, містом мого дитинства. Будинок на вулиці Зелінського, в якому ми з братом виросли, знищено.

Про те, що з ним трапилося, я дізналася від одногрупниці. Вона жила там три тижні під час бомбардувань.

  • Подвір'я, у якому минуло дитинство Ольги
    Подвір'я, у якому минуло дитинство Ольги

Вони ховалися по підвалах, перебігали з одного місця в інше, коли все навколо розжарювалося від палаючих квартир. Пиляли та ламали труби, щоб добути воду, цідили її через вату.

Історії мешканців Маріуполя

Мої рідні на той час жили вже в іншому районі Маріуполя, вони переїхали з вулиці Зелінського до приватного сектору. Їхня хата четверта від дороги, і тільки вона дивом уціліла.

Як вирішили стати волонтерами?

О. Ш. У 2014 році, коли розпочалася війна на Донбасі, ми з Олею прийняли рішення, що наша компанія допомагатиме нашим військовим, з продажу кожного квитка відкладали певну суму на це, шукали відповідальних волонтерів, які знали, кому цими грошима можна допомогти.

Мій тато з власної ініціативи відвозив допомогу до зони АТО. Йому було важливо все контролювати, щоб усе потрапляло, так би мовити, «з рук до рук».

Спочатку тато їздив у зону АТО раз на два тижні на три дні. Потім волонтерство забрало більшу частину його життя — він був три дні вдома, два тижні там. Їздив під обстрілами у найгарячіші точки. Це якийсь синдром людини, що побувала у зоні бойових дій. Йому було комфортніше там, ніж тут.

Цього року в будинку моїх батьків, неподалік Києва, жила ціла бригада українських військових. Коли окупанти були на Київщині, мій тато прийшов до хлопців із ЗСУ, які там стояли, та запросив до себе. У них жило 20 людей, ще 19 регулярно приходили поїсти та помитися.

Я спочатку про це не знав. Подзвонила мама, сказала, не уточнюючи, що тут у нас гості. Я подумав, що все: росіяни прийшли. У результаті ми почали забезпечувати цю бригаду всім тактичним спорядженням.

Розкажіть докладніше, чим ви займаєтеся як волонтери, кому допомагаєте?

О. Ш. Коли все почалося 24 лютого, спочатку я їздив допомагав теробороні, розвозив ліки госпіталями Києва та області. Мені потрібно було постійно переміщатися містом з одного до кінця до іншого, це займало багато часу. Логістика була божевільна, і я створив чат, щоб шукати хлопців у різних районах Києва, які можуть підключитися.

Волонтеський фронт

На початку війни я мав можливість записатися в «Азов», але розумів, що буду більш ефективним у ролі волонтера, і чесно відмовився. На той момент я вже активно волонтерив і мав можливість допомогти з евакуацією людей з Ірпеня.

Коли я приїхав до зруйнованого мосту в Ірпені, щоб забрати людей, я познайомився з військовими з 80-ї бригади. Вони склали список усього необхідного, ми почали їм допомагати. Тоді нам ще вдалося все знайти та закупити в Києві.

Так разом з командою ми ухвалили рішення, що спрямуємо основні зусилля на допомогу ЗСУ, які беруть активну участь у бойових діях.

Волонтерський фронт

Потихеньку ми почали налагоджувати постачання з різних країн. Домовилися з людьми, які вже організовували закупівлю у Польщі. Оскільки оформити та оплатити замовлення онлайн самостійно, наприклад, на 100 плитоносок не можна, ми переказували гроші тим, хто перебував там, вони купували та відправляли нам.

Пізніше знайшли людину у Франції, яка допомогла нам купити турнікети, бандажі та інше. Почали закуповувати тепловізори, прилади нічного бачення, каски у Нідерландах.

Із США наш друг Олександр Старк привіз на літаку метеостанції, далекоміри, кришки ствольної коробки до Польщі. Там він пересідав до волонтерів і їхав в Україну на авто.

Логістика часом дуже складна. Наприклад, щось може їхати з Киргизстану до Китаю, потім до Європи та України.

О. Б. Основні фінанси ми вирішили направити на закупівлі для військових, а з гуманітарними запитами зверталися до різних компаній.

Якісь компанії допомагали безкоштовно, хтось робив знижку. Наприклад, Red Bull виділила енергетики, які були дуже потрібні, щоб не втрачати концентрацію на передовій, на розмінуванні та розборах завалів, де працювала ДСНС. Компанія Make Up відвантажила засоби особистої гігієни для військових.

Ми познайомилися з дизайнером одягу Макаром Ліберманом, у нього є цехи у Києві та Рівному. Ми закупили тканину, вони безкоштовно відшили для нас плащ-намети, м’які ноші, військові футболки, балаклави та інше.

Також відгукнувся дизайнер Андре Тан. Вони відшили і передали нам кілька пакунків флісової білизни.

Завдяки сарафанному радіо інформація розлетілася дуже швидко. Усі спілкувалися та розповідали, кому чого не вистачало. Ми возили гуманітарну допомогу не лише до Києва, а й до Бородянки, Бучі, Іванкова, Чернігова, Сум та інших міст, які постраждали від дій окупантів.

Якоїсь миті у нас утворився цілий склад поставок, які не було де зберігати — ми просто не встигали все, що надходило, відразу ж розвозити. Ірина Великодна, забудовник будинку, де я живу, безкоштовно виділила приміщення для складу. Також вона допомогла з логістикою, закупівлею медикаментів, швидкого харчування для військових, кормів для тварин, оскільки мешкала у цей час у Львові. У Києві спочатку з усім цим була величезна проблема.

Розкажіть про створення благодійного фонду. Чому «Прайд»?

О. Ш. Створення фонду — це була необхідність. Великі гроші проходили через картки, і ми розуміли, що, коли закінчиться війна, можуть виникнути питання. Можна було працювати через посередників, але це додаткова тяганина. Тому ми створили «Прайд», аби все було юридично правильно.

На нинішній момент близько 5 млн грн пройшло через наш фонд. Це — гроші спонсорів та небайдужих, хто відправляв донати.

До офіційної реєстрації ми називали себе «Паляниця». Був такий хайп на самому початку війни. Але коли наш вантаж із Європи затримали та довго не відпускали на кордоні — виявилося, що є зареєстрований БФ з такою назвою та поганою репутацією, — ми зрозуміли, що треба вибрати щось інше.

Зупинилися на назві «Прайд». Це слово означає сімейну зграю левів. Звучить гарно та гордо.

Логотип та назва нашого БФ чудово передають дух команди. На логотипі можна розгледіти три морди левиць, які утворюють тризубом одну велику морду лева. Леви захищають своїх левиць.

Благодійний фонд Прайд

Скільки людей у вашій команді?

О. Ш. Тих, хто активно постійно займається, — близько 15 осіб.

Це наші колеги з туристичного бізнесу, друзі, знайомі, знайомі знайомих. Абсолютно не пов’язані одне з одним люди, які в перші дні війни вирішили допомагати нашій армії.

Люди абсолютно різних професій та з різним колом інтересів раптом стали однією згуртованою командою.

Але взагалі на піку в нашому чаті було 69 осіб, які брали участь порадами та допомогою.

Благодійний фонд Прайд

Що найскладніше у вашій справі? З якими проблемами ви стикалися?

О. Ш. Основна проблема — це, звичайно ж, гроші. Їх постійно не вистачає. Буває, ти ще не встиг отримати вантаж із попереднього замовлення, як уже з’являється новий на суму 500 000 грн. Складно, коли розумієш, що потрібна ще величезна сума грошей.

Мене рятує те, що ми маємо живий бізнес. І не буде такого, що я не зможу закрити борги і люди, які нам усе це відвантажують, залишаться без оплати. У крайньому разі я зможу закрити їх сам.

Крім того, все потрібно фільтрувати. За день ми отримуємо величезну кількість різних запитів, і потрібно розбиратися, чи вони реальні, розставляти пріоритети. Деколи доводиться відмовляти.

Також важливим є контроль. Ми намагаємося за можливості все передавати без посередників. Або знаходимо сумлінних координаторів, які можуть на місці розподілити допомогу, яку ми привозимо.

Так, наприклад, у нашому чаті є Оксана Шарпацька, яка зараз перебуває в Грузії. Вона організувала доставку ліків, серед яких було 2000 флаконів із препаратом від лейкемії. Вартість одного — близько 500 доларів.

Для нас було принципово важливо, щоб ліки дісталися безкоштовно тим людям, які дійсно їх потребують. Ми домовилися з диспансерами, вони скидають нам історії хвороби, фото підтвердження передачі ліків, рецепти та інше.

О. Б. Хотіла розповісти, що ми просимо та публікуємо фото не заради піару, а для підтвердження закупівель нашим спонсорам та тим, хто донатить. Цим ми також спонукаємо інших людей допомагати і пам’ятати, що війна не закінчилася, що вона продовжується. І треба не зупинятися.

Хочеться донести до людей, які думають, що наша армія повністю забезпечена всім з перших днів війни, що є ротація військових, є прибуття нових, є банальне фізичне зношування речей, а також для кожного сезону потрібно закуповувати нове обмундирування.

Багато хто з нас завдяки ЗСУ може одягнутися та вийти на вулицю. Ми хочемо, щоб військові також мали змогу носити змінний одяг та використовувати предмети першої потреби.

Чи чули ви про випадки несумлінності волонтерів?

О. Ш. Чув, як в Іспанії небайдужі купили фуру фруктів та овочів для України. Знайшли волонтера, який приїхав та забрав цей вантаж. Згодом виявилося, що він торгує цією гуманітарною допомогою на львівському ринку. І такі випадки, на жаль, не поодинокі.

Чи не зникає з ходом війни бажання допомагати? У чому знаходите сили?

О. Ш. Я не втомився від того, чим ми зараз займаємося. Я вважаю це зараз першочерговим.

Ми повинні спочатку виграти війну, а потім думати про все інше. 90% моїх думок про війну. Про те, що я сиджу тут, а вони там у окопах. Для мене це набагато болючіше.

О. Б. Сашка дуже надихають і заряджають бойовим духом військові, з якими він зустрічається. Серед них немає занепадницьких настроїв, вони довіряють Зеленському, головнокомандувачу ЗСУ. Сашко продовжує їздити та допомагати, хоча не раз сам потрапляв під обстріл.

О. Ш. Так, усе так.

Якось, коли їздив до Ірпеня до наших військових, тільки відкрив багажник, як почалися прильоти. Усі стрибають у канави, а я стою збентежений. Вони кричать, звуть мене до себе. Я стрибаю в машину, по газах, усе вилітає з багажника, лежить у бруді. Відганяю машину, біжу до них. Військові сказали, що то були кластерні бомби.

Який день війни був найстрашнішим для вас?

О. Ш. Для мене найстрашнішим був день, коли почалося повномасштабне вторгнення, оскільки був страх, що влада здасться. Це відчуття пройшло після перших новин, що Україна прийняла бій. Коли я зрозумів, що країна об’єдналася, а президент, за якого я не голосував у першому турі, але за якого я зараз життя готовий віддати, не злив, не злився, не зламався, стало не страшно.

Я не боявся прильотів чи того, що мене застрелять. Я хвилювався, що орки прийдуть сюди і влаштують тут Росію. Будуть підвали, репресії, і вони нас згноять просто за те, що ми вільний народ.

О. Б. Для мене найстрашніший день був, коли один журналіст скинув гугл-карту знищених будинків у Маріуполі й ми подумали, що будинок батьків згорів після обстрілу. Потім почали розбиратися і зрозуміли, що вона не зовсім точна і є шанс, що з будинком усе гаразд.

У цей день я відчула «маленьку смерть».

Усі інші дні — як у тумані. Реально витягую тільки тим, що не сама і щодня є завдання. На депресію просто нема часу.

Чи думали ви про плани вашої організації після війни?

О. Б. Коли закінчиться війна, нам треба буде допомагати сім’ям загиблих військових і тим, хто повернеться з фронту.

О. Ш. Є думки влаштовувати якісь ретрити, організовувати поїздки за кордон для хлопців, які повернуться з фронту. У них можуть початися ПТСР, потрібно їм допомагати із цим справлятися. Ми маємо туристичну компанію і можемо це поєднувати у професійному плані.

Але поки що про це можна лише фантазувати.

Чи вірите у перемогу України?

О. Ш. Ми не віримо у перемогу, ми впевнені у перемозі. Для мене вірити — це все одно сумніватися. А бути впевненим — це без варіантів. 24 лютого я написав пост: «Ми переможемо». Це був посил усім, хто злякався. Моя думка не змінилася.

Підтримуйте ЗСУ та одне одного. Все буде Україна!

Текст: Леся Пахарина 


Реклама

Популярные материалы

Закуска з печериць та білих грибів


Український фільм «Як там Катя?» здобув дві нагороди на...


Стало відомо, скільки заплатять Леді Газі за роль Гарлі Квінн...


Читайте також
Популярні матеріали