«Життя маріупольця ніколи не буде таким, як раніше. У нас немає дому, нам немає куди повертатися…»
Наша сьогоднішня героїня народилася і виросла у місті, на долю якого випало занадто багато болю та страждань. До повномасштабної війни Катерина Плечистова, дипломована спеціалістка з фізичної терапії, мала у Маріуполі фітнес-студію та рехаб-простір. Наразі, через російську окупацію рідного міста, вона вимушено проживає в Києві, де продовжує займатися своєю основною діяльністю, а також координує закордонні акції в межах роботи Асоціації родин захисників «Азовсталі».
Фото: Максим Бондаренко
Чоловік Катерини ще в 2015 році, відгукнувшись на поклик серця, долучився до боротьби за державний суверенітет України, вступивши до лав «Азову». Продовжуючи свою військову діяльність, він також розвивався як спеціаліст в IT-сфері та мріяв разом із Катериною переїхати до Києва, щоб побудувати майбутнє життя і кар’єру в столиці. Однак повномасштабна війна внесла свої корективи — після 86-денної оборони Маріуполя вже понад пів року він перебуває в російському полоні.
«Маріупольський гарнізон потребує звільнення! Кожна мати потребує звільнення своєї дитини, кожна дружина хоче дочекатися свого чоловіка, кожна дитина хоче побачити свого батька», — закликала Катерина Плечистова під час свого виступу на 17-й щорічній зустрічі Ялтинської європейської стратегії.
Про свою боротьбу за звільнення з полону найріднішої людини, про власні почуття, амплітуда яких коливається від повного відчаю до незламної віри, про знайомство з чоловіком та риси, які в ньому її підкорили, Катерина розповіла у відвертій розмові Лесі Пахариній для ELLE.
Привіт, мене звати Катерина Плечистова. Я народилася в Маріуполі та все життя прожила в цьому прекрасному місті. Мені 25 років, і я фахівець із фізичної терапії, а також фітнес-тренерка. У Маріуполі в мене було дві студії: одна — для групового тренінгу оздоровчим фітнесом із жінками, інша — для роботи з людьми із серйознішими проблемами зі здоров’ям. Також я займалася відновленням азовців, бо вони, знаєте, як передові спортсмени.
Перше, що було зруйнувано в Маріуполі під час повномасштабного наступу, — це саме мої студії.
Мого чоловіка звати Олег, він родом із Миколаєва. За освітою — фахівець IT-індустрії. Спочатку навчався в Києво-Могилянській академії, потім — у миколаївському виші. Все життя він мріяв жити й розвиватися в Києві, тому після здобуття вищої освіти навмання поїхав до столиці — от просто «хочу й не можу».
До 2014 року Олег був у Києві, навчався в школі акторської майстерності, працював на каналі TVi. Йому настільки подобалася атмосфера телебачення, що він був готовий працювати там ким завгодно — усе тільки аби бути тут, аби бути з вами. Потім перейшов на співпрацю з аніматорами. Йому було комфортно в акторській діяльності, коханий працював із дітьми, на днях народження, потім його запросили в цирк, і він ще встиг попрацювати навіть там.
Військовий досвід, «Азов»
До Маріуполя Олег приїхав у 2015 році, коли почалася війна. Він був на Майдані в Києві під час Революції Гідності, потім долучився до волонтерства й через нього потрапив до «Азову».
Олег пішов за покликом серця, пройшов Широкінську операцію. На той момент у нього не було якогось страху смерті. Найгарячіші точки — він йшов туди, найскладніші завдання — він йшов туди.
Так у нього почався взагалі інший етап життя. Армія змінювала його на очах. До 2014 року це був хлопець, який шукав себе в житті й ніяк не міг знайти, намагався і там, і там, а після вступу в «Азов» він нарешті знайшов себе, сформував свою внутрішню опору. «Азов» сформував із нього особистість.
До того ж у полку є якась внутрішня філософія. Це не просто армія, де тобі ставлять завдання і ти його виконуєш, тут тебе навчають не тільки військовій справі, а й філософії мужнього життя. Вони всі дуже-дуже єдні. У них немає такого, що якщо ти командир якогось рангу, то ти до свого підлеглого ставишься звисока. Такого патерну поведінки немає.
Азовці зі своїм командуванням можуть у вихідні піти попити каву. Ми зустрічалися родинами, ходили разом на каток. Ми всі товаришували та були однією великою азовською родиною.
Катерина з «Мольфаром» та «Давідом» — бійцями полку «Азов», а також Мар’яною Хомерікі, прессекретарем Асоціації родин захисників «Азовсталі»
Знайомство, сімейне життя
Із чоловіком нас познайомив спільний знайомий з «Азову». Десь пів року ми просто спілкувалися як друзі. Олег періодично звертався до мене як до спеціалістки з фізичної реабілітації через серйозні проблеми із шиєю. Носіння бронежилета, важка каска на голові — навантаження, яке дає про себе знати.
Якось Олег побачив в Instagram, що я граю у великий теніс, і запросив пограти разом. Я погодилася. Ми пограли, поговорили й на тому розійшлися. Наступного разу, коли він знову запросив мене на гру, то вже не обмежився загальними розмовами про життя, а почав тонко запитувати, як у мене справи на особистому фронті, я відповідала: «Все добре». (Сміється.) Коханий не зрозумів, що саме я маю на увазі.
Після цього Олег поїхав із Маріуполя на бойові завдання, і десь із листопада до лютого ми просто спілкувалися онлайн — списувалися, зідзвонювалися.
З кожним місяцем наші розмови ставали довшими — 15 хвилин, година, кілька годин. Коханий — дуже відкрита людина, за 3 години розмови я могла дізнатися все. Мабуть, він підкорив мене саме своєю філософією життя.
У лютому, коли він повернувся до Маріуполя, то одразу, ще у формі, приїхав до мене. Я розуміла, що після бойових завдань його нервовій системі непереливки й подарувала йому свій перший подарунок. Це був Магне B6 (сміється). Олег був приємно здивований, сказав, що йому ще ніхто таких подарунків не робив, що це найкращий.
Після цього ми зрозуміли, що зв’язок між нами вже не роз’єднати. З кожним днем ми ставали все ближче. Навесні я поїхала на навчання в Дніпро, а він не витримав, домовився на роботі й приїхав до мене, щоби побути разом. Це підкорило мене, моє серденько розтануло.
Із самого початку я бачила серйозність його намірів. Олег дуже хотів познайомитися з моїми батьками, йому було цікаво, що це за люди, які виростили таку прекрасну дитину. (Сміється.) Я була шокована, плакала, казала, що давай не зараз, що я ще не готова. У червні я познайомила його з батьками, а через кілька місяців ми винайняли квартиру й почали жити разом у Маріуполі.
Минулого року у лютому коханий зробив мені пропозицію. Це окрема історія. (Сміється.) Олег запропонував поїхати до Києва на 14 лютого. Я сумнівалася через свою роботу, але він наполягав. Коли ми приїхали, у місті були кучугури в мій зріст, довелося через них пробиратися від вокзалу до готелю. Олег весь час був якийсь нервовий, постійно розмовляв по телефону, щось там у нього не виходило. Раптом, через кілька днів, він повідомив, що ми їдемо в Дніпро. Навіщо нам їхати туди я просто не розуміла. Зрештою замість Дніпра ми потрапили до Миколаєва. Сказати, що я була зла — нічого не сказати. (Сміється.)
У Миколаєві коханий покликав гуляти мене до річки. Надворі було холодно, біля річки був крутий спуск. Олег попросив спустися разом із ним. В той час, як він ішов і щось розповідав про річку, я вже готувала для нього не дуже приємну промову. Аж раптом він повернувся: «Катерина Плечистова, ви вийдете за мене заміж?» Я була шокована. Ми і плакали, і сміялися.
Коли я запитала, що ж то було в Києві, виявилося, що в нього був сертифікат на політ на вертольоті, і він планував у небі зробити мені пропозицію, але через хуртовини не могли розчистити злітну полосу, і він щодня телефонував, нервував, питав: «Ну що? Погода дозволяє?» Потім вирішив, що в Дніпрі не так багато снігу й там можна буде реалізувати свою ідею. Але йому повідомили, що через снігопад це неможливо. Так ми потрапили в його рідний Миколаїв, і це було незабутньо.
17 лютого Олег зробив мені пропозицію, а 28 серпня ми одружилися. На розпис взяли нашу собаку Більбу. Куди б ми не пішли, куди б ми не поїхали — вона завжди з нами. Моя бабуся заради цього зшила для неї спідницю з фатину. (Посміхається.)
Після розпису ми поїхали до мами чоловіка в Італію, і там провели свій медовий місяць. У цій відпустці ми почали планувати наше подальше життя. Коханий мріяв переїхати до Києва, планував закінчувати військову діяльність, щоб не прив’язуватися до Маріуполя. Я із сумнівом до цього ставилася, бо кохала Маріуполь усім серцем, але в нього була мета. У грудні 2021 року Олег закінчив навчання на проджект-менеджера в IT-школі Projector, а в лютому 2022-го почав шукати в цій галузі доповнення до основної роботи й потрапив на стажування в канадську компанію, яка займається розробкою крутих проєктів, пов’язаних зі здоров’ям. Олег був у захваті, що в нього щось починало виходити на новій стезі. Але в лютому все це закінчилося.
У нас із чоловіком усе якось у лютому: почали стосунки — у лютому, пропозицію він мені зробив — у лютому, зараз війна почалася і розлучила нас — теж у лютому.
Війна, евакуація
У ніч проти 24 лютого чоловіка й решту хлопців забрали на казармовий режим. Я відчувала якесь внутрішнє занепокоєння, не спала всю ніч, думала: «Чому Олег на базі та коли ми взагалі побачимося?». Писала йому, що мені неспокійно і що я хвилююся за нього. Але всі ці думки були не про війну.
Потім десь о п’ятій годині ранку мені зателефонувала сестра чоловіка з Миколаєва, повідомила, що вони прокинулися від вибухів. Я сказала, що в нас поки що тихо, але тільки-но поклала слухавку, як почалися вибухи. Наша квартира в Маріуполі розташована біля моря — скрізь вікна, навіть коридору нема, щоб якось сховатися. У мене почалася трясучка, я зателефонувала Олегу. Він не відповідав ні на які запитання, просто чітко давав команди, що мені потрібно робити: «Складаєш речі. У тебе на це 30 хвилин. Телефонуєш батьку, щоб він приїхав забрав тебе і ви перегнали мою машину». Тато живе за містом у невеликому селі, ми вважали, що там буде найбезпечніше.
Так я виїхала з Маріуполя, нічого не взявши з собою. Я чомусь вважала, що через два тижні повернуся, або «Новою поштою» мені щось вишлють, сенсу щось із собою набирати я не бачила.
Усе обладнання, усі мої речі, усе залишилося там, у Маріуполі. Усе життя, яке було, теж залишилося там, у Маріуполі. Я взяла із собою найдорожче — нашу собаку Більбу, документи — й поїхала…
Перші години телефонувала всім, кому тільки могла, моніторила телеграм-канали. Потім у мене з’явилося передчуття, що машину Олега потрібно загнати в гараж. Ми вийшли з татом на вулицю, було чутно вибухи та постріли. Почався обстріл. Я стояла в гаражі, а тато сидів у машині біля нього. По даху стало накрапати щось схоже на дощ, і було таке враження, що гараж зараз складеться на мене. Я попросила тата швидше заїжджати в гараж, щоб машину не побило. Ми дивилися одне на одного й думали про те, що зараз доведеться стрибати в яму в гаражі. Потім усе закінчилося, і ми вийшли.
Через кілька годин ми дізналися, що під час цього обстрілу на сусідній вулиці вбило нашого сусіда. Він штовхав своїх дітей у підвал, а сам не встиг туди стрибнути і його вбило уламком.
Потім Олег написав мені: «Катю, на жаль, я не можу захистити тебе в Маріуполі. Краще тобі їхати, і їхати якомога швидше». Те місце, яке спочатку здавалося нам безпечним, виявилося одним із найнебезпечніших. Я почала вмовляти тата, вмовляти брата з невісткою їхати разом зі мною. Хотіла, щоб ми були разом. Брат відмовився, поїхав тільки батько. У цей час із Миколаєва виїхала сестра мого чоловіка. Ми домовилися зустрітися десь на нейтральній території. Так десь тиждень ми їхали на захід України. Одну ніч нам довелося заночувати в машині на заправці — був такий щільний потік машин на дорозі, що ми просто не могли вклинитися в нього.
Я постійно моніторила, коли Олег заходив у Telegram, тому що писати йому було небажано: «Я тобі пишу, а ти мені просто відповідаєш. Жодних зайвих запитань не ставиш, бо це відволікає від основної діяльності, а мені важливо, щоб ти була в безпеці».
Оборона Маріуполя, «Азовсталь»
На початку березня почалися серйозні обстріли Маріуполя, артобстріли, бомбардування. Десь 10 березня Олег надіслав мені в месенджері повідомлення. У нього було два основних прохання: перше — евакуація мирного населення, друге — щоб їм надали боєкомплекти.
«Робіть усе, що завгодно, кричіть де завгодно, телефонуйте кому завгодно, але піднімайте інформаційний шум щодо Маріуполя», — написав чоловік.
Ми із сестрою Олега почали обдзвонювати інстанції, які направлені на забезпечення військових: Офіс Президента, Міністерство внутрішніх справ, Головне управління розвідки, Національну гвардію України. Почалося формування Telegram-чатів родин військовослужбовців. Я написала: «Дівчата, хлопцям потрібна допомога. Нам необхідно піднімати інформаційний шум». Проте на початку березня всі в це не вірили й відповідали мені: «Катю, вони виконують свою роботу, виконують її добре, їм нічого не потрібно допомагати, й взагалі це непристойно, що жінки борються за чоловіків». Мене це тоді образило, бо моя найрідніша людина мені відкрилася, попросила допомоги, й не одна вона така. Це було якесь знецінення.
Через деякий час, коли бої дуже загострилися, почався інформаційний шум, і всі зрозуміли, що я була права. Що ми тільки не робили, аби достукатися про Маріуполь: дзвінки, маніфестації, усі можливі виходи на телебачення, інтерв’ю.
Коли перший раз з’явилася інформація, що почалося бомбардування «Азовсталі», я перекинула чоловіку цю новину й написала: «Тільки не кажи мені, що ти там». «Так, Катю, я на "Азовсталі"», — відповів Олег.
Далі почався етап «Азовсталі». Від чоловіка почали надходити найболючіші повідомлення, які могли бути. Якось о 4-й годині ранку я отримала повідомлення: «Катю, терміново моліться за нас». Ми прокинулися всією родиною: я, мама Олега, його сестра. Ми всі молилися, щоб тільки вони залишилися живими.
Тоді за пів дня на «Азовсталь» було скинуто десь 70 авіабомб. «Катю, я більше ніколи в житті не буду літати на літаках. Коли чуєш цей гул, сидиш і думаєш "ну, давай, скинь уже, щоб оцей гул і страх минув"», — писав мені чоловік.
Через деякий час бункер, у якому перебував Олег, пробила бомба і впала саме в те місце, де він спав. Він чудом врятувався, бо вийшов у цей момент. Усе, що було у нього з собою (рюкзак, ноутбук), усе було знищено.
Почалися дуже важкі дні. Коханий казав, що їхнє життя тут йде не на дні, не на години, а на хвилини. Щогодини лупила авіація, скидали надважкі авіабомби (ФАБ-3000), фосфорні бомби. Були такі дні, коли гинуло по 50 людей, по 70 людей, і це було вже дуже критично.
Фото: Олександр Єрмоченко/Reuters
«На жаль, у нас дуже погані новини, рашисти вже зайшли і штурмують саму "Азовсталь", я взагалі не знаю, як ми переживемо цю ніч», «Окупанти привезли до Маріуполя мобільні крематорії і спалюють тіла. Це по-перше. А по-друге — це братські могили. Місто перебуває в окупації. На ідентифікацію тіл потрібно буде багато часу, й не факт, що ви навіть знайдете наші тіла. Я не знаю, чесно кажучи, як ви нас зможете поховати». Це були повідомлення якогось відчаю від Олега, якийсь крик душі.
Він пише тобі й наче прощається: «Катю, я тебе дуже люблю, я бажаю, щоб усе в тебе в житті було добре». А ти читаєш це і думаєш: «Ну як усе буде добре, ну як?». Було таке відчуття, що мій світ упав. Я розуміла, що це могло бути його останнім повідомленням.
Вихід з «Азовсталі»
20 травня Олег зателефонував мені. Я здивувалася, бо останнім часом ми спілкувалися виключно через повідомлення. «Катю, я дуже кохаю тебе, не знаю, коли знову почуємося, мабуть, приблизно через три місяці, тому що ми виходимо з "Азовсталі"». Я була спантеличена: «В сенсі, ви виходите?». «Це евакуація з "Азовсталі"», — відповів коханий, хоча насправді то був полон. Коли я запитала про три місяці, Олег відповів, що в нас замало обмінного фонду, і потрібен час, щоб він сформувався.
«Катюша, пробач, що так!» — Олег неначе просив у мене пробачення за те, що так склалося, бо вони обіцяли триматися до останнього. — «Хлопці відключають останній Starlink. Якщо зникне зв’язок, то це наша крайня розмова». На цьому моменті, мов у кіно, у нас вимкнувся зв’язок. У мене був наче синдром різкої відміни, я сиділа і не розуміла, коли тепер знову почую свою рідну людину.
Він говорив мені, щоб я не турбувалася, що з ними буде Червоний Хрест, що він заповнив анкету військовополоненого і віддав їм, що вони повинні зі мною зв’язатися, надати всю інформацію. Це дало мені віру, що він буде в безпеці.
Ілюстрація: @zhuk_alyona
Після виходу з «Азовсталі» у мене, з одного боку, з’явилося якесь полегшення: «Боже, немає цієї авіації», а з іншого — страх невідомості.
21 травня я почала писати у військову частину, Патронатну службу, хотіла з’ясувати, де мій чоловік. Вони повідомили, що всіх вивезли в Оленівку. 22 травня Олег мені зателефонував, сказав: «Ми прибули, ми на місці. Нічого більше сказати не можу. Скажи, як ви?». 30–40 секунд розмови — і все, зв’язок обірвався.
Коханий запитав, чи не було його видно на відео, коли був вихід з «Азовсталі», і видихнув, коли дізнався, що ні, бо дуже переймався, щоб я не побачила його в такому стані, щоб я не хвилювалася.
Відтоді, з 22 травня, пішов інформаційний вакуум, почався етап сімейної боротьби.
Полон, трагедія в Оленівці
Я хочу наголосити, що дуже важливо, щоб у людини був статус військовополоненого. Коли він є, як нам пояснили, тоді їх обміняють, а поки немає цього статусу, вони вважаються зниклими безвісти. І це трохи інші умови.
Цим займається Національне інформаційне бюро, Червоний хрест, Координаційний штаб. Коли я після 22 травня звернулася до них, усі, як один, казали, що не знають, де мій чоловік, а я запитувала: «Тобто ви не знаєте, де він?» Мені відповідали, що це питання контролював Червоний Хрест і саме він повинен підтвердити їм місцеперебування полонених, тільки після цього вони зможуть надати офіційне підтвердження, що він має статус «військовополонений».
Так почалися мої щоденні дзвінки в Червоний Хрест. Його представники відповідали, що, на жаль, не знають, де мій чоловік. «Як ви цього можете не знати, якщо Олег заповнив відповідну анкету й надав її вам, телефонував мені 22 травня і підтвердив, що перебуває в Оленівці?» — питала я, намагаючись хоч щось з’ясувати.
Минув червень. Минув липень. Ми весь цей час телефонували. І тільки в кінці серпня до Червоного Хреста дійшла інформація, що Олег був дійсно евакуйований в Оленівку. Тільки тоді всі інші інстанції надали йому статус військовополоненого. А до цього він вважався зниклим безвісти.
З 22 травня мій чоловік взагалі не виходить на зв’язок, хоча нам обіцяли, що буде така можливість.
Я продовжувала телефонувати представникам Червоного Хреста, говорила їм, що ви вже надали інформацію щодо мого чоловіка Координаційному штабу — я відчайдушно хотіла з’ясувати, де зараз перебуває Олег, бо знала, що військовополонених уже почали переміщувати. Вони розводили руками і відповідали, що мають інформацію тільки за травень.
Потім я особисто поїхала в офіс Координаційного штабу, де поговорила з представниками Національної гвардії України. Вони, як і Червоний Хрест, показали інформацію, актуальну на травень. Мене охоплював відчай, бо кожна інформація, яку ти намагаєшся отримати з різних джерел, доходить до тебе дуже складним шляхом — ти її якось витягуєш через різних людей, різні інстанції.
29 липня трапився цей жахливий теракт в Оленівці. Це був дуже важкий день. Якась істерика. Я постійно була на зв’язку з мамою чоловіка, вона була на жорстких антидепресантах, тому що ми не розуміли, як це витримати і як отримати інформацію, що Олег живий.
Згодом російська сторона опублікувала списки. Перед тим, як їх прочитати, я молилася, щоб не побачити в ньому своє прізвище. Руки тремтять, і ти гортаєш, гортаєш, а потім видихаєш, коли не знаходиш його ані в списках загиблих, ані в поранених, відчуваєш, що знову можеш якось жити. Проте через відсутність незалежних представників підтвердити цю інформацію точно неможливо.
Ілюстрація: @koza_rohata_
Пізніше, коли я зв’язалася з Координаційним штабом, мені сказали, що є неперевірена інформація, що сержантський склад перевозять у Старобільськ. Але точно це чи ні — неможливо підтвердити. Тому й досі я не знаю, де саме перебуває мій чоловік.
Один хлопець, якого обміняли, надав мені інформацію актуальну на липень, бо потім його перевезли. Він був із моїм чоловіком в Оленівці і сказав, що Олег найкраще з них усіх тримався емоційно, був найпозитивнішим, підтримував їхній емоційний стан. Мені було так приємно це чути. Навіть у тих умовах коханий мав у собі силу підтримувати не тільки себе, а і хлопців поряд.
Кожен тиждень, кожен місяць у полоні — це руйнування особистості: руйнування фізичне, руйнування психологічне. Я не розумію, чому така людина, як Олег, настільки добра людина, з таким світлим баченням життя і людей, повинна зараз так страждати. Як цей Всесвіт обирає людей, які повинні страждати?
Щодня я живу цими думками. Щодня я перебуваю в якійсь боротьбі, зокрема в боротьбі із самою собою, тому що ти потрібна своєму чоловіку, ти повинна триматися, щодня ти повинна щось робити для того, щоб звільнити найріднішу людину з полону.
Життя з лютого місяця — це постійне виживання і боротьба.
Хто б що не казав, що звільнили командирів, я особисто рада, що звільнили саме їх, що звільнили «Редіса», «Тавра», «Калину». Тому що це люди «Азова», а «Азов» — це родина, і вони, як ніхто, будуть боротися, будуть складати плани, шукати якісь важелі руху, щоб звільнити своїх хлопців та дівчат.
Підтримка суспільства
Я б хотіла, щоб люди зрозуміли, що таке горе може трапитися з ким завгодно, тому що в полоні перебувають як військові, так і цивільні. Я хочу закликати всіх, щоб ми не забували про наших захисників, про їхні досягнення, про те, що вони зробили в Маріуполі, про те, що вони цим врятували всю країну, що це люди, які боролися за нас, наші життя, нашу цілісність, і зараз час нам боротися за них.
Полон в Оленівці — це концентраційний табір у центрі Європи. Необхідно терміново рятувати звідти людей, тому що їх там знищують як психологічно, так і фізично. Вони просто там повільно помирають.
Також хочу наголосити: по-перше, не потрібно робити якогось оскарження нашої влади, я можу сказати, що вона дійсно працює; по-друге, нам потрібно об’єднатися і створити таке інформаційне поле, де ми самі будемо розуміти, що потрібно говорити, а що ні. Бо щоразу інформація змінюється. Наприклад, у серпні нам казали, що заборонено викладати відео, фото, оприлюднювати імена та прізвища полонених, тому що медійність впливає дуже погано. При обміні 21 вересня ми побачили, що серед обміняних багато медійних.
Катерина на акції-перформансі «Різдво в полоні» у Києві
Фото: Олег Богачук
Зараз інформаційне поле підіймається завдяки тому, що висвітлюються особистості людей, які ще перебувають у полоні. Про них важливо говорити. Але знову ж таки я не впевнена на 100 відсотків — думки різняться. Я намагаюся аналізувати всю інформацію, яка надходить, і мені все ж таки здається, що істина десь посередині. Я даю інтерв’ю, розказую про Олега. Сам Олег давав інтерв’ю медіа з Великої Британії.
Важливо продовжувати розповідати про бійців без висвітлення якоїсь дуже особливої інформації. Важливо розповідати про те, що в них за плечима не тільки військова діяльність, що це людина, в якої є мрії та плани на життя, в якої є жінка, мати, дитина, в якої є спортивні досягнення та добрі справи, в якої є якась професійна діяльність і захоплення поза службою.
Ці люди заслуговують на увагу, заслуговують, щоби про них знали, щоби про них пам’ятали, щоб за них боролися. Вони мають бути вільними, як і вся наша Україна!
