Війна в Україні для Ірини Солошенко розпочалася 2014 року на Майдані. Відразу після анексії Росією Криму вона написала заяву за власним бажанням на мобілізацію, а після відмови військкомату пішла туди, де відчувала себе найбільш корисною, — до Головного військового шпиталю. Саме там Ірина зустріла і повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року. Про волонтерство як важливу повноцінну роботу, про історії, які вразили найбільше, та про великий благодійний проєкт «Із полум’я зродились» Ірина Солошенко розповіла в інтерв’ю Світлані Кравченко.
Розкажіть, будь ласка, як розпочалася ваша історія волонтерства. Вас у тісних колах називають королевою гуманітарки. Звідки й коли взялося це прізвисько?
У мене було дві доньки, дві вищі освіти, прекрасне місце роботи. Я саме добудувала й оформила будинок 22 листопада 2013 року. Але те, що коїлося на Майдані, — побиття студентів, перші поранені, перші вбиті — змусило мене змінити своє життя докорінно. Окрім двох вищих освіт у мене ще було свідоцтво медичної сестри, тож я пішла в медичну службу Майдану.
Я дуже не люблю, коли мене так називають — «королева гуманітарки», бо одразу виникають хибні уявлення про склади та накопичення. Я швидше нормальний кризовий менеджер, логіст та проджект-менеджер, ніж королева гуманітарки чи муза. (Посміхається.)
Чи пам’ятаєте ви свою першу поїздку на схід? Що вас вразило тоді найбільше? Чи було у вас відчуття після повернення звідти, що в Києві не всі розуміють реальну ситуацію, що війна з 2014-го тривала не для всіх?
Спочатку я прийшла до Військового госпіталю як волонтер. І одразу почала шукати способи ефективної допомоги. Це були ремонти, заміна меблів, заміна старих вікон в одному з відділень хірургічного корпусу на склопакети, збори коштів на протези (тоді не було державної програми, як зараз). Восени 2014 року ми вперше поїхали на схід. Ми бачили перші зруйновані села, перші підірвані мости та вирви від обстрілів. Все це тоді викликало шок. У ту поїздку я вирушила з іншими волонтерками. Це був караван машин. Там ми познайомилися з Дядєю Серьожею та Ендрю. Обох вже немає в живих. Ендрю загинув у 2015 році. Дядя Серьожа загнав своє серце поїздками до зони АТО, отримав інфаркт. Лікувався. Йому поставили стенти, але він продовжував їздити на фронт з допомогою й зрештою загнав себе в могилу.
Щоразу, коли ми поверталися з зони АТО, нам потрібен був час на те, щоб звикнути до Києва, де вирувало інше життя. Люди там поводилися так, ніби в країні все було спокійно. Це дуже дратувало. Завжди говорила їм: «За 600 км від вас йде справжня війна, а ви вдаєте, що нічого не коїться. Це щось схоже на те, коли у вас на балконі пожежа, але ви її ігноруєте в надії, що сама згасне».
Знаю, що волонтерство повпливало і на ваше особисте життя. Чи могли б ви поділитися історією знайомства з вашим чоловіком?
З чоловіком ми познайомилися влітку 2014-го в шпиталі, на порозі приймального відділення, коли приймали «борт» з пораненими. Це був нам подарунок серед війни — зустріти свою людину. Потім ми по черзі їздили в АТО, чекали одне одного звідти. Я допомагала Часівярській ЦРБ, до якої приквартировували мобільні госпіталі.
Ірина з чоловіком у шпиталі, березень 2022 року
Чи була готова ваша сім’я до повномасштабного вторгнення? Якими були ваші перші думки та дії 24 лютого 2022 року? Як змінилося ваше життя за цей рік?
Морально ми готувалися, але все сталося гірше, ніж ми очікували. 24 лютого чоловіка викликали по тривозі, а я стала думати, куди відправити меншу дочку. Врешті-решт дивом долі до мене додзвонилася та запропонувала допомогу та своє житло людина, яка читала мене у фейсбуці. Незнайома людина. І через 16 годин дороги моя донька й мама потрапили в Тернопіль. Старша донька із зятем пішли до ТрО, зараз зять служить у ЗСУ. А я пішла у шпиталь, де ми з чоловіком працювали й прожили, як і інші військові, перші місяці війни на гарнізонному положенні. Працювали кожен на своєму місці.
Ірина Солошенко з пораненим бійцем Олександром Шевцовим та реабілітологинею Стефанією у Військовому шпиталі, липень 2014 року
Через вас проходять сотні й тисячі щемливих історій. Та, можливо, якась вразила вас за останній час найбільше. Чи могли б ви такою поділитися?
Це було народження дитини героя нашого проєкту «Із полум`я зродились» Віталія Киркач-Антоненка. Ми робили фото Віталія 4 листопада, потім він з дружиною Наталкою надіслали мені відео з УЗД їхньої доньки, а вже 9 листопада він загинув від ворожого обстрілу. Наталка героїчно виносила дитину, пів року бувши вже вдовою. Дівчинка Віталіна народилася 19 травня. Це одна з сотень болісних історій нової української реальності.
Наталка Киркач-Антоненко з фото свого чоловіка Віталія. Вишиванку вона йому вишивала сама як оберіг...
Розкажіть, будь ласка, про проєкт «Із полум’я зродились». Як виникла ідея артбуку? Як довго ви над ним працювали?
Це багатошарова історія. Бо насправді спочатку в мене виникла ідея змінити приймальне відділення у шпиталі, і я почала рухатися в цьому напрямку. Наприклад, ми дізналися, що земля під це приміщення ще не була відведена, тому разом із фахівцями МО оформили її. За збігом обставин 24 серпня фотографиня Міна Сорвіно написала пост, де шукала вихід на військовий шпиталь. Їй порекомендували мене декілька людей. Міна пояснила свою ідею з фото, але замість календаря ми вирішили робити книгу, а замість поранених (яких не можна знімати в шпиталі) зняли військових, парамедиків та медиків — людей, які зараз на війні. Гроші на друк книжки нам надала грузинська модельєрка Ніно Мачарашвілі. Такі неймовірні зв`язки трапляються, коли люди просто допомагають, не знаючи тебе особисто. Командою ми вирішили, що книжка буде подарунком донаторам і тим, хто допомагає в проєкті будівництва й оснащення сучасного приймального відділення, тому що ідея змінити рівень військової медицини тепер знайшла відгук у владних кабінетах. Навіть якщо війна закінчиться зараз, нам доведеться лікувати людей, які травмовані війною, ще років тридцять. Проєкт рухається, а сама книга про людей, які боронили країну, вийшла гідним артефактом. Вона випущена тиражем 500 примірників, тому поспішіть обміняти її на ваш донат та залишити у спадщину.
На підтримку проєкту двоє протезованих захисників вирішили пройти піший марафон, аби зібрати кошти на гастроскоп у приймальне відділення Головного військового клінічного госпіталю. Розкажіть, чому саме сюди ви вирішили скерувати свою підтримку?
О, це найнеочікуваніша й найприємніша підтримка проєкту на сьогодні, хоч і важко було її прийняти. Ці двоє ветеранів лікувалися в шпиталі, були одними з найперших важких поранених, а я була їхнім волонтером тоді. З Сашком ми познайомилися влітку 2014 року. У нього була ампутація однієї ноги й важке поранення іншої. Тому йому треба було доволі довго сидіти на інвалідному візку. Нормальних візочків в шпиталі не було, тож я попросила привезти йому кращий. На мій день народження Сашко пересів в зручний візок, але сумував, бо «не про таке життя мріяв». Довгий рік праці з реабілітації та сила воля поставили його на ноги. Тепер він не тільки сам ходить марафони на підтримку побратимів, але ще збирає групи реабілітації людей на протезах і возить їх за кордон. Показує світ та вчить користуватися протезами в будь-яких умовах.
Сергій дістав поранення у 2015 році, у зв’язку з чим йому довелося пройти через важку травматичну ампутацію ноги й руки. Багато днів він був між життям і смертю, однак через рік був протезований. Звісно, йому важче було почати ходити через відсутність опори на милицях. Під час марафону Сергій тримав у полі зору малих (він має двох дітей). Що тут сказати? Вони сильні люди, які дістали поранення, але не зламалися. Це не я вирішувала, на що скерувати зібрані кошти, це було бажання хлопців. Вони взагалі хотіли збирати на всю ендоскопічну стійку, яка коштує майже 12 мільйонів гривень, але я попросила їх не замахуватися так глобально і зібрати на частину стійки — гастроскоп. Із Сашком ішов мій колега по волонтерству та проєкту «Із полум`я зродились», генпродюсер UFW Володимир Нечипорук. Я намагалася підтримати Сергія.
Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян на марафоні
Який вигляд має ваш звичайний робочий день? На які речі вам сьогодні шкода витрачати свій час?
У мене немає звичайних днів: постійний день бабака. О 8:00 ми з чоловіком уже в шпиталі. Повертаємося додому близько 10-ї вечора, іноді трохи раніше. Зараз хоча б можемо вже ночувати вдома. Це нормальний ненормальний ритм життя людей під час війни. На фронті гірше.
Що допомагає вам тримати моральну стійкість, коли довкола вас скільки болю і втрат?
Допомагає сім`я, яка розуміє: ми всі однодумці. Допомагає результат, якого досягли за останній рік. Коли ти бачиш, як щось змінюється завдяки волі людей, це завжди надає сил. Допомагає усвідомлення, що іншого шляху в нас немає, бо ця війна про існування України й українців.
На чому, на вашу думку, варто сконцентруватися сьогодні кожному українцю?
На підтримці Збройних сил всіма способами. Від них залежить наше майбутнє.
Фініш марафону «Із полум`я зродились» з Сергієм Храпком та Олександром Швецовим
Що означає для вас волонтерство на сьогодні?
Насправді це не волонтерство, а справжня важка робота зі зміни інституційних відносин. Зараз вони горизонтальні, як ніколи. Бо волонтери змінюють якість етапів евакуації, допомагають в землевідведенні та намагаються змінити формат надання медичної допомоги на шпитальному рівні. Але це наш внесок у Перемогу. Тому зібралися й працюємо далі.
