23 лютого, як зазвичай по середах, до нас заїхав у гості син. Звечора ми говорили про загрозу початку війни, не вірили, але аналізували факти, і тривога зростала. А вже зранку 24 лютого ми почули вибухи і побачили перші пожежі за лісом. За 6 км від нашого будинку розташований військово-транспортний аеропорт «Антонов».
Увімкнули телевізор: війна, воєнний стан. У голові одне питання: «Як таке може бути?»
У дворі зібралися такі, як і ми, розгублені люди з нашого ЖК «Парктаун». Першу ніч багато мешканців разом із тваринами провели у підвалі. Зранку кількість автомобілів у дворі зменшилася, багато хто виїхав. Ми з нашими трьома котами вирішили лишатися.
Перші дні дівчина нашого сина з двома чужими котами, яких вона тимчасово доглядала, ночувала в метро на «Шулявці». Син вирішив будь-що її забрати. Десь об 11:00 26 лютого чоловіків із сином та сусідкою по квартирі виїхали манівцями до Києва. Я лишилася одна. Над нашим будинком пролітали ракети із жахливими гулом. Було страшно. Час тягнувся безкінечно. Чоловік розповів, що назад йому довелося їхати вже іншою дорогою, оскільки на попередній стояли окупанти, і тероборона його не пропустила з міркувань безпеки.
У ніч на 27 лютого зникла електрика. З нею зникли вода і тепло, але ще лишався газ. Чоловіки відкрили доступ із свердловини на території нашого ЖК, звідки люди змогли брати воду. Через відсутність електрики квартира почала охолоджуватися, натомість температура за вікном знизилася до мінусової, випав сніг. Із кожним днем ми на себе вдягали все більше одягу і вкривалися все більшою кількістю ковдр. Телефони перевели в режим економії, намагалися зарядити від ноутбука, в якого ще трималася батарея. Усі дзвінки звели до мінімуму. Інтернет працював зовсім слабко або не працював зовсім. Тому ми не знали новин, чекали хоч якусь звістку від рідних: чи закрили нам небо? а що там на переговорах?
Трохи згодом ми дізналися, що в сусідньому ЖК є електрика, наші хлопці знайшли кабель на будівництві, за допомогою якого ми змогли підключати наші будинки на 3-5 годин в день. З’явилася можливість трохи прогріти квартири і зарядити телефони. Люди почали підлаштовуватися до нових умов життя.
Після того, як у перші дні в нашому ЖК чоловік помер від інфаркту, а на четвертий день жінці поранило руку осколком, ми вирішили організувати спільну аптечку. Виходити в двір було небезпечно, зверху падали осколки від снарядів, залітали залишки розбитих бронемашин (практично на голову впало реле від БМП).
Звичайні побутові справи, як то зварити борщ чи винести сміття, перетворилися у випробування на силу духу, тому що за вікном постійно гриміло. Ні розслабитися, ні звикнути до цього неможливо.
.jpg)
Все старалися робити максимально швидко: швидко готувати, швидко їсти, швидко митися, щоб у будь-який момент можна було вибігти. Біля вхідних дверей стояли переноски для котів. Кожен день нагадував попередній.
Із вікон ми бачили пожежі в аеропорту. Бачили, як літають штурмовики і бомблять. З іншого боку нашого ЖК проходить центральна вулиця Гостомеля – Святопокровська, на якій розгорталися найстрашніші бої. Спочатку по Варшавському шосе ще рухалися машини і фури. Але раптом все стихло. Тоді ми дізналися, що було підірвано міст, який вів на Київ. Ще в перший день ми бачили, як у ліс із гранатометами і важкими кулеметами зайшла група рашистів у чорній формі. Вони бігли після розгрому їхньої колони на мосту. У нашому лісі вони прикопали свій вантаж 200. Ми телефонували на 102, але лінії були перевантажені. Після кількох невдалих спроб ми таки додзвонилися до ДСНС і попередили про пересування орків.
Ми чули вибухи постійно. Але ми з котами лишалися в будинку. Це був наш вибір. Після проведених трьох години у підвалі, здавалося, ми не відігріємося ніколи, холод забирав наші сили і змушував ризикувати. Переломним моментом стала ніч на 4 березня. Усю ніч було чутно мінометні обстріли, обстріли з тяжкої артилерії і танків. Цей жах тривав понад добу. Після цієї ночі ми вирішили покидати місто.
.jpg)
Зібрали речі і разом з котами провели останню ніч у підвалі в своїй кладовці. Зранку під безперервну канонаду ми завантажили авто, посадили тварин, заїхали в сусідній ЖК за подругою і її чотирма собаками і виїхали в Ірпінь.
.jpg)
Усю дорогу ми молилися і просили Бога про спасіння. З Ірпеня вже чотирма автомобілями ми вирушили в бік Тернополя через Стоянку. Ми проїздили зруйновані нові житлові комплексі, спалені заправки. Це було жахливо. «Русскій мір» постав у всій красі. Та побачивши на першому блокпосту наших захисників, нам захотілося плакати і безкінечно дякувати їм. По всьому нашому маршруту були вириті траншеї, будувалися бліндажі, стояли захисні споруди.
Вже тоді ми зрозуміли, що наш народ непереможний.
Зараз ми в Тернополі у друзів. Чоловіки пройшли медкомісію і стали на військовий облік. Спочатку плели сітки та намагалися будь-де допомогти. Але зараз компанія, в якій працює чоловік, перенесла свій бізнес у Тернопіль. Тому намагаємося піднімати економіку нашої країни. Перший шок у людей минув, і всі розуміють, що кожен має щось робити для перемоги.
За останніми даними, з нашого ЖК виїхало багато людей. Але скільки там залишилось, точно невідомо. Сподіваємося, що всі живі.
.jpg)
Переживши цей жах, я думаю про одне: війна — для слабких і з обмеженим кругозором. Діалог — для сильних і розумних. Тому вміння іти на діалог має стати основою виховання майбутніх поколінь. Людство досягло найвищого рівня розвитку, то чому б йому не випрацювати механізми, які б технічно унеможливлювали ведення війни, яка неминуче несе смерть? Механізми, які взагалі не мають нічого спільного із зброєю (як-от економічні зв`язки, глибока інтеграція країн тощо).
Існування людей на планеті Земля не може залежати від однієї людини.
Потрібно щось робити. Потрібно думати. Потрібно діяти вже зараз.
