Наша героїня Галина Клемпоуз — справжній приклад сильної та незламної жінки. Ще будучи студенткою, вона багато волонтерила, потім у 2016 році пішла на фронт — спочатку в добровольчий батальйон, згодом підписала контракт зі Збройними Силами України.
Зараз Галина — солдат запасу та співзасновниця Жіночого ветеранського руху, який займається адвокацією та захистом прав жінок-ветеранок та діючих військовослужбовиць. У 2019 році вона разом з бойовими посестрами відвідала штаб-квартиру НАТО з офіційною дипломатичною місією.
Наречений Галини — боєць полку «Азов», який досі перебуває в російському полоні після виходу з «Азовсталі». Разом з іншими родинами захисників Маріуполя вона щодня бореться за повернення наших героїв і твердо вірить, що одного дня почує: «Кохана, нарешті я вдома».
Як познайомилася з коханим та що пообіцяла йому після початку повномасштабної війни, які емоції пережила, коли стався жахливий теракт в Оленівці, що думає про обміни військовополонених, чого найбільше боїться та хто допомагає триматися зараз — про це та інше Галина Клемпоуз розповіла у відвертій розмові з Лесею Пахариною.
Привіт, мене звати Галина Клемпоуз, я з Рівненщини. Часто я представляюся «Перлинкою», бо багатьом фронтовим друзям, побратимам я відома саме так, це моє псевдо.
У 2016 році, навчаючись на магістратурі НЮУ на факультеті прокуратури, підписала контракт зі Збройними Силами України. Хоча я була на денному відділенні, ректорат пішов мені назустріч, дозволивши індивідуальне відвідування. Періодично з фронту я їздила до Харкова в університет, так і закінчила навчання.
У вересні 2018 року я була змушена звільнитися з лав ЗСУ. Хоча на той час мала плани і далі продовжувати службу, але ситуація склалася так, що внаслідок нещасного випадку загинув мій тато і я не могла залишити маму саму. Я розуміла, що вона переживає великий стрес, і мені не хотілося його додавати тим, що дочка на війні. Я прийняла рішення бути поруч із мамою, підтримувати її.
Мій наречений родом зі сходу України, з 2015 року він проходить службу в «Азові», брав участь у боях на Світлодарській дузі. Він посідає певну посаду, тому я не можу називати його ім’я. Я не хочу, щоб ворог пов’язував його зі мною. На відміну від мене інші дівчата, які чекають захисників «Азовсталі» з полону, не пов’язані з військовою справою. Я ж засвітилася успішною діяльністю проти ворога й зараз не хочу, щоб коханий через мене щось отримав.
Це мій особистий страх. Я постійно хвилююся, що окупанти дізнаються, що я його наречена, і скажуть: «У тебе ще й наречена нацистка, ану йди сюди палки получати».
Коханий — справжній «адреналінщик». Стрибати з моста або з парашутом — це про нього. А ще він дуже любить спорт, займається кросфітом, і це дуже помітно. Любить мандрувати, кататися на сноуборді, велосипеді. Багато читає.
Він дуже закрита людина, яка не підпускає до себе велику кількість людей, але побратими кажуть: якщо він уже з кимось товаришує, то проявляє себе як справжній друг. А ще він узагалі неконфліктна людина. Щоб він кричав чи з кимось сварився — такого не буває. Він стриманий, дуже спокійний. Він це в собі виховував. І це дуже відчувається, бо йому вдається стримувати навіть мою емоційність, коли я переживаю якісь надемоції.
Перебуваючи на «Азовсталі» з пораненням, наречений мав ще сили мене заспокоювати. Хоча це я мала б робити. Але виходило в нас навпаки.
Військовий досвід Галини
Усе почалося з того, що у 2014 році я багато волонтерила. Як з мене тоді жартували — «займалася військовим туризмом», бо крім поїздок на фронт як волонтер я, бувало, залишалася з хлопцями, допомагала їм, готувала їсти, звикала до війни. Зараз я це розумію трішки по-іншому, ніж тоді. Тоді це були емоції, «юнацький максималізм», як усі люблять говорити.
Але я багато чим завдячую командирам, які мені тоді дозволяли перебувати там, бо потім, під час військової служби, мені це стало в пригоді — я вже була морально підготовлена, на все нормально реагувала, звуки вибухів не були для мене чимось новим.
У 2016 році мого побратима дуже сильно контузило. До мене звернулися волонтери, які знали, що я буду їхати в тому напрямку, і попросили доглянути його. Я приїхала, почала за ним доглядати і вступила добровольцем у лави ДУК ПС.
Під час штурму в бою поблизу селища Луганське загинув Василь Сліпак, співак Паризької національної опери. Я була там на позиціях і після того зрозуміла, що вже від хлопців нікуди не піду, тож підписала контракт зі Збройними Силами України, попередньо погодивши з командиром батальйону моменти щодо мого навчання. Я хотіла його закінчити, і в батальйоні, як і в ректораті, погодилися піти мені назустріч у цьому питанні.
3 серпня 2016 року я підписала контракт зі ЗСУ.
Будучи ще студенткою, своє рішення піти на війну батькам я пояснювала тим, що це мій вибір, що я доросла особистість. Крім того, я виросла в дуже патріотичній сім’ї. У моїй родині є значущі постаті в боротьбі ОУН-УПА проти російського гніту тих часів — Сергій (псевдо «Граб») та Ганна Мартинюк (псевдо «Таня»). На честь рідної сестри «Граба», бабусі Галини, назвали мене. Усі ці історії розповідалися за закритими дверима в хаті (через пострадянський страх батьків), коли я зростала. З огляду на це рідні розуміли, що інший шлях я не оберу, і пишалися мною.
Коли я тільки підписала контракт і батьки про це ще не знали, я приїхала додому, пояснила, що є питання «цвіту нації» і «сміття нації», я відношу себе до «цвіту» й тому я у війську. Зараз мені дуже складно, бо я пообіцяла своєму нареченому, що до його повернення я не поїду на війну, тому я чекаю і виконую свою обіцянку.
Знайомство з нареченим
На диво, нас познайомила не війна. Це були гори. Я дуже люблю походи, вони мене лікують. Усі мої стреси, усі мої переживання вони забирають, і це був один з таких моментів.
З нареченим у нас є спільний товариш, який, до речі, зараз теж перебуває в російському полоні. Якось узимку він написав мені, що їде з товаришем у Буковель кататися на лижах, запитав, хто може їх зі Львова підкинути. Я в той час якраз планувала туди їхати в похід. Тільки трохи пізніше. Але так склалося, що поїхала разом з ними.
Я сіла за кермо, забрала хлопців із залізничного вокзалу й повезла в Буковель. Мій новий знайомий сидів ззаду, і я постійно бачила його в дзеркало заднього виду. У певний момент посередині маршруту він пристебнувся паском безпеки — дівчина за кермом. Я ще здивувалася, бо ми були пристебнуті, а він ні. Я тоді посміялася, запитала його: «Що, страшно стало?» (Сміється.)
Тоді я підвезла їх, а сама пішла у свій похід у гори. Повертаючись назад, заїхала до них. Ми попили чай, поспілкувалися, він розказав, як вони покаталися.
Це було в січні. Згодом, у вересні, він написав, що в нього буде відпустка і він би хотів зустрітися.
Тобто пів року тиші — і тут хлопець вирішив написати. (Сміється.) Я погодилася. Із цього моменту почалося активне спілкування.
Через те що я військова, мені досить складно будувати стосунки із цивільними. У багатьох моментах мені потрібно переступати через себе і вдавати з себе слабку, але це вже не я. Я не така. Тому я не знаю, як це вдалося моєму коханому, але він якось зумів своїми словами дати мені зрозуміти свою силу.
Щоб я колись когось послухала й не зробила по-своєму — такого раніше не було.
І коли зараз побратими, повертаючись із полону, кажуть мені, що мій наречений — сильна особистість, що він усе витримає, так само як і я, що все буде гаразд, це говорить про те, що я зробила правильний вибір. Мій коханий сильний, він сильніший за мене. І це для мене дуже важливо.
24 лютого, повномасштабна війна
24 лютого я була в Києві, наречений — у Маріуполі. Ми не змогли побачитися до початку повномасштабної війни, і я писала йому, що мені це дуже болить.
Про те, що щось таке може відбутися, мене попереджали мої друзі, які працюють у певних структурах, тому я була готова. Мій найкращий друг Яшка, який загинув у березні в Ізюмі, теж писав мені про те, що це буде, і казав, як готуватися. У той момент, знаючи особливості моєї роботи як військової, він кликав мене у свій підрозділ. Тому я одразу виїхала з Києва додому, на Рівненщину, бо там була форма і все решта. Наступного дня я поїхала до Львова, бо там була частина мого спорядження, мій дрон, і так сталося, що там я й залишилася допомагати по волонтерству, бо наречений попросив не йти на фронт.
Це затягнулося настільки, що до травня я взагалі звідти не вилазила. Це була напружена волонтерська робота, я допомагала і в «Повернись живим», і в United Help Ukraine (це американський фонд). Крім цього, наша волонтерська команда багато чого робила для забезпечення хлопців на війні.
Оборона Маріуполя, «Азовсталь»
Коли все почалося, ми з нареченим продовжували жити майбутнім, мріяли, що в нас буде будинок, дві машини, я жартувала, що заберу свого пса і ми поїдемо жити в гори, бо маю таку мрію.
Я, як могла, намагалася допомогти йому абстрагуватися від тих жахливих подій, щоб у нього там були якісь надії, мрії, а не тільки думки про смерть і кінець усього, хоча таке теж було.
Коли він перебував на «Азовсталі», то весь час турбувався, щоб я була в безпеці, щоб я, не дай бог, не вирішила їхати на війну. І саме дана йому обіцянка «не йти на фронт» і досі стримує мене. Я просто не знаю, як йому вдалося вмовити мене. Він якось знайшов правильні слова.
Коханий постійно хвилювався за мене. І я не розуміла, як так: він перебуває в пеклі, поранений, а його хвилює тільки одне — щоб я була в безпеці.
Ілюстрація: Ani Verta
Аналогічні хвилювання були й у мене. Але я була у Львові, де безпечно відносно всієї України. Коли стався вибух у Львові, то від нього одразу прийшла есемеска, чи зі мною все гаразд.
«Так, усе добре, не хвилюйся», — писала я.
У відповідь на мої запитання, чи в нього все гаразд, я тільки й читала «все нормально», «все нормально». Хоча він був поранений, і дуже серйозно. Слава богу, що тоді були антибіотики, він зміг залікувати рану й за кілька тижнів став до строю.
Але чесно кажучи, мені дуже складно, бо приїжджають друзі з фронту, розповідають про певні ситуації, це все викликає нестримне бажання теж поїхати на фронт. Можливо, це ще адреналінова залежність — попередній військовий досвід дає про себе знати.
Мій друг Яшка перед загибеллю під Ізюмом писав: «Це не та війна, до якої ти звикла». І я це все усвідомлюю. Якщо перші два тижні він кликав до себе, писав, що мені треба взяти, що їм треба взяти, то перед своєю загибеллю написав: «Ні, Перлинко, я не буду брати на себе цю відповідальність, сюди тобі їхати не можна, сиди там».
Сидіти тут — дуже складно, бо є власний досвід, який може приносити користь, але водночас є любов друзів, любов коханого. І це мене зупиняє.
Зараз я у стані очікування, що буде далі — мені незрозуміло. Спочатку потрібно, щоб наречений вийшов з полону.
Полон, обміни
Коли стався полон після виходу з «Азовсталі», я повністю переключилася на те, щоб звільнити військовополонених, а також забезпечити їх при обмінах і поверненні додому. Тому зараз я перебуваю в Києві та стараюся працювати в цих напрямках.
Наречений тоді написав: «Витягнути мене зможеш тільки ти». І я розумію, що так, я це зроблю.
Коли відбувалися обміни, я боялася почути якісь погані історії про нього, про те, що, можливо, він десь злякався, десь щось не зробив або зробив щось не так і це призвело до якихось катастрофічних наслідків. Це мене дуже хвилювало. Бо є, на жаль, такі історії, коли хтось повів себе негідно в якомусь бою чи певній ситуації й це призвело до поганих наслідків, втрат. Я боялася це почути, бо я на війні давно, я знаю, що такі випадки бувають, тому що це психологія, це стан людини, який передбачити в тих чи інших обставинах неможливо.
Але всі, коли повертаються, говорять, що він не такий, що він величезний молодець, що він боровся, що він рятував інших, що після поранення вставав і знову йшов у стрій, що він їх усіх там дуже підтримував. І ось ці всі моменти надихають боротися далі, дають сили триматися й не розкисати.
Під час першого обміну наречений попросив одного з хлопців, якого звільнили, мене набрати і сказати, що з ним усе гаразд. Тобто він сидить у полоні й думає, щоб у мене все було добре.
Він дійсно герой і дуже достойна людина.
Під час обміну 21 вересня я до останнього сподівалася, що побачу його там. Я була біля автобусів але, на жаль, не побачила його обличчя. У мене було таке очікування, що зараз він вийде й далі почнеться новий етап. Проте він не вийшов.
Telegram: Асоціація родин захисників «Азовсталі»
Зрозуміло, що була і величезна радість у той день, бо звільнили частину захисників. Я не мала зухвалості дуже про щось їх розпитувати. Я просто запитала, чи він тут є. І мені відповіли, що немає.
Потім один з обміняних хлопців написав, що мій наречений в Оленівці, що з ним усе гаразд.
Після обміну 21 вересня почалися розмови, що якщо військовополонені стануть медійними, то їх швидше обміняють. Але я категорично не підтримую цю думку. Бо ми не знаємо, яку інформацію ворог має про наших рідних, чим він керується, якими документами, не знаємо, що наші рідні там говорили. І тому, коли рідні полонених виставляють усі дані, це абсолютно неправильно.
Я вважаю, що під час обміну 21 вересня звільнили не тільки медійних. Це не так. По-перше, обмін був би неможливий без Офісу Президента, без Головного управління розвідки України. Давайте будемо чесними, це їхня заслуга повністю і в їхніх діях є логіка. Просто не всі її можуть прослідкувати.
Ми бачимо, що звільнили тих, хто був у найнебезпечнішому становищі, тобто тих, кому найбільше загрожувала смертна кара, судові вироки. І те, що їх звільнили першочергово, — це не про медійність, а про забезпечення їхньої безпеки нашою державою. Я розумію емоційність деяких дівчат, бо я теж була емоційна, але в мене навіть думки не виникло, що звільнення цих полонених відбулося через їхню медійність. Ні, це тому, що їм загрожувала більша небезпека, ніж іншим. Тому ці були перші.
Втім, є речі, які потрібно популяризувати. Наприклад, про поводження з військовополоненими після їхнього повернення, бо багато журналістів не розуміють, що люди жили дуже значний період за ґратами, з обмеженнями, їм треба звикнути до того, що вони на волі, прийняти це.
Також можна акуратно писати свої особисті історії, щоб інші могли зробити репости й підтримати. Важливо зберігати цю тему в інформаційному просторі й надалі, але робити це потрібно максимально акуратно, щоб не нашкодити.
Теракт в Оленівці
Коли стався теракт в Оленівці, мені було дуже страшно, тому що я побачила відео на одному ворожому пабліку і, як мені тоді здалося, впізнала свого нареченого. У мене сталася істерика. Мені телефонували його побратими й казали, щоб я зачекала. Але мені вже запало в думку, що на відео він, і мій мозок просто не сприймав іншу інформацію.
Коли вночі скинули списки тих, хто загинув, я перечитувала їх по п’ять разів, вчитувалася в ті прізвища, тому що серед них були побратими, з якими я служила. І це для мене було шоком.
Прізвища мого нареченого там не було, але все одно мої очі зафіксували те відео. Я чекала ще більше якогось матеріалу звідти, щоб побачити в хорошій якості, щоб упевнитися, що то точно не він. Потім побратими, мої друзі провели певний аналіз даних відео й переконали мене в цьому. Зараз я точно це знаю, бо вийшли його побратими і сказали, що він живий.
Але взагалі щодо Оленівського теракту в нас досі немає інформації, ми нічого не знаємо. Червоний Хрест там навіть не був. Його представники говорять, що їх не пустили. Ворог каже, що їх запрошують, а вони бояться, бо обстріли. Хто з них каже правду — невідомо. Це все дуже складно. Червоний Хрест іде на комунікацію з нами, але це українці в цій організації. Їм теж болить, і вони намагаються якось цьому зарадити, але Червоний Хрест — це не тільки представництво в Україні, це ж величезна міжнародна організація.
На мою думку, Червоний Хрест недостатньо виконує свій мандат.
Асоціація родин захисників «Азовсталі»
Більшість у нашій Асоціації — це дружини, наречені, мами тих, хто потрапив у полон. Нашим першочерговим завданням було тримати питання військовополонених в інформаційному просторі. Цим ми продовжуємо займатися і зараз. Також стараємося підтримувати тих, чиї рідні перебувають у полоні. У нас є Оля, яка займається напрямком психологічної підтримки для тих, хто виявив бажання. Вона домовилася із санаторієм, який прийняв на реабілітаційний період сім’ї захисників.
Ще одним нашим важливим завданням є вшанування пам’яті загиблих. Ми робимо виставки художників, бо вважаємо, що популяризувати юних митців, які висвітлюють питання «Азовсталі», — це теж важливо.
Крім цього, ми проводимо багато зустрічей, організовуємо зустрічі родин із представниками влади, щоб вони могли поставити запитання, дізнатися процедурні моменти щодо обміну, знали, що їм потрібно робити.
Telegram: Асоціація родин захисників «Азовсталі»
У нас постійно дуже багато справ. Це не тільки боротьба за звільнення військовополонених, а й підготовка до зустрічі тих, хто повертається. Для них ми готуємо спеціальні бокси «Нарешті ти вдома». Наша Аня виконує велетенську роботу із цього питання, ми їй допомагаємо.
«Нарешті ти вдома» — це наразі наш основний проєкт. Коли він тільки стартував, наші державні органи ще не мали такого власного проєкту, і на перших обмінах такого не було. Ми презентували проєкт, і це зʼявилося в Національному інформаційному бюро та Міністерстві реінтеграції України. Ми розуміємо, що, можливо, це наслідки нашої діяльностi, це тішить. Можливо, ми на це їх надихнули.
Проєкт із часом трішечки видозмінився — раніше ми планували класти засоби гігієни в ці бокси й мали вручати їх під час обміну, зараз цю функцію взяла на себе держава, за що ми їй неймовірно вдячні. Тому що хлопці повертаються ні в чому, вони мають помитися, у щось одягнутися. Це дає їм держава, і це класно.
Наступні партії боксів ми все ж таки плануємо частково комплектувати засобами гігієни (тим, чого не було в наборах від держави), які вже нам надали компанії на благодійній основі, іншу частину плануємо передати в НІБ.
Ми у свою чергу забезпечуємо звільнених з полону теплими спортивними костюмами, топовою білизною для чоловіків та шкарпетками, якісними рюкзаками, туристичними рушниками, взуттям для лікарні типу кроксів, ну і, звісно, футболками «"Азовсталь". Україна належить нам». Ми стараємося для кожного зробити максимально якісне наповнення, щоб ці речі слугували довго та нагадували про турботу. Ми мінімізували, структурували наші бокси й теж їх роздаємо. Зараз розвезли декілька партій «Азову» та морпіхам, і це важче, ніж здається, як фізично, так і морально. Тепер нам необхідно знайти відповідальних по інших підрозділах, які допоможуть списками з місцем розташування та будуть готові долучитися до практичної роботи.
Telegram: Асоціація родин захисників «Азовсталі»
Підтримка
Я дуже вдячна нашій державі за те, що вона повертає наших захисників додому. Для мене це вже дуже багато.
Щодо організацій-гарантів, я на це дивлюся як юрист. У нас є Женевські конвенції, але немає відповідальності за їхнє порушення. Тобто ворог може їх порушувати, але відповідальності ніякої за це не несе. Я, звісно, вдячна Генсеку ООН, що він підіймає це питання, але він це робить, бо його підіймає суспільство, бо про це говорять у всіх країнах, проходять акції.
Це більше заслуга звичайних громадян України, які виходять на ці акції, ніж безпосередньо самих організацій.
Instagram @ecaterina_ez
Ми відчуваємо неймовірну підтримку суспільства. Останній яскравий приклад — це Михайло Діанов, який вийшов із полону. Його фото «до і після» облетіли всі медіа. Коли українці менш ніж за добу збирають понад 6 мільйонів йому на лікування — це про підтримку. Коли світ запрошує нас на акції та заходи міжнародного рівня — це про підтримку. Коли Катю Прокопенко, дружину командира полку «Азов», у Штатах зустрічають сенатори — це про підтримку. Вони хочуть, щоб ми виступили, щоб нас почули, щоб наш голос там звучав.
Telegram: Асоціація родин захисників «Азовсталі»
Проте військовополонені в цей час перебувають в інформаційному вакуумі, вони знають, що хтось за них тут бореться, але не знають, у яких масштабах. І коли вони повертаються і чують, що ми зробили, то обіймають нас і дуже дякують.
Що стосується підтримки рідними та близькими особисто мене — мені пощастило, Бог подарував мені прекрасних людей поруч. Зараз мені особливо допомагають триматися діти — мої племінники. Коли я з ними, я переключаюся, бо їм не можна всі ці емоції бачити. Коли я з ними — мені легше. Ти з ними бавишся і стараєшся не демонструвати все те, що переживаєш усередині, і це тебе сильно відволікає. Також дуже підтримує й допомагає мама, хоче, щоб я більше відпочивала. Підтримують друзі, багато хто пише, хвилюється, перебуває поруч. За це я їм дуже вдячна.
Мене давно запитують, що я буду роботи, коли Україна переможе. Я завжди відповідаю: «Просто жити». Я не знаю, як інші, але я від цих «пригод», від усіх цих втрат дуже виснажена. Загинули десятки, а то й сотні моїх побратимів та друзів. Я просто збилася з рахунку, скільки недіючих контактів у мене в телефоні. Одному своєму товаришу я пишу три місяці й думаю, чому він мені не відписує, а нещодавно дізналася, що він у травні пропав безвісти. Тому ми повинні робити все, щоб смерті тих, хто загинув під час цієї війни, були недаремними.
Приїздиш у Європу на зустрічі — там усі мирно, спокійно гуляють вулицями, ніхто нікуди не поспішає. У них немає турбот, що на них хтось сьогодні-завтра скине ядерну бомбу, наприклад, як сьогодні в нас.
Тому зараз я хочу почати просто жити. Під мирним небом у своїй країні. З глибокою любов’ю та повагою до неї, тому що все це робиться заради України, заради нашого майбутнього.
