Сьогодні у світі відзначають Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир. Ставлення в Україні до цього дня неоднозначне — великою мірою через спотворений контекст, який упродовж багатьох років нав’язувала радянська пропаганда. Боротьбу за рівні права та можливості для жінок замінило поняття «свято краси та весни», а можливість порушувати цього дня важливі теми, такі як сексизм, гендерна рівність, насильство щодо жінок та репродуктивні права, — привітання з побажаннями «цвісти та надихати чоловіків».
Чому насправді цей день має дещо важливіший контекст? Для чого він був упроваджений? Яку роль відіграє фемінізм та чи є шанс, що колись боротьба жінок за права, яка триває і досі, буде успішно завершена? Своїми думками з ELLE.UA поділились відомі українські чоловіки.
Роман Тимофєєв, fashion-журналіст, голова PR-департаменту Ukrainian Fashion Week
У дитинстві 8 Березня було для мене «святом весни та краси». Так його називали в школі, й іншої інформації я не мав. Зараз моє сприйняття цього свята геть інше. Багато в чому воно сформувалось у часи роботи в ELLE під керівництвом талановитих і амбітних жінок. Неможливо не стати феміністом, якщо ти працюєш у такому колективі. Сьогодні 8 Березня для мене — це день, в який доцільно говорити про права жінок. Про роль жінки в нашому суспільстві. Про проблеми та обмеження, з якими стикаються жінки.
Тому коли до цієї дати я готував матеріали для модних видань чи пости в соцмережі для брендів, з якими співпрацював, то вони були не про «слабку стать». Я шукав архівні фото з маршу суфражисток, цікаві факти про жінок у науці, політиці, спорті та культурі. В останні роки 8 березня було для мене датою, коли в суспільстві починалась палка дискусія. Як на мене, це ознака дорослішання суспільства. Бо фокус із привітань жінок із весною все ж таки зміщується на права жінок.
Щодо дати, про яку точаться дискусії: як на мене, вона не має якогось сакрального значення. Можемо обрати будь-яку іншу. Питання в тому, що це змінить. Нам потрібен не день в календарі, а розвиток суспільної думки, програми з гендерної рівності, конкретні кроки, які допоможуть жінкам відчути себе захищеними. Ратифікація Стамбульської конвенції — один із таких кроків. Але ця «ратифікація» на папері нічого не дасть, якщо в нас і далі будуть звільняти вагітних жінок з роботи, вчити дівчат у школах, що «сама винувата, бо нафарбувалась» тощо.
Фемінізм — це про рівні права та можливості. Твоя зарплата не формується з урахуванням твого гендеру. Важливі лише твої здібності. Хлопець може мріяти стати вихователем у дитячому садочку, а дівчинка — президенткою. Це ок. Ніхто не має права сказати: «Ти не можеш стати президенткою, бо ти ж дівчинка. Краще шукай собі чоловіка». Чимало таких стереотипів та обмежень сидить у нашій підсвідомості, і багато хто навіть цього не помічає. Фемінізм має підсвічувати такі проблеми і робити кроки для їх вирішення.
Доволі довго наше суспільство жило в стані, коли в жінок взагалі не було жодних прав (від середньовіччя до пізнього СРСР). Тому шлях жінок до набуття всіх прав досить довгий. Також у суспільстві завжди є якийсь відсоток консерваторів. Але я б подивився на цих жіночок, які топлять за традиційні цінності, якби їх відправили у часи «домобуду», коли без дозволу чоловіка жінка навіть на вулицю не могла вийти. Думаю, їхня любов до традицій на цьому б і закінчилась. Мені здається, цей процес не має якоїсь фінальної точки. Але приклад скандинавських країн показує, що суспільство може жити зовсім за іншими правилами.
Женя Янович, актор, сценарист і співзасновник студії «Мамахохотала»
Звісно, у мене є спотворене ставлення до цього дня, адже принаймні 20 років свого життя ми жили у парадигмі того, що саме таке ставлення — окей: дарувати квіточки, чути десь випадково, як хтось старший за віком бажає жінкам «жіночого щастя» тощо. Це жахливо. Однак, я думаю, що все йде до того, що через покоління-два ми взагалі не будемо пам’ятати, що це таке. Якщо жінки дійсно матимуть рівні права в нас у країні, буде чудово. Щодо доречності дати, в різних країнах по-різному відзначають цей день, адже це Міжнародний жіночий день. Мені подобається, як це влаштовано в США — там увесь березень присвячено жінкам (з 1987 року Конгрес США оголосив увесь березень Місячником жіночої історії. — Прим. ред.). Президент присвячує їм промови, висвітлюються всілякі досягнення жінок. Це дуже круто. Проте ми знову приходимо до того, що, з одного боку, це нібито круто, а з іншого — завжди буде хтось, у кого виникатиме запитання про те, чому про жінок не говорять увесь рік, а лише в березні.
Для мене фемінізм — насамперед про боротьбу. Хоча ні, навіть не так. Якось я спілкувався зі своєю знайомою про благодійність, і вона сказала дуже круту фразу: «Якщо так задуматися, мета будь-якого благодійного проєкту — закритися». Чому? Тому що проблема має вирішитися. Тобто фактично фемінізм в якісь ідеальній картині світу мав би зникнути, тому що ця проблема має бути вирішена. Фемінізм — рух, який має зробити все можливе, аби у нас не було жодних упереджень до жінок. Я кажу саме про упередження до жінок, а не про права жінок. Тому що права формально залишаються, але насправді вони не завжди працюють.
Боротьба жінок все ще триває. Так склалося історично. Зважаючи на те, що жінки почали голосувати лише на початку 20-го століття, та і загалом відносно нещодавно вибороли право увійти до суспільства як повноцінні особистості, логічно, що боротьба триває. А багато хто через свою закоренілість в якихось поглядах, які у нас формуються переважно в родині, досі вважають, що місце жінки на кухні тощо. І хоча я зараз в інформаційній бульбашці, де до цього так не ставляться, але, коли приїжджаю в село, розумію: «Ага, мені лише здалось, що ця боротьба закінчилась». Я б дуже хотів, щоб цей процес завершився. Проте думаю, що за мого життя цього не станеться, на жаль. Чоловіки мають пройти еволюцію. Та і жінки теж у багатьох моментах. А це не відбувається за сто років.
Іван Байдак, письменник
Я людина, яка взагалі не любить прив’язки до якихось днів. Я люблю Різдво, Новий рік, але я не люблю 14 лютого, 8 Березня. Я вважаю, що ми не маємо чекати певних дат для того, щоб робити певні вчинки. Так само, як для того, щоб поважати жінок. Водночас ми бачимо, що саме у «святкуванні» 8 Березня є зв’язок із радянщиною. Знаючи історію, я ще задовго до війни був проти всього російського. Я розумів, наскільки воно деструктивне, тому оминав усе радянське, російське. Добре, що 8 Березня в контексті свята весни та краси, яким воно було в Радянському Союзі, йде в небуття.
Боротьба жінок за права була довгою і виправданою. Раніше вони не мали доступу до освіти, існувало дуже багато соціальних обмежень. Якщо ми говоримо про те, що є зараз, мені здається, що ми маємо певне рівноправ’я в цих аспектах. Наразі фемінізм в Україні більше налаштований на зміну певних поглядів, світогляду суспільства, очікувань поведінки від жінок. Тобто, фемінізм зараз бореться за те, щоб зламати ці дурні стереотипи. Загалом я підтримую жінок, і я також на їхньому боці.
Водночас у цьому контексті залишається багато невирішених проблем. Найважливіша з них — безпека жінок. Це просто треш. Жінки не захищені від аб’юзерів, від мудаків, які їх притискають у метро чи можуть переслідувати на вулиці. Це одна з тих бульбашок, у яких я живу, — взагалі не вірив, що таке може бути, адже я ніколи собі такого не дозволю, так само як мої друзі-чоловіки. З цим треба боротися на законодавчому рівні. Винних потрібно саджати, окрім цього, це має бути показово. А доки боротьба триває і, ймовірно, триватиме ще достатньо довго.
Арсен Петров, фотограф
.jpg)
Я проти 8 Березня як свята, оскільки вважаю його пережитком минулого. Колись цей день було започатковано, щоби привернути увагу до боротьби за права жінок. Але свято давно втратило свою початкову мету. Зараз увесь світ бореться за гендерну рівність, а в цій концепції дивно вітати людину з тим, що біологія дала їй певну стать. Якщо чоловікам необхідна спеціальна дата, щоб поважати жінок навколо себе, то це велика проблема. Такі речі не мають бути обмеженими лише одним днем.
Саме собою явище фемінізму дуже правильне і логічне після сотень років жорсткого патріархату в усьому світі. Дійсно, ще у минулому столітті існувало багато сфер, в яких жінки не мали рівних із чоловіками прав, і такий рух безперечно мав свої результати. Але існує його радикальна форма, представниці якої відкрито виступають за приниження прав чоловіків і всіляко демонструють негативне ставлення до чоловічої статі, що глобально має зовсім протилежний ефект і викликає негативне ставлення суспільства до фемінізму загалом.
Зараз процес зрівняння прав жінок і чоловіків значно менш актуальний, ніж сто і більше років тому. Об’єктивно в сьогоденні порушення прав людини через її стать має дуже маленький масштаб і відбувається в обидва боки. Далі має відбуватися загальне дорослішання суспільства і відмова від будь-яких дискримінацій і принижень за незалежними від людини ознаками, такими як стать зокрема.
Петро Заставний, бізнесмен, продюсер гурту TVORCHI та автор подкасту «ФОП 3-ї групи»
Якщо говорити про минуле, то для мене це був «день позитивних емоцій для жінок». Я намагався привітати всіх своїх близьких жінок, зробити їм щось приємне, приділити їм увагу. Зараз, у контексті походження цієї дати, я розумію, що недоречно відзначати цей день як свято, як було у Радянському Союзі і як ми до того звикли. Це день, який заснований у всьому світі для того, щоб звернути увагу на досягнення жінок та на рівність жінки у суспільстві. У Радянському Союзі стерли цей контекст, змістивши фокус на умовне свято весни і квітів. Думаю, що нам усім варто переосмислити цей день. А для цього спочатку треба зрозуміти, чому і навіщо він був свого часу запроваджений.
Фемінізм — важливе явище, яке, безумовно, дає свої плоди та змінює життя жінок на краще. Деколи ідея фемінізму спотворюється, однак, на мою думку, головну роль у цьому відіграє радикалізація. Суть будь-якої ідеї може спотворюватися, якщо вона має занадто радикальних послідовників. Та це не має компрометувати ідею загалом. Особисто я поважаю жінок, які активно борються за свої права. Водночас я вважаю, що було б класно, якби і жінки, і чоловіки разом виборювали рівність прав для всіх.
Підсумовуючи, скажу, що ми зараз на тому етапі, коли не лише можемо, а й зобов’язані будувати розумне, толерантне суспільство. І це стосується не лише жінок, це стосується глобально боротьби за права кожного — якби ми всі разом боролися за права всіх, це було б найкращим варіантом.
