Повномасштабна війна розділила життя Юлії та Івана на «до» та «після». Ще в лютому молода пара збиралася купувати будинок у Маріуполі, Іван мріяв про донечку, а в березні від їхнього помешкання у рідному місті нічого не залишилося.
24 лютого Іван без жодних вагань пішов у Територіальну оборону Маріуполя. «Хто, як не я, захистить тебе. Я маю бути там, я маю боротися за наше майбутнє», — впевнено сказав він, збираючи військові речі.
Разом зі своїми побратимами з ТрО та іншими захисниками міста він стояв до кінця, а в середині травня, виконуючи наказ вищого керівництва, покинув територію заводу «Азовсталь» та потрапив у ворожий полон. Останній раз Іван виходив на зв’язок 23 травня.
«Єдине, про що тоді попросив коханий, — зробити так, щоб про них не забули», — згадує Юлія.
Про знайомство з Іваном та життя в Маріуполі, про початок повномасштабної війни та власну евакуацію з окупованої території у квітні, про перебування коханого на «Азовсталі» та боротьбу за його звільнення з російського полону Юлія поділилася з Лесею Пахариною в своїй особистій історії для ELLE.UA.
Привіт, мене звати Юлія, мені 20 років, раніше я жила в Маріуполі, навчалася в Маріупольському державному університеті на історичному факультеті, зараз продовжую навчання дистанційно. Більшу частину свого часу я присвячую роботі з родинами військовополонених, працюю з організацією Об’єднання родин Територіальної оборони Маріуполя, намагаюся допомогти тим, чиї рідні опинились у полоні або зникли безвісти.
Мій коханий — Іван Черниця, позивний «Грек», йому 23 роки. Він захищав Маріуполь у складі 109-ї окремої бригади Територіальної оборони Маріуполя. На момент перебування на «Азовсталі» мав закінчити другу вищу освіту — магістратуру юридичного факультету.
Знайомство з Іваном
З Іваном ми познайомилися 5 років тому. Це була дуже цікава історія — він загубив водійське посвідчення, а я випадково знайшла його на дорозі й показала своїй знайомій, яка впізнала Івана на фото. Ми одразу сподобалися одне одному, але серйозні стосунки почалися дещо пізніше.
Пам’ятаю, як ще на початку наша спільна знайома жартувала: «Можливо, це доля?» І не помилилася.
Іван довгий час намагався привернути мою увагу. Поруч зі мною він поводив себе якось по-справжньому, не так, як з іншими людьми. Мене чіпляла така його щирість в емоціях та поведінці. Ми могли без упину розмовляти на будь-які теми. І навіть коли ми ще не були парою, я відчувала його безумовну любов, яку не треба було нічим пояснювати. Це був якийсь особливий зв’язок.
Після того як ми стали парою, Іван не гаючи часу запропонував жити разом. Ми одразу порозумілися в побуті — з ним дуже легко й комфортно. Він начитана, весела, повна ентузіазму людина. Ми могли годинами розмовляти про все що завгодно, любили гуляти містом, особливо вночі.
Він, як і я, дуже любить тварин, вони завжди до нього тягнуться. Навіть на «Азовсталі» поруч із ним були собаки, з якими вони ділили їжу та воду.
А ще Іван просто надзвичайно готує, часто вигадує якісь нові рецепти — це одна з його улюблених домашніх справ. Я не знаю, як йому це вдається, але навіть звичайну кашу він може зробити дуже смачною. Його побратими кажуть, що він саме та людина, яка нікого ніколи не залишить голодним.
Незважаючи на дещо брутальний вигляд, Іван дуже турботливий, уважний та романтичний. Якось, коли він був на військовій службі, а я сильно захворіла, він так хвилювався, що відпросився на три дні (два з них йому довелося витратити на дорогу!), щоб приїхати до мене додому. Пам’ятаю, як мені зателефонували з невідомого номера, сказали, що доставка квітів, я одразу здогадалася, що це від нього, але не очікувала, що, відкривши двері, побачу його особисто з квітами та ліками для мене.
Зараз мені дуже важко — не вистачає його турботи, його підтримки, його ласки. Поруч із ним я завжди відчувала себе маленькою дівчинкою.
Чесно кажучи, я дуже чекала, коли його військова служба закінчиться, бо бути в розлуці з коханою людиною довгий період, який іноді сягав трьох місяців, — справа не з приємних. Незважаючи на те що ми були постійно на зв’язку, ми дуже сумували одне за одним, кожен день тягнувся як місяць.
Щоразу, повертаючись додому зі служби, Ваня приносив мені квіти та щось солоденьке. Це вже була якась традиція.
Після того як Іван закінчив службу, у нас було дуже багато планів на майбутнє. Наше місто останнім часом достатньо швидко розвивалося, тому своє життя ми хотіли продовжувати будувати саме у Маріуполі.
На 24 лютого в нас була запланована купівля будинку. Усю ніч перед цим ми обговорювали наше щасливе майбутнє в новій оселі. Іван любить діток, казав тоді, що мріє про донечку. Проте ранок вніс свої корективи, усі наші плани були розбиті вщент.
Повномасштабна війна
Іван завжди мав стійку громадянську позицію, він розумів, що повномасштабна війна може початися в будь-який момент. Завжди говорив, що треба бути готовими до цього. Тому, коли це сталося, він не здивувався.
«Хто, як не я, захистить тебе? Я маю бути там, я маю боротися за наше майбутнє», — говорив коханий, збираючи військові речі.
Зранку 24 лютого він був спокійний і врівноважений, у той час як я була в повному розпачі, я не могла контролювати свої емоції. Це було просто неможливо. Вибухи гриміли вже зовсім поруч, і думка, що він їде в саме пекло, мене вбивала. Мені здавалося, що я маю бути поруч із ним, хоча б в одному місті.
Мені хотілося кричати на весь світ: «Чому вони забирають моє щастя? Яке вони мають право?»
Якось, у перші дні війни, мені вдалося вмовити Івана переночувати вдома хоча б один раз. Майже всю ніч він не спав, постійно прокидався від сильних вибухів, виходив покурити, починав збиратися, казав: «Там мої хлопці, я маю бути там».
Тоді я зрозуміла, що як би мені не було страшно, він уже прийняв рішення і я маю його підтримати.
Усю ніч ми трималися за руки, я безперервно обіймала коханого. Думки про те, що зранку я поїду за місто, а він — воювати і невідомо, коли ми знову зустрінемося, не полишали мене ні на мить. Коли настав ранок і час прощання — ми плакали. Попереду була абсолютна невідомість. Він просив берегти себе, а я не могла відпустити його. Усі ці обійми досі перед моїми очима.
З того моменту все моє життя розділилося на «до» та «після». В одну ніч життя стало суцільним страхом — страхом за життя найріднішої людини, яка пішла на війну в найгарячішу точку.
Того ранку я поїхала з Маріуполя в місто, де не було бойових дій, але майже одразу його окупували. Там я пробула до середини квітня. Зараз чомусь мені важко згадати, як усе відбувалося за датами — це був якийсь один довгий день, наповнений суцільним страхом.
Кілька місяців там були справжнім пеклом: з Маріуполя постійно лунали гучні вибухи, земля здригалася, над містом стояв чорний дим від безперервних обстрілів, здавалося, що навіть повітря було пронизане болем.
Майже одразу зникли зв’язок та світло. Отримати від Івана хоча б якесь повідомлення чи зателефонувати йому було майже неможливо. Кожного дня я була в пошуках зв’язку, перші тижні його можна було зловити біля веж, але дуже скоро без світла вони сіли. Як з’ясувалося потім, у коханого тоді ще інколи був зв’язок і він дуже за мене переймався. Щоразу, коли ми писали одне одному, хтось із нас був не в мережі.
В один із цих страшних днів, коли Іван уже перебував на «Азовсталі», я отримала від нього повідомлення, що, мабуть, нашого будинку, як і міста, вже немає.
Тоді я вже не думала ні про наш будинок, ні про якісь плани на майбутнє, усе, що я просила, — тільки щоб Іван повернувся з того пекла живим.
Думками я завжди була поруч із коханим. І він відчував це, писав, що я — його янгол-охоронець, що ми обов’язково скоро будемо разом. Він дуже хвилювався за мене, постійно казав, що я мушу виїхати, бо можуть бути проблеми через те, що він військовий. Перебувати там було дійсно небезпечно, але мене тримали думки, що незабаром усе закінчиться і я зможу побачити свого коханого.
Однак я розуміла, що йому й без цього там дуже важко, думки про те, що зі мною може статися щось погане, йому точно не допомагали.
Ілюстрація: @smyk._.design
Евакуація
Коли ми вирішили евакуюватися на підконтрольну Україні територію, Маріуполь уже був зруйнований. Що б зі мною було, якби я не послухала коханого й не виїхала з Маріуполя в кінці лютого, — страшно навіть уявити. Наш будинок був обстріляний, скрізь точилися вуличні бої, людей майже не залишилося, усім довелося пішки під обстрілами виходити далі в місто.
Маріуполь. Фото: Alexander Ermochenko/REUTERS
Ми виїхали рано-вранці й майже весь час рухалися, не спиняючись. Дорога була дуже напруженою, ми їхали через місця, де проходили бойові дії. Зупинятися було заборонено — у будь-який момент могло прилетіти прямо в машину. Обабіч дороги були розкидані міни — у жодному разі не можна було з’їжджати. Крім розбитої військової техніки ми зустрічали безліч понівечених машин цивільних, у деяких усередині були тіла звичайних людей, котрі, так само як і ми, намагалися врятуватися. Це було дуже страшно.
На одному з блокпостів нас мало не переїхали танком — він їхав на дуже великій швидкості, тоді здавалося, що він перелетів через нашу машину.
Я ніколи не забуду це відчуття, коли ми нарешті побачили рідний прапор та наших військових. Пам’ятаю, як люди вибігали з машин їх обіймати, раділи, що врятувалися.
Перше, що ми зробили тоді, — це зайшли в магазин. За місяці окупації ми звикли, що в магазині майже неможливо щось купити, а тут усе рідне, усе наше українське. Цього дня з’явився зв’язок з моїм Іваном, уперше за декілька місяців ми нарешті змогли одночасно писати одне одному.
Він дуже радів, що я виїхала і тепер у безпеці. Тоді він мене, як завжди, запевняв, що в нього все супер, що ще багато сил і він скоро приїде до мене. Я розуміла, що все далеко не так, просила триматися, постійно нагадувала про його обіцянку повернутися живим.
Останній раз ми бачилися 28 лютого, цей день часто стає в мене перед очима, тоді він обіймав мене, а я десь у глибині душі розуміла, що ми ще не скоро зустрінемося.
Оборона Маріуполя, «Азовсталь»
Іван пішов на захист свого рідного міста у складі Територіальної оборони Маріуполя. Більшість бійців ТрО на той момент не мали ніякого військового досвіду, але це не завадило їм з перших днів стримувати переважні сили ворога. Це — справжні герої, які разом з усіма захисниками Маріуполя до останнього тримали оборону рідного міста.
Ілюстрація: @neivanmade
Коханий ніколи не повідомляв своє точне місцеперебування, казав, що мені непотрібно всього знати, запевняв, що з ним усе добре і вони всі разом тримаються та будуть стояти до останнього. Пам’ятаю, як одного вечора він надіслав мені фото, на ньому я побачила зовсім іншу людину — він був дуже втомлений, мені здалося, що змінився навіть його погляд.
Усе, що Ваня тоді написав: «Живий».
Тоді за фото я зрозуміла, що, мабуть, він уже на «Азовсталі», пізніше це підтвердилося. Після цього зв’язок з ним обірвався. Іноді його побратими писали короткі повідомлення, що Іван живий, що вони всі тримаються, але часу в них дуже мало. Іноді коханий сам писав маленькі повідомлення з номерів своїх побратимів на кшталт «живий, усе ок, люблю».
Одного разу, коли зв’язку не було понад два тижні, мені прийшла звістка від медика з «Азовсталі» — спільне фото з Іваном та маленьке повідомлення від нього: «Я в нормі, скоро будемо разом, дуже люблю тебе». Тоді він так і не відповів мені, чи є в нього якісь поранення, але на фото я розгледіла, що в нього щось із рукою.
Полон, обміни
Ніч, коли вони виходили з «Азовсталі», була дуже важкою, я вже розуміла, що це полон, але десь усередині жевріла надія. Пам’ятаю, як пильно я вдивлялася в кожне відео, у кожне фото, шукаючи там рідне обличчя. Тривога з’їдала мене зсередини.
Останній раз Іван телефонував мені 23 травня. Наша розмова тривала не більше ніж дві хвилини. Він говорив, що дуже сумує, що схуд майже на 20 кілограмів, питав, як я, про себе майже нічого не розказував. Єдине, про що він просив, — це зробити так, щоб про них не забули. Із цими словами я живу весь цей час, із ними я прокидаюся та засинаю.
Більшість побратимів Івана, які разом з ним захищали місто у складі Територіальної оборони Маріуполя, все ще перебувають у полоні. Деякі хлопці із суміжних підрозділів, які повернулися за обміном, з повагою ставляться до «Грека» й дуже чекають на його повернення, кажуть, що він гідно поводився в бою.
Я ніколи не сумнівалася в силі та мужності Івана, на нього завжди можна покластися. Він дуже смілива та достойна людина. Зараз, коли його немає поруч, я розумію, як він захищав мене від усіх проблем, з ним я завжди почувалася в безпеці. Для мене Іван не тільки кохана людина, це — мій справжній друг, той, кому я можу довірити все що завгодно.
Коли відбувся обмін 21 вересня, я відкривала й закривала цей список кілька десятків разів, мені здавалося, що я могла пропустити його прізвище. Я до останнього чекала, що він мені зателефонує, до останнього сподівалася, що його просто забули внести в той список. На жаль, його обміну цього разу не сталося.
Того дня я, чесно кажучи, не могла себе зібрати, переживала дуже різні емоції: з одного боку — радість за тих, хто повернувся й може обійняти своїх рідних, з іншого — біль від того, що мій коханий усе ще там. Це були сльози радості за тих, хто вже тут, з нами, та сльози від нестерпного болю, бо найрідніша мені людина все ще в полоні.
Весь цей час, більше ніж пів року, мені навіть дихається важче без нього, мені дуже не вистачає його. Він моя підтримка, моя опора, моя гордість, я дуже пишаюся своїм коханим.
Наразі у мене немає жодної інформації про його місцеперебування. Я не знаю, чи надають йому належне лікування та харчування, не уявляю, в якому він там стані. Жити із цим — дуже важко. Єдине, що мені допомагає зараз триматися, — це розуміння того, що йому там набагато складніше, ніж мені тут. І я мушу бути зібраною, мушу триматися. Його слова: «Зроби так, щоб про нас не забули» — не дають мені опустити руки. Ми всі маємо пам’ятати, що ще багато наших захисників у полоні, що наша боротьба триває. Тому немає часу впадати в розпач, треба боротися далі.
Потрібно постійно нагадувати світу про те, що в полоні залишилося ще багато наших героїв, кожен з них має повернутися, бути поруч зі своїми рідними. Це — обов’язок кожного українця. Кожен з нас має боротися за них так, як вони боролися за нас.
