«У 2015 році я вперше втратила свого друга на війні. Ця втрата дуже вплинула на мене. Досі болить. Вплинула вона й на мого тата: до смерті Сергія він, здається, не до кінця усвідомлював серйозність ситуації. Через рік він уже теж був в "Азові"», — розповідає Софія, батько якої вже майже рік перебуває в російському полоні після героїчної оборони Маріуполя.
Наша сьогоднішня героїня родом із Черкас, батько — боєць полку «Азов». Ще з початку російської агресії у 2014 році вона має активну громадянську позицію та займається волонтерством. Щодня Софія чекає, що тата обміняють, але, за її словами, ставлення росіян до азовців особливе, тому їхні обміни відбуваються надзвичайно повільно.
«Досі в полоні перебуває понад 700 азовців, у місяць з них звільняють у кращому випадку 1–2 людини, багато обмінів відбуваються без азовців. Шанси, що вони бачили твого рідного, мізерні».
У своєму інтерв’ю для ELLE.ua Софія поділилася з Лесею Пахариною спогадами про початок повномасштабного вторгнення та дні, які були для неї найстрашнішими, розповіла про тата, його державні нагороди та якості, які відкрила в ньому під час його перебування на «Азовсталі», про те, що наразі відомо про нього, та про невпинну боротьбу Асоціації родин захисників «Азовсталі» за повернення кожного й кожної з полону.
Софіє, розкажи трохи про себе, про те, що спонукало тебе займатися волонтерською діяльністю.
У цьому році мені виповниться 30 років, я навчалася на журналістку, але до війни багато років працювала у сфері створення та продажу одягу. Останні 9 років, тобто майже всю мою свідому молодість, змінила спочатку Революція гідності, а згодом і війна. Ще у 2014 році я провела свого хлопця і близьких друзів на війну. Більшість із них пішли в тоді ще добровольчий батальйон «Азов».
Влітку 2014-го я та ще декілька дівчат збирали кошти на одяг та амуніцію в нашому місті. Так я стала волонтером і частиною азовської родини — по-іншому наше об’єднання людей назвати складно.
Ти виховуєш чарівну донечку Маю. Які в неї відносини з дідусем, твоїм татом, чи сумує вона зараз за ним?
Дякую, донька в мене ще той ураган. Це енергійна, емоційна й напрочуд комунікабельна малеча, що поєднала в собі й мою бойову кров, і кров її тата-командира, який зараз проходить реабілітацію після поранення під Бахмутом. Наразі ми з донькою та моєю мамою проживаємо в Італії в наших рідних. Я пообіцяла тату, коли він був на «Азовсталі», що вивезу їх, і стримала свою обіцянку.
Маї скоро виповниться 6. За своє життя вона бачила мого тата раз у три місяці, коли він приїздив додому на ротацію. Однак між ними був свій зв’язок. Вона й зараз згадує за нього, але я досі не знаю, що відповідати на її запитання: «Як там дідусь?»
Розкажи про свого тата, який він у звичайному житті, чим любить займатися?
Мого тата звати Олександр. Йому 55 років, він сильна та чудова людина. З самого дитинства пам’ятаю його дуже комунікабельним і відкритим, у нас вдома завжди були раді гостям. Усі його друзі та знайомі знають, що він завжди готовий допомогти, особливо порадою, це він любить, іноді навіть втомлюєшся від того, що він знає так багато. (Сміється.)
А ще в нього красива посмішка, яка підкорює серця, чудове почуття гумору та вміння саркастично щось підмітити. Я неймовірно сумую за його заразним голосним сміхом. Чесно кажучи, навіть не могла подумати, наскільки мені важливо чути його. Тато — дуже сильна особистість, поруч із ним я завжди відчувала себе як за кам’яною стіною.
Тато обожнює балувати мою доньку. Він дозволяє їй робити йому зачіски з хвостиків моркви й розмальовувати руки, постійно скуповує їй усе, що вона тільки хоче. Навіть мої «стопи» не діють. Мая завжди знає, що дідусь таки мене переможе і все одно їй усе купить.
Він гарний тато і дідусь, нам дуже не вистачає його сили поруч.
А ще він дуже любить риболовлю. Ще з дитинства пам‘ятаю купу цих рибальських прибамбасів і як тато взимку складав-розкладав у залі намет. На ротаціях він старався виділити собі день на цей вид відпочинку. А ще він багато читає й мене привчив до цього.
Як твій тато потрапив до «Азову»?
Мого тата дуже вразила загибель на війні мого друга «Амброса». Пам’ятаю, як на наступний день після цього він зателефонував мені, а я в той момент їхала в тролейбусі й ридала. Я була вражена: тато, який зазвичай дуже красномовний, не міг знайти, що мені сказати.
Тоді, мені здається, він зрозумів, що я переживаю, зрозумів, що мій хлопець в «Азові», мої друзі, яких він знає з дитинства, в «Азові». Це щось у ньому перемкнуло, бо після цього він повернувся з-за кордону, де працював, і почав розмовляти про те, що він думає піти в «Азов».
Чи відкрилися тобі за час війни та перебування тата на «Азовсталі» якісь нові його якості, які стали несподіваними навіть для тебе?
Нові не відкрилися, але я ще чіткіше зрозуміла, наскільки це людина, яка завжди готова прийти на поміч. У тата по службі була можливість виходити на зв’язок, і він як міг підтримував інших. Його побратими давали контакти своїх дружин, і він відписував їм, що з їхніми чоловіками все добре. Одна з них, коли її чоловіка звільнили з полону, знайшла мене й написала величезне повідомлення з подякою моєму батькові, який її заспокоював і підтримував.
Мій тато допоміг моєму другу вийти на зв’язок із його рідними в Маріуполі. На той час місто вже було дуже зруйноване, і він не знав, чи вони взагалі живі, бо отримати якусь звістку було неможливо. Я скинула тату їхні дані, й він якимось чином дізнався, зателефонував моєму другу особисто, сказав, що з його рідними все добре, всі живі. Пам’ятаю, як ми ридали — і я, і мій друг, нас переповнювали емоції.
Для мене відкрилася неймовірна стійкість тата. Перед проривом росіян на «Азовсталь» я дізналася, що є одна можливість, хоч і дуже ризикова, спробувати йому вийти, але він написав: «Ні, доця, я тут до кінця і нікуди не піду, я буду з усіма».
Я, звичайно, дуже пишалася ним і розуміла його, коли це читала, але як донька все одно не могла не запропонувати йому отаку свою допомогу. Зараз, коли я вже більше знаю про кількість втрат серед тих, з ким він дружив, розумію, як насправді йому там було тяжко. Він хоронив своїх друзів, і він це все переносив дуже стійко й мужньо, у нього вистачало сил, попри все, підбадьорювати нас.
Він жодного разу не написав про те, що все погано, що він у депресії, що він не вивозить — жодного разу такого не було. Навпаки, у нас було враження, що це ми в Маріуполі, а він на вільній території. Навіть коли тато виходив у полон, він підтримував нас, говорив, що все буде добре, що скоро побачимося.
Ти згадувала про державні нагороди, які він отримав. Розкажи, будь ласка, про них.
Коли тато був уже в полоні, мама передивлялася списки тих, кого нагороджували, та знайшла наше прізвище. Тато отримав два ордени за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
Але й до цього він уже отримував нагороди по службі. Надзвичайно пишаюся ним! Дуже хочеться, щоб наш мужній герой, чоловік, тато, дідусь якомога скоріше опинився вдома, на території вільної України.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, де ти перебувала? Які в тебе спогади про цей день? Чи очікувала такого розвитку подій?
24 лютого я зустріла у своєму місті, у своїй квартирі. Це був звичайний день, окрім того, що мій чоловік мав у неділю їхати в Маріуполь. Він вирішив повернутися в полк, тому на четвер ми планували закрити деякі питання по документах, по переоформленню автівки на мене. Я прокинулась близько 7 ранку, за декілька хвилин до будильника, й одразу отримала повідомлення від своєї подруги, яка на той час поїхала до свого тата в її рідне місто Умань.
Перші СМС, які я побачила на телефоні 24 лютого, — це те, що вони в підвалі, лунає дуже багато вибухів, падає тиньк.
Я, чесно кажучи, спочатку не повірила, подумала, що це фейк, хоча прекрасно розуміла, що щось почнеться, розуміла, що буде повномасштабне вторгнення, але чомусь мені здавалося, що це буде пізніше. У мене був шок, я не могла до кінця усвідомити, що почалася війна.
Хоч я й була впевнена, що ми переможемо, але через абсолютне відчуття невідомості перший день був одним із найстрашніших для мене. Пам’ятаю, коли ми вийшли з під’їзду, щоб виїжджати за межі міста, я зустріла пару, яка стояла біля свого авто: це були люди плюс-мінус мого віку. Вони були дуже перелякані, я почала їх запитувати, чи є в них можливість виїхати за місто: якось я відчула, що мені треба їх підтримати, зарядити своїм бойовим духом. Я почала казати про те, що ми переможемо, що ми вісім років готувалися, ми сильні, ми не маємо зараз панікувати.
Дорогою за місто я отримала перше повідомлення від тата.
Ми з донькою залишилися за містом у будинку моєї свекрухи, а мій чоловік одразу скоординувався з іншими азовцями й поїхав. Було страшно від невідомості, від того, що ти не знаєш, звідки в будь-який момент можуть вийти росіяни, від того, що ти не розумієш, чи не ходять вони вже зараз ось тут, у селі, чи не увірвуться в будинок.
Коли віддавала телефон доньці, щоб вона подивилася мультики, я занурювалася в інформаційний вакуум, і це було максимально тривожно, бо ми всі, здається, тоді заспокоювали себе тим, що постійно перевіряли новини, намагалися хоч якось бути в курсі подій.
У себе на сторінці в Instagram ти писала про підвал у бабусі, про весну, про свої відчуття — можеш поділитися трохи про це?
У день, коли я писала свій пост про весну — про те, як ми лежали в підвалі, — я вкладала доньку спати і просто в якийсь момент вже думала, що вона засинає, аж раптом Мая почала співати пісню, яку вони готували в садочку до свята весни. Я не чула її до цього.
Було дуже лячно через те, що ти лежиш у підвалі, у темряві, у тиші, і тут раптом Мая просто починає співати позитивну пісню про весну. Пам’ятаю, що в мене були мурахи по шкірі від того, наскільки цей момент здавався нереальним. І ще нереальнішим він був, коли після або перед цією піснею ми чули, як над нами летить винищувач — цей звук ні з чим не переплутаєш, він, мабуть, назавжди буде в кожного з нас у голові.
Це було моторошно, бо ти знаєш, що твоя весна зараз — це битва твого народу за право на існування. У ті хвилини я ніби відчула концентрат бажання рухатися, показати нашу силу, перемогти; відчула лють до людей, які вирішили, що наша країна має бути під ними; відчула палке бажання зробити все можливе, аби ні моя дитина, ні інші діти України не ночували в укриттях.
Коли ти останній раз бачила тата? Що він тоді говорив/писав? Чи думала, що може так скластися, що він потрапить у полон?
Нам пощастило побачитися перед початком повномасштабного вторгнення, він якраз був на ротації, а 16 лютого поїхав на базу в Урзуф. Тато мій чомусь не вірив, що все так буде. Він суперпозитивна людина, яка завжди намагається нас уберегти від усього й заспокоїти. Можливо, саме через це він і говорив, що все буде нормально. Бо потім мама поділилася, що за декілька днів до початку він написав їй про всяк випадок підготуватися, бо все може стати дуже серйозно.
Остання зустріч була як і всі інші протягом останніх років, коли він проїжджав на ротацію. Я приїхала до батьків додому з малечею, ми поспілкувалися, пообіймалися, провели час разом. Пам’ятаю, ми навіть плани будували, що будемо робити, коли він через три місяці приїде знову на ротацію, не було взагалі ніякого відчуття, що може все так скластися. Ніякого. Я зараз кажу про це, й у мене мурашки по тілу. Здавалося, що все буде як завжди.
Тоді, під час останньої зустрічі з татом, я з такою легкістю сказала йому: «Ну що, давай до зустрічі через три місяці весною». На жаль, через три місяці весною замість зустрічі з родиною він потрапив у російський полон.
Опиши найстрашніший день по відчуттях із початку повномасштабного вторгнення.
Насправді їх було так багато… Часи «Азовсталі» — то взагалі був дуже важкий період, особливо коли росіяни прорвалися на територію заводу. Але, напевно, найбільше як найстрашніший день я згадую трагедію в Оленівці — там була комбінація всього. Це сталося після мого дня народження. Я дуже сподівалася, що в тата якось вийде мене привітати, бо для нього вітання зі святами — це дуже важливий складник відносин, він на мене ображався, коли я його з якимось святом не вітала.
Він завжди вітав усіх своїх друзів, коли був на службі, переслав мені квіти з кур’єрами — для нього приділити увагу в такий день було надзвичайно важливо. Тому, коли я не отримала привітання на день народження, прекрасно розуміла, що йому від цього дуже боляче, розуміла, наскільки те, що він не може нас привітати, травмує його додатково.
У той день ми йшли з донькою вулицею і я прочитала в новинах про теракт в Оленівці. Спочатку просто не могла повірити в цей жах, потім зловила панічну атаку, мені стало дуже погано, тіло почало трясти. Мая злякалася, і я взяла себе в руки, почала її заспокоювати.
Фото: Асоціація родин захисників «Азовсталі»
Згодом зустрілася з мамою і удавала, що все окей, бо розуміла, що не зможу зараз ніяк її заспокоїти, якщо вона про це дізнається. Мені потрібно було максимальну кількість часу оберігати її від цієї інформації. До вечора ми разом з тіткою відволікали її, щоб мама не дивилася стрічку новин.
Я ж декілька годин була сама з малою, і це, напевно, був найстрашніший день. З «Азовсталлю» був хоча б якийсь зв’язок, тато все ж міг писати один раз на декілька днів, а тут ти розумієш, що в тебе взагалі немає ніякого доступу до інформації. Єдине, що ти можеш робити, — це переписуватися з іншими дівчатами, які зараз у такій же ситуації.
Мій близький друг, який дуже мене підтримував, у цей час був на бойовому завданні, з ним не було зв’язку, і це тиснуло на мене морально — мені хотілося розділити з ним свій біль. Хоча, звичайно, моє оточення мене дуже підтримувало.
Коли сталася трагедія в Оленівці, я відчувала страшний біль, порожнечу, вибух усього всередині. До того ж я дуже емпатійна людина й добре відчуваю інших, тому крім власного болю я відчувала біль тисячі інших. Не знаю, чи відчувала колись взагалі настільки сильно якісь почуття.
Хоча, згадуючи весну 2022 року, коли росіяни прорвалися на «Азовсталь» і я прочитала про це в новинах, тата не було в мережі — це було надзвичайно важко. Але тоді все одно було якесь світло в кінці тунелю, здавалося, що ще можлива якась деблокада.
У випадку з терактом в Оленівці ні краплинки світла не відчувалось, з’явилося тільки розуміння того, що все стане ще гірше, розуміння того, що все, якась межа пройдена й не буде все добре.
Коли були опубліковані списки з російської сторони і я побачила, що в них немає тата, тільки тоді розповіла про все мамі.
Ілюстрація: @koza_rohata_
Що ти відчувала в той час, коли тато був на території заводу «Азовсталь»?
Весь час, поки тато був у Маріуполі, я як дружина й донька військового знала, що деякі запитання ставити недоречно й неправильно, тому ніколи не запитувала тата, де саме він перебуває, нічого не знала про його точне місцеперебування. Коли він уже був на «Азовсталі», я спочатку про це навіть не знала.
Наше спілкування, коли він був там, обмежувалося тим, що він заспокоював нас: «Я цілий, я живий, усе буде добре».
Коли я зрозуміла, що він уже також на «Азовсталі», що вони всі там, мене дуже заспокоїв один мій знайомий, який сказав, що «Азовсталь» — це величезний завод і це одна з можливостей дочекатися підмоги. Тому спочатку я розглядала завод як місце, де вони реально можуть вижити, на цьому трималася й жила якийсь час. Я тоді їздила на волонтерські закупки в Польщу, і це мене якось відволікало від усього. Я не сиділа в новинах 24/7, бо дуже часто була за кермом.
На «Азовсталі» тато спав по декілька годин, втратив 20 кг ваги, писав, що важить зараз менше, ніж у 21 рік. Але навіть на тих фотографіях, які він скидав, замазаний чимось, худий, але однаково із широкою посмішкою, енергія та сила від нього була неймовірна.
Коли росіяни прорвалися на територію заводу, я якраз була в Польщі. Прочитання цієї новини було дуже страшним моментом для мене. Я одразу зайшла в чат із татом, побачила, що його вже декілька годин немає в мережі. Було відчуття, що ти в серіалі «Чорне дзеркало», що це просто якийсь експеримент, що це уявна реальність, що ти зараз прокинешся, що це все страшний сон — найстрашніший сон твого життя.
Було відчуття нереальності від того, що у 21-му столітті люди перебувають в оточенні, що до них неможливо дістатися, що на них скидають бомби 24/7 і ніхто нічого не може зробити. Це вбивало зсередини. Це була істерика, яка в собі вміщує дуже величезну палітру емоцій.
Як часто ти мала можливість спілкуватися з татом, коли він перебував на території заводу?
Тато писав мені раз у два-три дні. З мамою вони частіше спілкувалися, звичайно, не 24 на 7, але раз на день він міг виходити на зв’язок.
Тато не розповідав ніяких подробиць, лише один раз він написав на піку емоцій після того, як в медпункт прилетіла російська бомба й загинуло декілька близьких йому людей. Він не писав про втрати, про те, що «я здаюсь, я не можу». Він написав мамі про те, що вижив тільки через те, що готував евакуацію поранених, і попросив, щоб ми виїхали.
Це був єдиний раз, коли він написав про те, що смерть була дуже близька до нього, бо після цього він завжди більше за нас запитував, за нас турбувався, писав «Зі мною все буде добре».
Через декілька годин після новини, що росіяни прорвалися на «Азовсталь», тато вийшов на зв’язок, і я у відчаї написала йому про те, що не знаю, що мені робити, що я готова їхати до Зеленського, до кого завгодно, тільки щоб його врятувати.
На що тато відповів: «Я тут до останнього».
Що ти відчула, коли дізналася, що тато виходить з «Азовсталі» в полон?
Коли я дізналася, що вони будуть виходити з «Азовсталі», ще ж не було розуміння, що це буде полон, це було про те, що є якісь певні домовленості, а які саме — невідомо.
Уперше тато зателефонував 17 травня і розповів, що в них буде зв’язок, що з ними все буде добре. У його голосі відчувалося полегшення. У мене від цього було якесь піднесення, розуміння того, що ті, хто зараз там є, вони будуть живі, що ти не будеш більше читати новини про «Азовсталь» і кожен раз помирати всередині.
Після двох тижнів, коли тато на зв’язок так і не вийшов, стало зрозуміло, що не буде все так красиво, як говорилося із самого початку.
.jpg)
Чи є в тебе якась інформація про тата? В якому він стані зараз, де саме перебуває?
Починаючи з вересня, з першого великого обміну, я не знаю нічого про його місцеперебування, не знаю навіть чи він живий. Коли 21 вересня був обмін, ті, кого обміняли, сказали, що він залишився в Оленівці. Але потім почалися розмови про те, що їх більше там немає, що їх усіх розвезли по різним СІЗО на території Росії, на тимчасово окуповані території України, й зараз єдина можливість дізнатися, де перебуває хтось із наших рідних, — це через спілкування з тими, кого звільнили.
У полоні досі перебуває понад 700 азовців, на місяць з них звільняють у кращому випадку 1–2 людини, багато обмінів відбуваються з нульовою кількістю азовців. Шанси, що вони бачили твого рідного, мізерні. Загалом хочеться додати, що спілкування зі звільненими показує, що до них і досі там «особливе» ставлення, їхній психологічний стан важкий.
І це моменти, коли я підбираю кожне слово в розмові й часто впадаю в ступор. Ніякого зв’язку, ніякого розуміння взагалі, де приблизно вони можуть бути, немає. Живеш у невідомості.
Щоб ти хотіла сказати зараз тату?
Хотіла б йому зараз сказати, що з нами все добре, що ми в безпеці, що ми тримаємося, що ми сильні, що я дуже сильно в нього вірю, що, попри те, як важко усвідомлювати все це й жити далі, я все одно рухаюся, усе одно живу. Хотіла б сказати, що я дуже сильно мрію його обійняти. Я дуже хочу його розсмішити й почути його сміх. Хотіла б сказати, що я пишаюсь ним і щоб він зараз турбувався про себе, бо ми справляємося з усім.
Часто вночі, коли засинаю, я просто закриваю очі й уявляю тата в тюремній камері і стає дуже боляче від цього. Є величезне бажання передати якоюсь космічною енергією слова: «будь ласка, тримайся, будь ласка, тримайся, будь ласка, витримай це все, я тебе дуже прошу, витримай це все».
Хто/що допомагає тобі триматися? Чи бувають дні, коли руки опускаються, що ти відчуваєш у такі моменти?
Підтримка в мене колосальна. Я люблю і дуже ціную своє оточення, яке ніколи не дає мені надовго «зависнути» в негативному стані, усі допомагають як можуть. За війну я ще більш зрозуміла, яких чудових людей я зібрала поруч із собою, за війну в моє оточення додалося декілька нових особистостей, які стали важливою частиною мого життя.
Не можу сказати, що це завжди легко — бути поруч зі мною: по своїй натурі я дуже весела, активна й енергійна, завжди роблю навколо себе шум, але, коли я занурююсь у біль, я занурююсь у нього повністю і, можливо, стаю схожа на камінь, як всередині, так і зовні. Я перестаю рухатися і бачу багато чого в негативному ключі, можу довго плакати або бути взагалі беземоційною.
Я знаю, що в такі моменти важко бути зі мною, не підхоплюючи мій стан, я вмію заряджати людей. Але мої люди знають, що мені зараз треба побути в цьому, не витягують насильно. Вони просто є поруч і підхоплюють мене, коли я сама починаю відтавати, і вже з цього моменту виводять мене в норму — розмовами, походами в кафе, мініподаруночками, бо я люблю подарунки й можу зрадіти навіть магнітику. Тоді я знову повертаюся в рух і віддячую своєю енергією. Пишаюся своїм оточенням і дуже ціную його.
Чи відчуваєш підтримку від суспільства в питанні військовополонених?
Не можу відповісти за весь соціум, але от, наприклад, зі своєї Instagram-сторінки я знаю про те, що є величезна кількість людей, із якими я особисто незнайома, які просто колись стежили за моїм життям або приєдналися під час війни, щоб слідкувати за моєю діяльністю, — вони після кожного обміну пишуть мені. Часто ці повідомлення починаються тим, що «кожен раз, коли я читаю про обмін, я заходжу на вашу сторінку, сподіваючись прочитати, що вашого тата звільнили». Це дає велику енергію для руху та підтримку.
Я ніколи не мала на меті вести його як блог — усі, хто є зараз серед моїх підписників, знайшли мене якимось природним шляхом, вони довіряють мені, прислуховуються до моїх слів, закривають збори, які я відкривала, турбуються за тата, за інших моїх друзів, які на війні або в полоні. Я неймовірно вдячна кожному й без фальші рада, що я цікава таким класним людям.
Коли була «Азовсталь», у мене навіть починав некоректно працювати директ в Instagram від кількості теплих повідомлень, де люди писали, як пишаються азовцями, як пишаються моїм татом, взагалі цим подвигом Маріуполя.
Я скидала тату скриншоти цих слів, бо вони дуже розчулювали. Не знаю, наскільки він міг їх усі прочитати, але відповідав «дякую, дуже приємно».
Ти писала у своєму інстаграмі «як навчитись знову уявляти майбутнє?». Як би ти зараз відповіла на це запитання? Про що ти зараз мрієш?
Це класне запитання, на яке я, можливо, не маю чіткої відповіді. Мені важко зараз уявляти своє майбутнє, особливо коли щомиті все може змінитися. Я щодня живу в тому, що можу втратити свого тата, своїх близьких друзів, які боронять нашу країну. знаю, що цей біль не мине безслідно для мене.
Засинаючи, я часто дякую життю, що сьогодні я не втратила нікого назавжди. І ці думки підвішують майбутнє, не дають бачити його.
Проте я знаю, що потрібно рухатися вперед, навіть, якщо не до кінця розумієш свій наступний крок, ти відчуєш його в процесі, твоя ціль вестиме тебе, якщо ти й далі продовжуєш рухатися їй назустріч. Моя ціль — жити у вільній Україні, працювати тут заради її приголомшливого майбутнього. Навіть коли важко й коли опускаються руки, навіть коли здається, що навколо одна «зрада», мусимо пам’ятати, що ми — це Україна. І я хочу з гідністю бути частиною нашої країни.
Я мрію про те, щоб ми всі впорались із наслідками війни. Мрію більше не втратити нікого. Мрію бачити, як наша країна щодня стає сильнішою і розвивається. Мрію дуже міцно обійняти тата й побачити власними очима, що він витримав. Мрію відчувати щастя без фонового суму.
Що, на твою думку, може позитивно вплинути на звільнення з полону? Як кожен українець й іноземець може допомогти, вплинути в цій ситуації?
Це важке питання через те, що я не знаю. Я дуже вірю в те, що азовці активно займаються можливістю допомогти своїм побратимам опинитись на вільній землі, я дуже вірю в них, бо «Азов» — це велика сім’я, усі один за одного. Питаннями звільнення військовополонених займаються безпосередньо й ті, хто з полону вийшов, бо вони, як ніхто, знають, що це важко й небезпечно, я впевнена, що вони роблять усе можливе.
Я боюся нашкодити тату своїми діями, своєю волонтерською діяльністю, веденням сторінки в Instagram. Але розумію, що, якби я мала можливість зараз запитати в тата, чи можу я щось робити, щоб наблизити нашу країну до перемоги, навіть якщо йому буде за це «прилітати», він сказав би: «Роби, бо в нас є ціль».
Як ти та інші рідні військовополонених боретеся зараз за звільнення рідних із полону?
Створена Асоціація родин захисників «Азовсталі». Наша боротьба — це і про мітинги, і про зустрічі з ГУР та Координаційним штабом, це і про проєкт «Нарешті ти вдома» із підтримки тих бійців, які повернулися з полону, яким займається Ганна Науменко.
Представники Асоціації підтримують родини полеглих азовців, організовують їм можливість отримувати психологічну та фінансову підтримку завдяки донатам. Також влаштовують багато дипломатичних зустрічей в Україні та світі, інтерв‘ю для іноземних медіа. Ви могли бачити бігборди і виставки, присвячені героям Маріуполя, — це все справа рук Асоціації.
Фото: Дорошенко Наталка @doroshenko_natalka
Я особисто борюся, підтримуючи цю тему в інфопросторі за допомогою соцмереж, відвідую різні заходи, присвячені темі військовополонених. Коли в Мілані проходять великі акції, де збираються як українці, так і італійці, я беру слово, розповідаю за наших героїв Маріуполя, за полон, нагадую, що між тими, хто був на «Азовсталі», і «Азовом» є різниця.
Багато людей читають у новинах, що обміняли з «Азовсталі», й думають, що це обміняли азовців, але це різні речі. На «Азовсталі» було багато підрозділів, і звільнення саме «Азову» йде дуже повільно.
Зараз я планую повернутися до Києва і включитися в роботу ще більше, бо на відстані мені особисто важко це все відстежувати.
Що б ти хотіла сказати українцям та всьому світу?
Дуже важливо, щоб усі слідкували за новинами, були в контексті подій. Кожен українець має розуміти, що оборона Маріуполя відіграла ключову роль у цілісності України. Якби Маріуполь упав і не вистояв 82 дні в повному оточенні, Київ міг би вже бути захопленим.
Через те, що захисники Маріуполя відтягували на себе неймовірну кількість піхоти, важкої техніки, артилерії, літаків, Київ вистояв. Тобто ці 86 днів оборони для України були безцінними — наше військо могло готуватися і відбивати меншу кількість атак, ніж могла би бути, якби Маріуполь одразу впав.
Тому мені здається, що кожному українцю важливо це розуміти, не забувати й ні в якому випадку не закривати очі на це, цікавитися, як справи у «Азова», допомагати й розповідати іноземцям, своїм дітям про те, який у нас народ, які це люди й що вони зараз досі продовжують боротися, навіть перебуваючи у ворожому полоні.
Для них «Азовсталь» не закінчилась, з одного пекла вони перейшли в інше. Читайте сторінку нашої Асоціації родин захисників «Азовсталі», долучайтеся до боротьби.
Що ти назавжди зміниш у своєму житті після нашої Перемоги?
Це дуже глибоке питання, бо, з одного боку, у мене в голові є розуміння того, що війна всередині однаково буде частинкою мене, і я навіть не знаю, як сприйматиму закінчення саме бойових дій, бо вже втратила частину свого серця разом із загиблими знайомими.
Мені здається, що після війни в мене залишиться і те, що вона мені подарувала: по-перше, розуміння того, наскільки наше життя швидкоплинне, по-друге, що воно може закінчитися в будь-який момент, що потрібно цінувати ще більше близьких, друзів, знайомих, батьків. Цінність людей ще більше зросла через те, що ти не знаєш, скільки людині призначено бути поруч із тобою, тому потрібно насолоджуватися життям і часом разом із близькими.
Якщо глобально, то мені просто вже важко згадати себе до війни. Мені здається, це якась невідома мені людина. З війною почався новий відлік, це вже нова Я. За цей рік усе назавжди змінилося.
