Легкоатлетка Марина Бех-Романчук не терпить поразок, продовжує здобувати медалі на міжнародних змаганнях та відчайдушно любить Україну. Цьогоріч у потрійному стрибку вона стала чемпіонкою Європи та завоювала «срібло» у Діамантовій лізі та чемпіонаті світу в приміщенні.
«Українські спортсмени очолюють свій фронт. Завдяки своїм успіхам ми можемо поспілкуватися з іноземними журналістами й розповісти світові про все, що зараз відбувається в Україні», — переконана легкоатлетка.
Про складові успішної підготовки до змагань, психологічні перепони спортсменів та про те, як важливо до останнього боротися за перемогу, Марина Бех-Романчук розповіла в цьому інтерв’ю.
Яку роль відіграють спортивні нагороди для України під час повномасштабної війни?
Будь-яке досягнення — чи медаль, чи хороший особистий результат — це маленький крок до великої перемоги. Завдяки успіхам у спорті ми сприяємо медійному розголосу — говоримо про повномасштабну війну в Україні, ділимося тим, що відчуваємо. Так світ знатиме, що відбувається в нашій країні.
За день до перемоги на чемпіонаті Європи ви посіли 4-те місце в стрибках у довжину. Як ви, попри не дуже хороші для вас результати, налаштовуєтеся на успішні змагання?
Після стрибків у довжину я була настільки пригнічена, що навіть важко описати словами. Я не могла прийняти те, що зупинилася за крок від медалі. Проте рідні та близькі знайшли потрібні слова, підтримали та допомогли мені налаштуватися на змагання, що мали відбутися вже наступного дня. Насправді я люблю вдаватися до крайнощів і ніколи не можу знайти ідеальний баланс. Тож якщо я незадоволена результатом, то дуже засмучуюся, беру поразку близько до серця — це для мене дуже нелегкі дні. Тоді я ховаюся від усіх навколо і борюся сама із собою. А коли маю успішні результати, то беру від них максимум. Але в такому разі ділюся гарним настроєм з рідними та близькими.
Яка роль тренера у вашій спортивній кар’єрі?
Тренер відіграє найважливішу роль під час тренувань та змагань. Саме з ним я проходжу важкий спортивний шлях, адже ми все ділимо на двох — і перемоги, і поразки. Напевно, від тренера найбільше й потрібна підтримка, адже у складні моменти я можу почути від нього слова, які підбадьорюють і надихають. На змаганнях часто буває таке, що я фізично класно підготована, проте психологічно — ні. Також тренер виправляє технічні помилки й може корегувати певні рухи. Це справді додає кільканадцять сантиметрів у стрибку.
Які психологічні моменти можуть заважати під час змагань?
Спортсмени часто бувають не впевнені у собі. А ще ми можемо зіткнутися з психологічним тиском, коли боремося за сантиметри у стрибку. Спортсмени часом не справляються саме із цією напругою.
Буває, дівчата з перших спроб стрибають дуже далеко — коли таке стається, не кожна суперниця залишається впевненою в тому, що покаже такий же результат. У легкій атлетиці трапляються заступи, через які стрибки не зараховуються, — ось у мене під час кваліфікації були два заступи, і я мала налаштуватися на третю, останню спробу. Або ж змагалася одного разу із Жасмін Соєрс — вона мене обстрибала під час своєї шостої спроби. Я розуміла, що вже від моєї шостої спроби залежить і місце на змаганнях. З такою проблемою я вже не раз стикалася у своїй кар’єрі.
Чи важливо під час підготовки до змагань тренуватися і в Україні, і на міжнародних зборах?
Ідеальний тандем — коли ти поєднуєш збори та тренування вдома. У жовтні-листопаді, березні-квітні мені потрібно тренуватися на вулиці, тому я виїжджаю в тепліші країни — Туреччину, Португалію чи Іспанію. Та коли настають повноцінні зима та літо, стараюся залишатися в Україні. Наразі я вже понад пів року вимушено перебуваю в Європі й дуже хочу повернутися додому.
Які складові успішної підготовки до змагань?
Окрім тренувань успішна підготовка залежить від харчування, повсякденного життя, навколишнього середовища та відпочинку. Важливо працювати з людьми, які можуть покращити фізичний та моральний стан: фізіотерапевтами, масажистами, психологами тощо.
А ще має бути міцний сон, гарний настрій і відчуття комфорту. От психологічний комфорт наразі повністю відсутній — удома війна, і я через це постійно хвилююся.
Чи дотримуєтеся ви певних правил у харчуванні?
Поки я не працювала з дієтологом, то обмежувала себе в харчуванні: їла менше солодкого та готувала маленькі порції їжі. У певний момент усе значно ускладнилося, адже я була голодна не фізично, а морально — постійно думала про їжу, про те, що мені можна, а чого краще уникати. Через це я звернулася до дієтолога і вже 8 місяців з ним працюю. Тепер їм усе, що мені хочеться, і набираю потрібні норми калорій.
Чи могли б ви описати змагання, які проходять ідеально для вас?
Із часом я переконуюся в тому, що ідеальних змагань не існує. Цього року на чемпіонаті світу в Юджині все було добре — я мала хороший і фізичний, і моральний стан. Здавалося б, просто стрибай, насолоджуйся процесом. А потім щось пішло не так: десь підвернула ногу, десь з’явилися додаткові проблеми — і це мене вибило з колії. Усе складається ідеально тільки тоді, коли ти приходиш на змагання без будь-яких травм, сумнівів у собі, зберігаєш бойовий дух та вдало все виконуєш з першої спроби. Але в будь-якому разі потрібно працювати, адже в якийсь момент ти можеш задовольнитися тим, що маєш, і на цьому зупинитися.
Ваші досягнення у спорті показують, наскільки ви рішуча та наполеглива. У дитинстві ви були такою ж?
Можливо, в дитинстві я була ще рішучішою й не відчувала ніяких психологічних перешкод. Я дуже часто переглядаю свої старі відео і навіть кажу тренеру: «Дивіться, як я тоді бігла, мене ж зовсім ніщо не зупиняло». Це зараз виникають технічні перепони в моїй голові: як зробити останні три кроки і як виконати все правильно. У кожної людини з’являються з віком якісь страхи. Схожа ситуація, напевно, і в спорті.
Чи захоплювалися ви ще чимось у дитинстві окрім спорту?
Я завжди доволі гарно малювала, тож перед секцією з легкої атлетики вступила до художньої школи, де навчалася протягом 6 років. Проте пізніше я таки обрала спорт. Хоча часто бувають такі моменти, коли хочеться розвантажитися, відпочити, і найкращий спосіб для мене — це взяти в руки пензлик, поставити мольберт і просто малювати. Тоді я забуваю про все, що мене хвилює.
Чи був це складний вибір — спорт або малювання?
Ні, я була дуже активною дитиною і всюди встигала — в школу, на заняття з малювання, тренування з танців та легкої атлетики. Я обрала спорт, тому що в ньому почувала себе комфортно. Мені тоді було тільки 13 років, і, коли щось не складалося, я плакала й думала, що краще б малювала та стала архітекторкою. Та прокидалася вранці й розуміла, що люблю легку атлетику і не шкодуватиму про свій вибір.
Велика кількість енергії у вас так і залишилася?
Так. Але, наприклад, після чемпіонату Європи в серпні я протягом 5 днів ніби була в незрозумілому світі — постійно давала інтерв’ю, проводила тренування з дітьми, вирішувала багато інших питань. Просто мріяла виспатися і вранці розплющити очі з думкою, що я справді відпочила. Але в будь-якому разі енергії вистачає, це ж спорт.
Як вам працюється з дітьми?
Мені подобається працювати з дітьми, і я вважаю, що можу стати тренеркою в майбутньому. Багато спортсменів говорять, що в жодному разі не тренуватимуть. Та коли я закінчуватиму кар’єру й обиратиму, чим займатися далі, то обов’язково розгляну такий варіант.
Ким є спортсмен для своїх прихильників?
Спортсмени часто надихають інших людей або стають для інших прикладом для наслідування. Коли я була дитиною, то дивилася на багатьох спортсменок і мріяла стати такою ж, як вони. Зараз мені часто пишуть як дівчата, так і хлопці, що вони прагнуть вийти на мій рівень, і ставлять запитання, що для цього потрібно зробити. Мені б самій дуже хотілося, щоб діти більше цікавилися спортом, адже так вони відкривають зовсім інше життя.
Якими зараз мають бути українські спортсмени?
Українські спортсмени очолюють свій фронт. Ми є обличчям країни, тому й маємо бути набагато сильнішими, ніж будь-коли. А ще завдяки своїм успіхам ми можемо поспілкуватися з іноземними журналістами й розповісти світові про все, що зараз відбувається в Україні. Ми повинні говорити правду — про те, що гинуть люди і що військові щодня кладуть своє життя заради нас.
З 24 лютого українці мають важкий тягар на душі — хтось намагається жити далі, а хтось зупинився, бо не може справитися з усією моральною напругою. І я вважаю, що кожна людина з-за кордону повинна побачити картину всіх страшних подій, спричинених російськими окупантами.
Що неочікуване для себе ви зрозуміли за час повномасштабної війни?
Не очікувала, що можу протягом 7 місяців бути без дому. Я стільки разів телефонувала у сльозах до чоловіка та батьків, говорила їм, що збираю валізи та їду в Україну. Та й було багато моментів, коли хотілося опустити руки, проте я розуміла, що не маю права зневірюватися. Військовий, який перебуває на фронті, не може залишити все і прийти додому — він повинен вистояти, боротися за Україну. Тому і я маю всі моральні проблеми відсувати на задній план, бо не маю іншого виходу.
Напевно, найбільший шок — це те, що я все витримала і не здалася. От раніше, коли я їздила на тренувальні збори, все було нормально протягом 2 тижнів — потім я рахувала дні в календарі, бо вже хотіла додому. А тепер навіть не знаю конкретної дати, коли зможу приїхати.
Яка вона — Україна, що перемогла?
Це вільна, незалежна, щаслива, сильна Україна. Я впевнена, що в нас буде велике яскраве майбутнє. З такими людьми, силою і бажанням перемогти по-іншому просто бути не може.
