Втратити під час повномасштабної війни офіси й виробничі цехи, працівників, дім, але потім зібрати волю в кулак, щоби вже без жодних кошторисів і планів почати з чистого аркуша не тільки бізнес, а й життя в новому місті. Для нового номера «ELLE Україна» старша редакторка Світлана Кравченко поспілкувалася з українськими підприємцями, чий приклад доводить: здаватися — це не про нас. Сьогодні публікуємо історію власника мережі піцерій MOKO PIZZA Ігоря Виноградова.
Першу піцерію ми відкрили в центрі Маріуполя, потім в Покровську, за нею — на лівому березі Маріуполя, а згодом і в Мирнограді.
Маріуполь до повномасштабного вторгнення
Ми планували розвиватися і буквально перед початком повномасштабного вторгнення знайшли приміщення у Краматорську, щоб взяти в оренду. На ті кошти, що ми так і не встигли вкласти, ми закупили спорядження, бронежилети та каски нашим хлопцям із Покровська, яких у джинсах і пуховиках забрали на першу лінію.
У Маріуполі події розвивалися досить швидко. Ще пару днів після 24 лютого ми працювали, але місто бомбили з усіх боків, і воно час від часу залишалося без світла. Люди, які ховалися в бомбосховищах, хотіли їсти й замовляли туди піцу. Оскільки значна частина команди не вийшла на роботу, наша керівниця Алла сама розвозила замовлення по квартирах і підвалах. Близько місяця з Маріуполя виїхати було майже неможливо, тому Алла забрала до себе двох наших працівників, і вони в холодній квартирі при мінусовій температурі, без шибок у вікнах, куталися в ковдри та чекали на зелений коридор. Зрештою їм вдалося залишити місто. В той момент я був у Покровську і намагався швидко думати, що робити далі. Певний час ми возили піцу бійцям у шпиталь, але згодом прийняли рішення евакуювати піцерії з Покровська до Дніпра. Це був склад неподалік заводу — єдине місце за прийнятною для нас ціною. І саме перед тим, як ми мали вивозити обладнання з Покровська, нам пощастило укласти договір із World Central Kitchen. Завдяки їхньому фінансуванню ми щодня готували до півтори тисячі піц і возили їх до прифронтових міст. Також у Покровську команда MOKO разом з іншими небайдужими людьми організувала гуманітарну їдальню, де безкоштовно щодня годує приблизно 180 переселенців і всіх, хто цього потребує. Майже пів року місто було без водопостачання, тому певний час ми двічі-тричі на день возили до піцерії воду, а потім пробили поруч із закладом свердловину, купили діжку та помпу.
Відкривати піцерію в Києві ми не планували — тут складно й дорого починати, але після довгих роздумів вирішили спробувати. Наразі заклад, який відчинив двері на Троєщині 15 березня, пропонує піцу за особливим рецептом: тісто готують за три доби до замовлення, далі воно визріває в холодильній камері й лише потім з нього випікають піцу. Першими нас прийшли підтримати ті, хто знає смак нашої піци, — маріупольці. Навіть коли у нас незадовго перед відкриттям зламався тістоміс, нам поспішив на допомогу чоловік із Маріуполя. Він також переїхав і також відкрив з нуля пекарню в Києві. Ми не були знайомі особисто, але він позичив тістоміс і нас виручив.
На питання, чому ми не зачиняємо піцерію в Покровську (тим більше після відкриття в Києві), відповідаю: там теж живуть люди. Хтось у нас працює та отримує зарплату, а хтось замовляє їжу. Доки безпекова ситуація дозволятиме, ми залишатимемося там. У Маріуполі центральна MOKO PIZZA знищена, а на лівому березі розграбована, окупанти начебто відкрили в тому приміщенні якусь бургерну.
Центральна MOKO PIZZA у Маріуполі
Впевнений, дороге обладнання, яке нам допомагала придбати американська організація USAID, уже стоїть десь у Саратові чи Рязані.
Піч піцерії на лівому березі Маріуполя
Щодо маріупольської команди — знаю, хтось виїхав за кордон, хтось лишився в місті, тоді як доля трьох людей досі залишається невідомою... Я не маю жодних сумнівів, що Україна поверне Маріуполь і що там точно буде багато піци. Де я беру сили сьогодні? Я просто не вмію сидіти без діла. Думати про те, що життя закінчилося, доки воно триває, — не мій варіант.
