«Ніхто не забутий. Офіцери, держава зі свого боку, медіа, волонтери, маємо пам’ятати, що в застінках Росії ще досі залишається більше 2000 оборонців Маріуполя», — повідомив Богдан «Тавр» Кротевич, начальник штабу «Азова», під час онлайн-пресконференції командного складу полку, яка відбулася 6 жовтня.
.jpeg)
Серед цих кількох тисяч військовополонених є й Микола, чоловік нашої сьогоднішньої героїні, військовослужбовець в/ч 3057 Національної гвардії України.
Марія познайомилася з майбутнім чоловіком ще в дитинстві, коли вони росли на одній вулиці в Маріуполі. Уже тоді вони покохали одне одного, згодом одружилися та щасливо жили в рідному місті, яке розквітало в них на очах.
Після 24 лютого всі мрії та плани молодого подружжя були зруйновані разом з рідним містом. Бойові дії, які відбувалися в Маріуполі, розгорталися на очах у Марії. Зв’язку не було, запаси їжі вичерпувалися. Під час одного з авіанальотів будинок, у якому вона була разом з батьками та братом, потрощило, а їх засипало уламками стелі.
Зараз Марія щодня мріє й думає тільки про одне — якомога скоріше побачити та обійняти коханого, який разом з іншими захисниками Маріуполя мужньо боронив свою рідну землю. Вона говорить, що готова чекати його стільки, скільки потрібно, аби тільки він повернувся живим.
«Усе інше ми виправимо, вилікуємо, поставимо на ноги, усе буде добре».
Своєю особистою історією Марія поділилася з Лесею Пахариною. Вона розповіла про те, як родиною чудом уцілили під час авіаудару та приєдналися до останньої евакуаційної колони з Бердянська; про те, як останній раз чула чоловіка та що він говорив, коли перебував на території заводу «Азовсталь»; про те, що допомагає триматися та як, на її думку, можна позитивно вплинути на звільнення наших героїв з російського полону.
Привіт, мене звати Марія, мені 24 роки. Я народилася і все життя проживала в Маріуполі. Це місто розквітало в мене на очах, я дуже люблю його, і зараз мені дуже боляче жити не вдома.
За фахом я юрист, закінчила магістратуру, маю три червоних дипломи: молодшого спеціаліста, бакалавра та магістра права. У мирний час я займалася різними справами: працювала за фахом, мала досвід у багатьох державних установах — судах, місцевій раді, поліції, була помічником адвоката. Мені дуже подобається знати закони, допомагати людям, і я завжди дотримувалася принципу, якого мене навчили, що лікарі та юристи — це найважливіші люди в житті кожного: лікарі рятують життя практично, юристи — юридично. Тому я завжди відповідально ставилася до своєї роботи, це мене дуже захоплювало. Також я майстер-бровіст. Постійно проходжу різні курси, підвищую кваліфікацію, багато читаю.
Мого чоловіка звати Микола, йому 25 років, він військовослужбовець. На військовій службі з 2017 року. Після проходження курсу молодого бійця його взяли до в/ч 3057 Національної гвардії України, де він пів року проходив строкову службу. Згодом підписав контракт, бо зрозумів, що бути так далеко від мене йому дуже важко.
У чоловіка завжди була чітка громадянська позиція, він дуже любить нашу країну, наш народ, свій дім. Я пам’ятаю, що ще з дитинства Микола досить однозначно ставився щодо цього питання. Тому на війні він показав себе таким, яким був завжди, — відданим сином своєї Батьківщини, який ніколи нікого не покине, який буде до останнього захищати всіх своїх і свою країну.
Знайомство, сімейне життя
З Миколою ми познайомилися ще в дитинстві. Жили поруч, на одній вулиці, і знаємо одне одного вже дуже давно. Я закохалася в нього, коли мені було всього 12 років. Він був найкрасивіший, найохайніший, від нього завжди приємно пахло, а ще він добре жартував і був дуже розумний, мав свою точку зору — це й підкорило мене в ньому. З того часу я дуже кохаю свого чоловіка.
Я вважаю, що у свої молоді роки нам удалося побудувати дійсно міцний союз. Наше сімейне життя в Маріуполі було теплим і щасливим. Ми дуже любили проводити час удвох. Через роботу не завжди встигали снідати та обідати разом, але спільна вечеря — це було нашою обов’язковою традицією багато років, це був час тільки для нас. Ми зазвичай купували пляшечку вина або робили смачну каву, щось готували або замовляли, вмощувалися зручно на дивані й дивилися фільм чи якийсь серіал поряд з нашими котами.
Мій Микола дуже прискіпливий. Якщо ми обираємо фільм, він обов’язково повинен знати все про режисера, про акторів, відгуки, окрему подачу зйомки. З ним завжди є про що поговорити, він надзвичайно ерудована людина, любить історію, цікавиться політикою. Це в ньому мені дуже подобається.
Почуття гумору чоловіка — це окрема історія, воно в нього неймовірне. Гумор і доброта, мабуть, мої найулюбленіші риси його характеру. Він у нас такий позитивчик у родині — не вміє сваритися, не вміє ображатися довго, дуже швидко відходить на відміну від мене.
А ще Микола — відданий друг. Коли до нього зверталися по допомогу, він ніколи й нікому не відмовляв. Це було просто неможливо. Він дуже цінує дружбу й завжди відповідально ставиться до всіх своїх знайомих та друзів. Це надзвичайна людина.
Зараз я страшенно сумую за нашим буденним життям, за дрібними проблемами, які колись здавалися дуже складними, за всім, що в мене було, бо враз моє життя стало кардинально іншим, щодня мене проймає туга за нашим щасливим минулим.
Маріуполь
Маріуполь до війни був чудовим містом, але таким він був не завжди. До 2015 року це було звичайне пострадянське місто з погано розвинутою інфраструктурою, це викликало сум.
Але після 2015-го Марик суттєво змінився, став дуже європейським: відремонтували всі дороги, зробили паркові місця, оновили громадський транспорт, облаштували набережну та парки, відкрили багато різних магазинів, кафе. Хокейна арена, ковзанка, стадіони, культурні пам’ятки, музеї, кінотеатри — у місті було чим зайнятися та куди піти.
Новорічна ялинка біля Донецького академічного обласного драматичного театру в Маріуполі, січень 2022 року
Окремої уваги заслуговує наш Драматичний театр, вважаю, що він був одним з найкращих. Ми із чоловіком любили відвідувати театральні постановки, особливо коли там виступала наша маріупольська трупа. Це були дуже круті актори.
Коли я потім дізналася, що наш Драмтеатр розбомбили, — це було щось страшне для мене. Я не розуміла чому, адже це така цивільна структура. Дуже боляче.
Повномасштабна війна, евакуація з Маріуполя
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я була в Маріуполі. Загалом, якщо коротко, я дуже боялася цієї війни. Напередодні в мене з’являлося багато думок стосовно того, що потрібно виїхати з міста, що треба все кидати, бо буде щось жахливе. Було в мене таке передчуття. Але всі мене запевняли: «Усе буде окей, нема чого боятися, усе під контролем».
За кілька днів до вторгнення чоловік попросив зібрати тривожну валізу, документи, щоб у мене все було напоготові, сказав, що не знає, чого чекати, бо ситуація зараз дуже нестабільна.
23 лютого Микола пішов на добовий наряд і більше вже не бував удома. Це був останній день, коли я з ним бачилася. 24 лютого я прокинулася сама, зібрала речі й поїхала до своїх батьків, була з ними вдома.
Коли стався авіаналіт увечері 10 березня, біля нашого будинку впала бомба, будинок від вибухової хвилі дуже потрощило, нас засипало уламками стелі. Не знаю, як ми вижили. Це було якесь чудо.
Тоді загинуло багато людей, була зруйнована велика кількість будинків. Коли ми вийшли вранці на вулицю — це було якесь пекло. Ця жахлива картина досі в мене перед очима. Дуже важко й боляче згадувати цей час — це найстрашніше, що могло статися в житті.
Зв’язку не було, я нічого не знала про Миколу, ні про кого взагалі. Їжа та всі інші запаси закінчувалися. Захворіла я, захворів мій кіт. Усім було дуже важко, перебувати й далі в цьому пеклі не було сил.
Ми з моїм братом вирішили піти на блокпост на виїзді з міста, там дізналися, що 29 березня — це останній день, коли можна виїхати, що потім місто зачиняють. Ми швидко побігли додому, зібрали речі, взяли маму, всіх котів і своїм ходом вибралися в Нікольське. Пробули там якийсь час, поки знайшли людей, які вивезли нас до Бердянська.
5 квітня нам просто пощастило: ми потрапили в останню колону Червоного Хреста з Бердянська і виїхали до Запоріжжя. 11 квітня прибули до Києва. Тут залишаємося й досі. Шлях був дуже важкий. Не хочу вдаватися в подробиці, бо, якщо чесно, намагаюся забути цей жах.
Оборона Маріуполя, «Азовсталь»
Про те, що Микола на «Азовсталі», я дізналася, коли виїхала з Маріуполя й була в Нікольському. Мені нарешті вдалося спіймати мережу, і ми просто дивовижним чином вийшли на зв’язок із чоловіком. Він повідомив, що живий, що він на «Азовсталі», розпитував, як я. Ми плакали з ним усі разом.
То був єдиний раз за війну, коли я почула його голос.
Чоловік повідомив, що дуже багато побратимів поранено і його завдання — евакуювати їх із місць бойових дій до шпиталів. Казав, що це все дуже страшно, тому що ситуація погіршувалася щогодини.
Коли я бачила, як на «Азовсталь» скидають бомби, — це був просто жах. Я не розуміла, як вони там перебувають. Над ними літало по два-три літаки, скидали одночасно декілька бомб. Як хлопці витримали все це — я взагалі не знаю. Мало хто розуміє, що вони насправді там пережили.
Фото: Alexander Ermochenko/Reuters
Полон, теракт в Оленівці
Коли я дізналася, що їх евакуюють з «Азовсталі», то видихнула, у мене з’явилася надія, що не буде постійних бомбардувань і вони хоча б залишаться живі, що вони перебуватимуть десь у безпечнішому місці.
Я готова чекати чоловіка стільки, скільки потрібно, аби тільки він повернувся до мене живим. Усе інше ми виправимо, вилікуємо, поставимо на ноги — усе буде добре.
Тож, коли їх вивозили, я, чесно кажучи, була щаслива, що цей жах закінчився. Але потім, дізнавшись про жахи полону, зрозуміла, що це пекло нічим не краще за те, що було на «Азовсталі», а інколи, здається, навіть гірше. Бо коли стався теракт в Оленівці, наших захисників убили найжахливішим чином.
Усі ці історії про катування, про голод, про холод, про хвороби — це просто неможливо. Я не знаю, коли це все для них закінчиться. Дуже хочеться, щоб це відбулося якомога швидше, бо мені їх дуже шкода.
Це люди, які просто не заслуговують на всі ці жахи. Це просто неможливо. Вони виконували свій обов’язок, просто були вірними наказам, були готові стояти там до кінця. І така дяка їм, що їх здали в полон, але я хочу вірити, що скоро все буде добре і всі наші повернуться додому.
Обміни полоненими
21 вересня, коли відбувся обмін полоненими, скажу чесно, була шокована, я навіть не підозрювала, кого саме повернуть. Для мене було шоком, що повернули командування, усіх медійних осіб. Але потім я охолола емоційно і зрозуміла, що наша держава веде неймовірну роботу з визволення наших захисників. Я вірю, що у представників держави стовідсотково є якийсь крутий план, завдяки якому вони зможуть урятувати всіх.
Якщо вони змогли провести такий важкий обмін, який відбувся наразі, то, гадаю, ми будемо задоволені результатами їхньої роботи й у кінці, коли повернуть усіх. Я в це вірю й найбільше довіряю Головному управлінню розвідки України.
Ми постійно спілкуємося з ГУР, вони говорять, що безперервно працюють над звільненням решти військовополонених. І ми дійсно бачимо результати їхньої роботи. Донедавна всьому світу здавалося неможливим, що повернуть нашого «Редіса», нашого Дениса Шлегу, «Калину», «Волину», що ці люди будуть з нами на волі. Але це відбулося, і я впевнена, що станеться ще багато див.
Цей обмін дуже порадував, я щаслива за дівчат, за жінок, за батьків, які побачили своїх дітей. Я писала дівчатам, вітала їх, писала Тані, сестрі «Волини», Юлі, дружині Шлеги, Катерині Прокопенко — писала їм, і в мене були сльози на очах, бо це просто неймовірно.
Навіть зараз мені хочеться плакати, коли я уявляю, що вони відчули в той момент, коли обійняли своїх рідних та дізналися, що вони в безпеці та звільнені з полону росіян.
Мені хочеться вірити, що до зими всіх урятують. Але це моя мрія, не знаю, як буде насправді. Просто я дуже переймаюся за ці холоди й за те, що вони там перебувають у жахливих умовах. Хочеться, щоб до сильних морозів їх повернули додому.
Сергій «Волина» Волинський після обміну на зустрічі з родиною в Туреччині. Фото: ОП
Усі мої мрії й думки лише про Миколу. Немає навіть секунди в моєму житті, коли я думаю про щось інше. Він, він і тільки він, мені потрібен тільки мій чоловік і більше ніхто. Ніщо в цьому житті не може зробити мене щасливою, як би я не намагалася. Тільки його звільнення з полону поверне бажання жити та рухатися далі, тому що це моя найрідніша людина.
Зараз мені допомагає триматися думка: якщо стався такий складний обмін, якщо звільнили наше командування, то наших хлопців точно звільнять.
Спробую просто набратися терпіння, продовжу працювати й чекати, коли настане той чудовий день, коли мені зателефонують і повідомлять, що Микола звільнений з полону й можна нарешті обійняти його. Це мотивує мене прокидатися щодня.
Асоціація родин захисників «Азовсталі»
Я є членом Асоціації родин захисників «Азовсталі». Вона створена для того, щоб боротися за повернення наших хлопців, щоб тримати в інформаційному полі цю тему, щоб ніхто не забував про наших героїв.
Усі ці заходи, які ми влаштовуємо: фотовиставки, забіги, інтерв’ю тощо — це все дуже допомагає тримати в медійному просторі тему наших рідних.
Ми постійно комунікуємо з представниками влади та допомагаємо родичам військовополонених отримувати актуальну інформацію від відповідних органів. Також займаємося оформленням боксів для тих, хто повертається з полону. Ми довго розробляли цей проєкт, проводили зустрічі з дівчатами, вирішували, що буде в боксах. Ми намагалися обрати все найкраще, щоб наші захисники були забезпечені всім необхідним після обміну, щоб вони не відчували себе покинутими, щоб у них було й що одягнути на себе, й із чого подзвонити рідним. Вважаю, що наша асоціація робить великий внесок у те, аби наші герої якнайшвидше повернулися. І вони повертаються.
Дівчата з нашої асоціації — це справжні героїні. Кожна з них — це окрема історія, це скарб. Вони витрачають на це все стільки сил та часу, що в мене просто іноді не вкладається в голові, як вони все встигають. Це якісь надлюди, жінки справжніх героїв.
І хоч ми познайомилися за таких поганих обставин, я невимовно щаслива, що знаю багатьох з них.
Підтримка
Підтримка від суспільства просто шалена — я безмежно вдячна громадянам України та інших країн світу, кожному, хто переймається, особливо тим, хто не є дотичним, хто не є родичем, але, незважаючи на це, дуже за нас хвилюється. Я вдячна всім за репости, за розголос, за те, що ви залишаєтеся небайдужими до нашої біди.
Це просто неймовірно — відчувати таку підтримку й таку вдячність. Це дуже допомагає і вселяє впевненість, що нас не забудуть, не залишать на самоті, що точно повернуть кожного нашого захисника. Не тільки з Маріуполя й «Азовсталі», а й кожного нашого полоненого, який перебуває там і проходить весь цей жах.
Я хочу наголосити, що ця тема й надалі не повинна затихати в медійному просторі, потрібно постійно говорити, що ми дуже їх чекаємо, виходити на мітинги, писати про них у новинах, постити в соцмережах. Ми не повинні спинятися. Ми мусимо продовжувати свою боротьбу, допоки кожного не повернуть.
Окремо хочу сказати українцям, що ви — надзвичайні люди. Це точно. Іноді я дозволяю собі плакати, коли бачу, як швидко ми закриваємо збори наших військових, як допомагаємо всією країною тримати фронт. Я плачу від того, які ми добрі, вдячні, згуртовані, яка в нас велика жага до Перемоги та справедливості.
Я дуже пишаюся тим, що я є українкою, і надзвичайно вдячна цій нації за те, як вона проявила себе в цей період війни. І коли порівнювати нас із нашими сусідами, країною-терористом, то це просто небо й земля. Ми — не братські народи, не може бути, щоб такі, як ми, були братами з такими, як вони. Ми — нація вільних та сміливих людей.
Я хочу подякувати світові, кожній людині, яка виходить на мітинги проти цієї війни, яка стоїть разом з нами за звільнення наших полонених. Цей світ вселяє в мене сподівання, що все буде добре, що після того, як ми переможемо, ми відбудуємо нашу країну й у нас буде зовсім інша реальність, ніж довоєнна. Це стовідсотково.
Тепер уся світова спільнота зрозуміла, що таке міжнародне право, що таке міжнародні організації, які не можуть працювати. Я думаю, що завдяки нашій країні, цій жахливій війні світ зміниться й наше життя стане кращим. І це заслуга кожного, хто до цього дотичний: від звичайної домогосподарки до військовослужбовця, який перебуває на фронті, від закордонного політика, який нас підтримав, до простого іноземного громадянина, який вийшов на мітинг.
Мир залежить від кожного з нас. Перемога скоро, і вона точно буде за нами. Слава Україні!
