Ольга Морозова — яскрава представниця українського експресіонізму, яка заявила про себе ще в студентські роки, наприкінці 1990-х. Мисткиня вчилася у класика живопису Василя Івановича Забашти та неодноразово брала участь у світових виставках.
За плечима в Ольги — щасливе життя в Європі та Америці. Проте художниця щоразу обирала Україну.
Під час повітряних тривог у бомбосховищі та квартирі на лівому березі Дніпра мисткиня писала нові роботи, виплескувала біль і сподівання, тривоги й радість.
Мирослава Макаревич дізналася в Ольги Морозової, що для неї означає Київ, наскільки змінилася творчість мисткині за час війни та в яких міжнародних проєктах вона бере участь.
Про рідний Київ
Що означає для мене рідний Київ? Це звернення до коренів, до місця сили. Це любов, це повне прийняття з усіма нюансами, радістю та смутком. Я сприймаю рідне місто як кохану людину.
Переживання перших днів війни
За день до війни я бачила сон, що стою на даху, високо над землею, і стрімкими поривами вітру мене зносить. Я тримаюсь однією рукою за край даху і докладаю зусиль, щоб підтягнутися догори. Дивлюся вниз: люди ходять, спостерігають за мною, але йдуть у своїх справах далі. Я зібрала всі сили та підвелася на дах. Ця історія-сон завершилася добре. У перші дні повномасштабної агресії деякі друзі, які на момент ескалації були далеко за кордоном, постійно мені писали, телефонували із закликом: «Тримайтеся!», «Олю, тримайся!». Це був утілений у реальність сон, а люди, які мені писали, були людьми-спостерігачами з того самого сну, які проходили повз. Ось такі образи.
На початку війни я переживала різні моменти: сумні, драматичні та яскраві, позитивні. З’явилися нові люди, які надихають. Відбулося багато творчих знайомств-зустрічей онлайн. Дещо навіть переросло у потужні проєкти. Про шок і страх говорити не буду. Це відчули всі, кого торкнулася війна.
Творчість воєнного часу
Малювати почала у бомбосховищі через кілька днів після початку повномасштабної війни. І коли почала писати картини, відчула, що повертаюся до себе справжньої. Живопис мене тримає й підтримує — завжди. А тоді навколо лунали вибухи, канонади, бо за пів години їзди від нашого багатоквартирного будинку стояли окупанти. У ті лютнево-березневі дні й ночі я малювала у небі Києва Оранту, архангела Михаїла, уявляючи, що ми захищені. Мене це тримало. Першими малюнками були ескізи пастеллю, трохи пізніше дозволила собі писати олією. Так народилася серія «Ніч над Києвом». Згодом виникла серія «Укріплення міста». А коли безпекова ситуація дозволила виходити на короткі прогулянки, то відвідала парк біля будинку, який вкрився шрамами від окопів. Із цим парком у мене пов’язано багато особистого: в ньому гуляла ще з маленькими синами, написала у ньому море етюдів, бігала його стежинками й відновлювалася на його галявинах на світанку через практики цигун... Але навесні цього року кардинально змінилося все. Змінився й ритм мого живопису. Проте палітра кольорів не змінилася.
Кольоровий образ України
Кольори України — у кожного своя гама почуттів, це дуже суб’єктивне. Хтось трагічно бачить, у колег з’явилося дуже багато чорно-білих і монохромних робіт. Я ж пишу кольорами, бо так відчуваю. Сюжет зовнішній, а колір завжди внутрішній. Колір завжди про мене. Відчуваю, у мене міцний внутрішній стрижень.
Якщо велика кількість людей буде працювати зі своїми внутрішніми станами й налаштовувати себе на розвиток, красу, любов, то, звичайно ж, це наблизить до втілення нашого спільного позитивного сценарію. Це наблизить нашу Перемогу.
Про міжнародні проєкти воєнного часу
Узяла участь у збірній виставці в рамках Венеціанського бієнале Ucraina Terra libera в галереї Venice Art Gallery, куратор — Олександр Журавльов. Виставка складається з різних експозицій, які представляють у різних містах Італії, зокрема у Флоренції та Мілані.
Зараз проходить глобальний міжнародний благодійний аукціон Fight with art у Кракові в аукціонному домі Rosa Wroniszewska. Було зібрано багату колекцію картин сучасних українських художників. Нині відбуваються онлайн-торги.
І ще хочу розповісти про особливо цінні для мене проєкти, які гріють душу. Наприклад, з американцем Пітом Тангуеєм. Я щиро вдячна Піту за ініціативу My HeART for Ukraine з підтримки київських художників, які не покинули своє місто, за реальну допомогу — не словами, а справою. Піт писав: The war in Ukraine breaks my heart. How can this be happening in the world we live in? To connect globally with this horrific situation, I’ve connected with a group of artists in Kyiv. Art speaks when words fail us. Art breaks the silence... Once your heart connects, it becomes clear what you need to do.
Цей проєкт мене особисто дуже й підтримав, і надихнув. Я листувалася з Пітом з кінця лютого — просто під час повітряних тривог, у коридорі між двома стінами. Цей проєкт спонукав мене вийти на зв’язок з художниками-киянами, які, попри все, лишалися та працювали у Києві. Американці з наших робіт створили гарні листівки, кошти від продажу яких ішли на благодійність, зокрема на підтримку нас, київських художників.
І акцентую ще на одному важливому для мене проєкті, дивовижному творчому спілкуванні. Через три тижні після початку війни мені написала молода британська художниця, дизайнерка-ювелірка Фібі Волш. Вона делікатно звернулася з пропозицією щодо співтворчості. Фібі попросила зібрати у пораненому війною київському парку перші весняні квіти та трави для її особистого проєкту для Garden Museum London. Фібі розповіла мені історію тінейджерки Джейн Ліндсей, яка в Лондоні через десять років по Другій світовій війні назбирала на землі, що була під бомбардуванням, польові квіти. Ці раптові луки квітів стали символом відродження та надії для британців. Цей гербарій як цінна реліквія зберігається у Garden Museum London.
Нашими окопами навколо дому, хвала Богові, не скористалися. І на них нині теж ростуть квіти і трави. Коли я надіслала київські фото Фібі, вона розплакалася. Британська дизайнерка створює мініатюрну срібну книжку з гербарієм з київського парку, а мої «паркові» етюди та фото доповнять експозицію. Цей проєкт, який Фібі присвячує Україні та який дуже підтримав мене психологічно, представлять у Лондоні в листопаді.
Новий живопис — серія «Укріплення міста»
Спочатку було дуже моторошно спостерігати, як риють окопи, ставлять протитанкові їжаки... Мені це було важко прийняти. Потім я, навпаки, почала все це фортифікаційне будівництво сприймати позитивно. Це ж здорово! Ми захищаємо себе! Я шукала книгу, в яку хотіла покласти гербарій, щоб надіслати до Лондону. І знайшла знакову книгу про мистецтво Київської Русі, в якій добре представлено мозаїки, фресковий живопис у Софії Київській, сторінки Радзивіллівського літопису. Навіть сторінки про укріплення міста у XII-XIII століттях. Скільки ж сторіч наші вороги мають жагу захопити наше сакральне місто, проте в них нічого не виходить. У час відчайдушного спротиву міста ворогу нове почало з’являтися й у моїй творчості. Новий ритм, про який я вже згадувала, і тексти на полотні. Пам’ятаю свою першу прогулянку до центру міста у квітні, коли Київ був ще зовсім порожнім, а метро тільки відновило рух. Я пішки обійшла безлюдну Володимирську гірку під нескінченні звуки сигналів повітряної тривоги. У свідомості вже встигли міцно відбитися рядки двома мовами про повітряну тривогу, які ми постійно бачимо в телефоні у різних каналах інформації. І коли повернулася додому, я написала ці тексти просто поверх малюнка, на новому київському пейзажі. Тривога звучала у вухах, тексти жирним шрифтом не зникали перед очима. Потім ця невипадкова книга з Радзивіллівським літописом — як усе в історії взаємопов’язано. Так на моїх полотнах з’явилися сучасні окопи з вкрапленнями піску просто з них та з текстами наче зі стародавнього літопису.
Текст: Мирослава Макаревич
