Щодня починаючи з 24 лютого 2022 року кожен з нас відчував біль, тривогу, розпач і страх, але всі ці почуття так чи інакше вдавалося побороти завдяки витримці, стійкості та вірі в нашу армію. Від перших днів вторгнення команда «ELLE Україна» ще більше згуртувалася та почала працювати 24/7. Ми розповідали новини та ділилися важливими історіями з читачами навіть у найскладніші для нас і для всієї країни періоди.
Згадуючи цей важкий, повний випробувань і несподіванок рік, команда «ELLE Україна» поділилася власними переживаннями та думками про повномасштабну війну, яку розв’язала Росія.
Соня Забуга, головна редакторка «ELLE Україна»: «Між відчаєм і надією — так виглядає життя українців сьогодні. Війна змусила нас переосмислити поняття щастя. Сьогодні, як ніколи, ми цінуємо найпростіші речі — можливість щовечора повертатися додому, бути поруч із близькими, ділитися домашнім затишком, починати день із гарних новин, мати впевненість у завтрашньому дні.
Ця війна відкрила нам нових героїв — звичайних українців, які віддають останні гроші на армію, обирають волонтерство як новий спосіб життя, йдуть на фронт, бо не можуть залишатися осторонь, коли життя їхніх рідних у небезпеці.
Останнім часом багато говорять про те, що тема війни в Україні поступово втрачає свою гостроту та актуальність, що з’явилася певна втома від неї. Але повірте, для українців біль все ще сильний. Я відчуваю цей біль щоразу, коли заходжу у фейсбук, де тепер часто бачу пости про друзів і знайомих, які загинули на фронті. Я відчуваю біль щоранку, читаючи стрічки соцмереж про обстріли наших міст. Відчуваю біль щоразу, коли розмовляю з тими, хто пережив жахіття окупації, і з тими, хто залишається на лінії вогню. Коли близько двадцяти відсотків твоєї території перебуває в окупації і коли ти точно знаєш, як це виглядає, до війни неможливо звикнути. Ми були впевнені, що епоха варварських феодальних завоювань давно в минулому. У той час, коли весь цивілізований світ живе в технологічному вимірі майбутнього, путінський режим вперто продовжує сповідувати цінності глибокого минулого, силоміць і цинічно нав’язуючи їх нам. Виправдати війну неможливо. Але саме це робить російська пропаганда. Фраза "не все так однозначно" — не більше ніж індульгенція для тих, хто не хоче відчувати дискомфорт, говорячи про війну в Україні. Коли ракети бомбардують міста, все більш ніж однозначно».
Катерина Попова, шеф-редакторка ELLE.UA: «Роковини війни. Ні, не річниця, бо це слово в мене асоціюється зі світлими подіями, а рік повномасштабної війни в Україні — ніщо інше, як роковини. Всі жахіття, які довелося пережити усім нам, українцям, хочеться забути як страшний сон, але ці уроки надто дорогі, щоб їх забувати.
"Ми не вибираємо часи, ми можемо лише вирішувати, як жити в часи, які обрали нас", — Дж. Р. Р. Толкін. Зараз це твердження сприймається як ніколи гостро. І зараз так і є. Проте сприйняття, кут зору, світло обираємо ми. А ми, українці, точно знаємо, що світло обовʼязково переможе темряву».
Оксана Согор, керівниця інтернет-відділу ELLE.UA: «За цей рік війни ми стали сильнішими, мудрішими. Ми стали об’єднаними і зрозуміли, що вміємо боронити своє. Я відчула, що наша нація незламна і креативна. Війна ніби очистила мій простір від зайвого і надуманого, а те, що "моє", стало ще надійнішим, ціннішим та ріднішим».
Аліса Єрмоленко, редакторка новин ELLE.UA: «Життя у лічених кілометрах від лінії фронту, евакуація, рідні в окупації. Був страх, була ненависть, було безсилля. Це все ламає, змінює та водночас зміцнює. Іншими стали мої цінності, уявлення про світ та його сприйняття. Я стала іншою.
Протягом цього року кожен із нас втратив багато, але є те, що в нас не відібрати, — віра».
Світлана Кравченко, старша редакторка журналу «ELLE Україна»: «Я часто повторюю, що за цей рік ми стали старшими на життя. Зариваюся в роботу й освітні курси, щоб не мати часу на тривожні думки, дбаю про дім так, наче це хоч якось може вплинути на те, аби війна його оминула, рідше дивлюся в дзеркало і вірю, що звична щоденна рутина нині є моїми найкращими ліками. Забороняю собі розклеюватися. І тільки випадковий кадр чи куплет може в мить продерти ту броню, в яку я так вправно вбиралася весь рік. А потім дивлюся на свою 84-річну бабусю, яка пройшла через жахи Другої світової, і вірю, що й ми впораємося».
Іванна Петрович, lifestyle-редакторка ELLE.UA: «Важко усвідомлювати масштаби того, що сталося за рік. І досі дивуєшся тому, що ти живеш в часи війни, обговорюєш моделі військової техніки, знаєш про те, як врятуватися від ракетних обстрілів і звикаєш до звуку сирени. Але звикнути до війни можливо, як би абсурдно це не звучало. Це внутрішній перелом. Попри біль за кожного, хто постраждав у цій війні, ти пишаєшся силою людей, які воюють, які день за днем намагаються жити простим життям, які волонтерять, забуваючи про сон.
За рік я зрозуміла основну істину: головне — це люди, твої люди, які у складну хвилину підтримують, навіть коли їм також страшно та важко. Такого прояву людяності я ще не бачила за все своє життя і думаю, що б там не було, нам варто підтримувати цей вогонь добра всередині».
.jpg)
Бабіцька Олена, beauty-редакторка ELLE.UA: «Цей рік зробив мене більш чутливою і водночас — ніби покритою непробивною для страху, розпачу, паніки бронею. Мабуть, зараз я надто байдуже і легковажно ставлюся до сигналів безпеки, залишивши на волю долі те, що станеться з моїм життям.
Я часто плачу, переглядаючи старі фото, дивлячись на безтурботні посмішки друзів, та після дзвінків мами, яку я не бачила вже дуже давно. І заразом я стала зібраною, натягнутою як струна в непростих життєвих ситуаціях.
Це звучить страшно, але, коли щодня живеш в умовах погроз ракетного обстрілу, це перетворюється на звичні будні. Страшна реальність стає просто реальністю. Та, ким я була в минулому житті, до лютого минулого року, — тієї мене більше нема і не буде вже ніколи. Головне, чому я протистоятиму до останнього, — це запеклості серця. Я вважаю це своєю головною боротьбою».
Маріанна Партевян, редакторка відділу «Краса» журналу «ELLE Україна»:
«Озираючись назад, можу сказати, що за цей рік я стала більш впевненою у собі. Початок вторгнення застав мене в Мексиці під час відпустки. Велика відстань тільки посилила страх, який мене тоді охопив: більше ніколи не побачити батьків, брата, друзів, улюбленого кота, не увійти до рідної оселі. Чесно кажучи, навіть під час обстрілів мені було не так страшно, як тоді за океаном. Бо вдома навіть стіни допомагають. Я переконалась у цьому на власному досвіді та впевнена, що своє майбутнє хочу будувати тільки в Україні. За цей рік я познайомилась із такою кількістю чудових людей, які свідомо залишилися тут, щоб захищати, допомагати, наближати перемогу й разом рухатися вперед, що впевнена: у цих людей і цієї країни попереду тільки найкраще. Головне — не опускати руки і тримати стрій, доки ми живі».
.jpg)
Даша Вознюк, SMM-менеджерка «ELLE Україна»: «Згадую, як на початку війни я, охоплена страхом, щиро вірила, що це закінчиться за декілька місяців і все буде як раніше.
Минув рік, і тепер, з непохитною впевненістю та гадки не маючи, коли закінчиться війна, я готова боротися до переможного кінця на своєму інформаційному фронті».
Нонна Паніна, директорка з реклами «ELLE Україна»: «Цілий рік пошуку правильного рішення, цілий рік страху і смутку, намагання повернути хоч трохи відчуття свого життя. Так багато діаметрально різних емоцій — в один момент відчуття щастя, коли дивишся на усмішку сина, і найбільшого суму.
Ніколи в житті я не була такою розгубленою та водночас такою впевненою в бажанні бути тут і зараз поряд із родиною в моїй Україні».
Анастасія Клименко, менеджерка з реклами на ELLE.UA: «Цей рік війни емоційно був неймовірно складним, проте він навчив мене багатьох речей. Навчив бути більш зібраною, більш усвідомленою, готовою до екстремальних ситуацій у будь-який момент, не відкладати життя на потім та цінувати «тут і зараз». Навчив ще більше цінувати хвилини, проведені із сім‘єю, та частіше телефонувати батькам.
Я пишаюсь українцями і досі не розумію, як ми так адаптувалися до воєнного життя: працюємо, донатимо і віримо у перемогу — вважаю це нашою українською суперсилою!»
Анастасія Ткаченко, продюсерка спецпроєктів ELLE.UA: «Цей рік трансформував мене. Багато думок, переосмислень, екзистенційних питань. Одне з усвідомлень, яке мене пройняло: що ближчий подих смерті, то сильніша жага до життя. Зараз хочеться більше відчувати, помічати, насолоджуватися, здавалось би, буденними речами. Проте на зміну цим бажанням часто приходять журба й апатія, бо дедлайну війни не знає ніхто».
