Задля підтримання проєкту ЮНІСЕФ «Родина для кожної дитини» редакція журналу ELLE поспілкувалася з трьома сім’ями, які мають досвід усиновлення. Далі — історії, які справді мотивують.
Євгенія
Уже після народження першої дитини Женя разом із чоловіком обговорювали можливість усиновлення. Повернулися до цього питання, коли мали двох власних дітей, з чіткими планами мати ще.
Від мрії до рішення
В мене ніколи не було мрії про велику родину, а чоловік мріяв. Для нього сім’я мала складатися з батьків та сімох дітей (нині в нас шестеро). Сім’я в його розумінні — це вечерні ігри разом, традиції, подорожі, розваги…
У нас була квартира, стабільний дохід, здоров’я, бажання бути батьками знову та допомогти дитині, що залишилася без батьківського піклування. Я дуже хотіла дівчинку, бо вже мала двох хлопців. Читала блоги і розуміла, що, найімовірніше, дитина буде з вадами здоров’я, тому ми обговорювали різні діагнози й нетипову поведінку, тим самим готувались до названого батьківства.
Магія адаптації
Щоб звикнути до названої дитини, я вигадую будь-які ритуали — купати її, вдягати, купувати одяг, розчісувати, читати книжки чи їсти морозиво разом. Я завжди подумки повертаюсь назад — на два дні, на місяць, на рік — і порівнюю, якою моя дитина є сьогодні. З подивом розумію, що вона вже навчилася багато чого, і радію цим умінням. Щоб дитині було легше адаптуватися, ми не вимагаємо виконання правил, які заведені в родині, а простими прикладами показуємо, як це працює.
Маленьких дітей ми качали на руках, сповивали та вкладали спати як немовлят, старшим читали казки на ніч. Ми будуємо родину, якої в них не було, цеглинка за цеглинкою. Так само вони вбудовуються в наше щоденне життя.
Названа дитина, безперечно, може стати рідною. Хоч я і пам’ятаю, як ми забирали дітей із дитбудинку, зовсім не пригадую, як було до них. Немає такого терміну, за який дитина стане відчувати себе вашою, але точно настане момент, коли ви будете згадувати — чи важкі були пологи з дитиною, яку ви не народжували.
Уроки
Певний час мені емоційно важко було переживати спогади старшої доньки про дитячий будинок. Мені здавалося, що вона не хоче жити новим життям, а завжди повертається назад. Але час лікує все: протягом року цих спогадів ставало дедалі менше, а за п’ять вони зовсім зникли.
Проте найболючіше для мене — це мовчання. Названі діти не звикли просити про допомогу чи жалітися на біль, спрагу, голод. Вони погано відчувають своє тіло та свої потреби. Ми вчили говорити, проговорювали варіанти відповідей, емоції.
Найстрашніше у сирітстві — не мати голосу, не бути почутим, не знати, що ти людина.
Сім’я як єдиний організм
Для мене ж сім’я — це єдиний організм, що функціонує разом. Коли ми беремо в родину нове дитя, то вбудовуємо його в нашу систему, клітинка за клітинкою вживляємо в наш організм — як пересаджений орган, щоб він і ми могли функціонувати й бути корисними. Найважливіше, що дає родина, — це захист і прийняття. Тоді дитині є для чого рости, і вона відчуває себе потрібною.
Каріна
Написала дві автобіографічні книжки. «Не вагітна» — про п’ять років планування вагітності, про досвід психологічних травм від штучного запліднення, про рішення стати мамою інакшим способом, ніж народити самій. «Мам» оповідає про інший етап життя, коли вона прийняла тримісячне немовля з дитячого будинку.
Основа існування
Човен, в якому ми разом пливемо океаном. Родина, яку я створила разом із чоловіком, відрізняється від тої, в якій я виросла. Я все зробила інакше. Нині для мене сім’я — це основа мого існування.
Прийняття
Для мене немає такого поняття: моя або не моя дитина. Маруся стала моєю відтоді, як ми зустрілись. Буває, батьки під час знайомства розуміють, що це не їхня дитина, і тоді вони шукають далі. Буває, до дитини справді довго звикають. Буває, дітей повертають до дитячого будинку, адже не склалося. Коли мені винесли немовля, загорнуте в ковдру, і сказали: «Мамочко, тримайте!» — тієї миті я народилась як мама. У мене не було міркувань, як вона мені, я одразу зрозуміла, що це моя дитина. Все залежить від віку дитини, від стану, в якому ви ухвалили це рішення. Наприклад, якщо ви хочете когось врятувати, а не стати батьками, то вам буде досить важко проходити ці процеси.
Перші дні
Марусі було три з половиною місяці, коли ми принесли її додому, вона потребувала нашої уваги цілодобово, як і всі немовлята. Напевно, я б перед тим мала займатися спортом і качати м’язи рук і спини, бо не знала, що носити увесь день дитину на руках буде так важко.
Дитина дарує
Маруся подарувала нам можливість стати батьками, а ми даємо своїй дитині все необхідне для того, щоб вона зростала, — як кожна родина, котра має дітей.
Валентина
Валентина завжди мріяла про велику родину. Коли виросли власні діти та перші усиновлені, відчула, що ще має достатньо сил та любові для турботи про незахищених дітей. Після повномасштабного вторгнення в Україну вона прийняла до свого дитячого будинку сімейного типу ще двох доньок.
Ще більше турботи та любові
Внутрішньо налаштувала себе на ще одну донечку. Приїхала до дитячого будинку, де мені сказали, що 9-річна дівчинка чекає на удочеріння. Але з’ясувалося, що в неї є старша сестра. Звичайно, я не могла й не хотіла розлучати дітей і прийняла обох.
Складні процедури
Найважчим для мене завжди було не ухвалення рішення, не пошук і вибір, не виховання, а процедура усиновлення. На оформлення документів щоразу витрачала понад рік. Мені здається, що дітей всиновлювали б частіше, якби процедура оформлення документів була більш удосконалена. Особливо зараз, коли триває війна, коли багато дітей залишаються сиротами. Я переконана, що є багато хороших людей, які готові стати названими батьками. Отже, мрію про вдосконалення механізму усиновлення, щоб додатково не ускладнювати й без того дуже непростий процес.
Випробування війною
Адаптація молодших доньок припала на початок великої війни. Ми всією родиною пережили ракетний обстріл, яким було зруйновано весь другий поверх нашого дому на Одещині. Потім було ще багато страшних моментів: інші обстріли, евакуація на 1,5 місяця до Молдови. Однак під час війни найважче з дітьми — це випробування морального характеру. Діти — це завжди відповідальність, усиновлені діти — ще більша відповідальність. І війна цю відповідальність помножує. Але як не парадоксально, життя, що триває на межі, посилює любов.
Про те, як війна вплинула на процес усиновлення, — читайте за посиланням.
