Повномасштабна війна кардинально змінила українську освіту — не лише на рівні форматів навчання чи інфраструктури, а насамперед у змісті й ролі, яку школа відіграє в житті громади. Освітні заклади стали просторами безпеки, взаємопідтримки, соціалізації та відновлення.
Фонд savED уже більше трьох років працює в прифронтових і деокупованих громадах, створює тимчасові освітні простори, досліджує потреби учнів і педагогів та спостерігає, як змінюється школа — у функціях, у сприйнятті, у значенні для людей. Саме цей досвід дозволяє побачити реальний стан української освіти під час війни — без прикрас, але й без зневіри.
Ми поспілкувалися зі співзасновницями фонду Ганною Новосад та Анною Пуцовою про те, яким був цей рік для української освіти, як трансформувалася роль школи, і що ж savED планує втілювати в наступному році.
Як би ви описали цей рік для української освіти? Які наймасштабніші виклики в освіті ви побачили саме тепер — ті, які раніше не були настільки гострими?
Г.Н.: Якщо говорити про частину академічного року — від зими до вересня, — то тоді було дещо більше оптимізму. Минула зима пройшла без обстрілів, світло було стабільнішим, а ще — менше FPV-дронів. У Запорізькій та Дніпропетровській областях ситуація також була легшою: росіяни не так сильно просунулися. З’являлося більше укриттів, багато закладів поверталися в офлайн.
Проте з вересня — коли стартував новий академічний рік — ситуація погіршилася через наступ російських військ і різке зростання ударів дронів. Ми порахували, що на Чернігівщині більш ніж 50% уроків у вересні не відбулися через тривоги. Так, укриття є, але навчатися там кілька годин неможливо. І ще один фактор — втома, що накопичується й тепер надзвичайно відчувається.
А.П.: Освітяни потребують стабільності й структурованості, але зараз усе дуже мінливе. До частоти тривог додається демографічний аспект: дітей у школах щороку стає менше. Раніше у великих закладах освіти було чотири перших класи, тепер добре, якщо є два. У маленьких громадах часто ледве вдається зібрати п’ятьох першокласників.
Повномасштабна війна трансформувала роль школи. Як ви бачите цю трансформацію зсередини — з досвіду роботи savED у прифронтових і деокупованих регіонах? Які нові функції виконують освітні простори?
Г.Н.: Ми як фонд працюємо в прифронтових регіонах — на Харківщині, Сумщині, Дніпропетровщині, Херсонщині, Миколаївщині, у Запорізькій області, а також на Київщині, Чернігівщині та Одещині. Ці території перебувають у зовсім іншій ситуації, ніж центр чи захід країни. У регіонах, які постійно є мішенню, росіяни, б’ючи по школах, руйнують доступ до освіти й частину української ідентичності. Таким чином вони створюють відчуття «випаленої землі».
Тому школа сьогодні перетворюється на щось значно більше, ніж просто будівлю, де діти здобувають знання. Громади шукають альтернативні простори, які дозволяють створити освітнє середовище і водночас виконують ширшу соціальну роль. Тут проводять уроки, позашкільні активності, збирається вся громада — жінки, ветерани. Такий простір стає осередком відновлення, місцем надії та гуртування.
А.П.: Під час перших відновлень ми бачили: коли щось трапляється зі школою, люди ніби втрачають сенс, бо школа — це «окраса», частина їхньої ідентичності. Це не просто будівля, а жива освітянська спільнота.
У маленьких населених пунктах школа часто є єдиним місцем, де щось відбувається. Під час війни соціальна ізоляція стає величезною проблемою — вона веде до депресії, зневіри. Тому відновлення простору, який може стати осередком освіти й спільноти, критично важливе.
Війна соціально несправедлива: найбільше страждають ті, хто має найменше. Великі міста хоч мають ресурси для відновлення, а маленькі громади чи села на кордоні — ні. Тому для них школа — особливо важливий елемент життя.
Харківщина, Київщина, південні регіони — усі живуть у різних реальностях. Як відрізняється роль освітнього простору в кожній із цих ситуацій?
А.П.: Насправді різниця кардинальна. Хоча всі ці території можна об’єднати як «прифронтові регіони», кожен із них — унікальний. Дуже багато залежить від того, скільки часу тривала окупація. Чернігівщина й Київщина почали оговтуватися вже влітку 2022 року і зараз говорять про наступні етапи відновлення та розвитку.
На Запоріжжі про майбутнє говорити не доводиться — там зовсім інша реальність. Центри там треба збільшувати, і працюють вони в іншому форматі. Для цих територій важливо зберігати внутрішній контакт: навіть на дистанційному навчанні потрібна точка, де діти зможуть збиратися для занять і хоч якоїсь рутини, що підтримуватиме їх у турбулентні часи.
Цього року ми також відкрили для себе Сумщину. З новин здавалося, що це «випалена земля», але приїжджаєш і бачиш багато дітей, для яких немає жодних активностей. Багато партнерів туди не заходять, бо здається, що там «нічого немає». Насправді регіон дуже різний.
У Дніпропетровській області, зокрема в Криворізькому районі, своя історія — велика кількість ВПО з Херсонщини, складна безпекова ситуація і паралельна робота над інтеграцією переселенців. Через довгі тривоги вони намагаються робити комфортні підземні укриття, бо уроки можуть проходити тільки там.
Миколаївщина зараз у дещо іншій ситуації: там можна відновлювати заклади освіти й рухатися далі. Важливо зберегти населення, тому робиться акцент на садочки, щоб батьки могли працювати й не виїжджати.
Харківщина — окремий випадок. Через напружені безпекові умови обласна військова адміністрація вимушено декларує навчання виключно онлайн, окрім кількох підземних шкіл у Харкові. Тому доводиться винаходити креативні способи організації позашкілля, щоб хоч якось збалансувати тотальний онлайн і дати дітям можливість живого спілкування.
У кожному регіоні дуже різний контекст — залежно від безпекової ситуації. Десь можна планувати наперед, десь буденність проходить у режимі «тиждень пережили — добре». Але спільним для всіх є величезне бажання освітян і громад бути поруч із дітьми.
У цьогорічному дослідженні savED про підлітків багато йдеться про вплив середовища на бачення майбутнього. Як змінюється відчуття перспективи у молоді там, де є простір для навчання та соціалізації, і там, де його немає? Які результати показало дослідженя?
Г.Н.: Ми вже втретє проводили дослідження про три роки війни й цього року глибше подивилися на тему соціального капіталу — довіри, здатності об’єднуватися. Нам було важливо подивитися саме на настрої підлітків, їхній погляд на майбутнє, плани щодо мобільності та освіти.
Частка підлітків, які хотіли б жити за кордоном, зменшилась порівняно з 2023 роком, і так само скоротився відсоток батьків, які розглядали для своїх дітей життя за межами України. Понад 50% 11-класників планують вступати до українських вишів, 16–17% — до профтехів, тоді як 12% розглядають навчання за кордоном. Лише 6% батьків очікують, що їхні діти здобуватимуть освіту в іншій країні.
Соціологи визначили п’ять факторів, що найбільше впливають на відчуття приналежності до громади:
- задоволеність навчанням;
- наявність друзів;
- легкість створення соціальних зв’язків;
- перспектива гідного працевлаштування;
- відчуття сенсу власних дій.
Це важливо, тому що відчуття приналежності безпосередньо впливає на життєві рішення — залишатися в громаді чи виїжджати. Якщо людина не відчуває зв’язку з місцем і має можливість поїхати, вона, найімовірніше, скористається цією можливістю.
Школа є простором, де формується більшість цих зв’язків: тут друзі, відчуття задоволеності навчанням, перші уявлення про професії та можливість бути частиною життя громади. Коли школа недоступна, працює лише онлайн, або її роботу переривають тривалі перебої зі світлом, підлітки втрачають ці точки опори й опиняються в соціальній ізоляції.
І це особливо критично зараз, адже підлітків у країні небагато — це покоління демографічного провалу. Тому рішення, яке вони ухвалять — виїхати чи залишитися, — матиме значення для всіх нас.
Чи можете згадати приклад громади, де освітній простір став символічним центром — місцем, що повернуло людям довіру, стабільність і відчуття «нормальності»? Де ви бачите найпотужніші зміни, які стали можливими саме завдяки тимчасовим освітнім просторам?
Г.Н.: Одним із показових прикладів є Богданівка, де ми почали працювати ще до юридичного запуску фонду. Там створили перший «Вулик» у будинку культури, а згодом — модульну школу. Після окупації будівля школи була знищена, садочок підірваний, а відбудова рухалася повільно. У цей час саме переобладнаний будинок культури залишався єдиним стабільним освітнім простором: молодші діти навчалися там, старші — у модульній школі. Найвідчутніша зміна — діти перестали відраховуватися і переходити в інші школи, тож громада зберегла вчителів і ресурс. Освіта стала ключовим фактором того, що люди залишаються вдома.
Модульний простір у селі Богданівка
А.П.: Мені найбільше імпонує ефект «малого кроку», який запускає великі зміни. У 20-й школі Чернігова поява «Вулика» буквально повернула відчуття, що приліт — не вирок. Місцева влада зробила укриття, а savED разом з партнерами — ремонти, утеплення, спортзал. Школа стала сучасною, і тепер туди навіть є черга. Подібно в 55-й школі Миколаєва: встановили «Вулик», і партнери одразу почали інвестувати в оновлення. Часто достатньо одного імпульсу, щоб громада підхопила процес відновлення.
Зруйнована школа у Чернігові
Г.Н.: Ще один приклад — Ізюм на Харківщині. Він показує, що інфраструктура важлива, але не менш важливою є й підтримка людей. У нас понад 150 «Вуликів» у восьми регіонах, працюють понад 300 тьюторів і більше тисячі вчителів — це не лише про зарплати, це про спроможність: можливість відкрити ФОП, подаватися на гранти, відчувати власний вплив.
«Вулик» в Ізюмі
Тьюторки нашого «Вулика» в Ізюмі пережили окупацію, але у процесі відновлення зуміли використати нові можливості: виграли гранти, пройшли програму з роботи з психотравмою, облаштували спортзал у нашому укритті й тепер проводять тренування для жінок.
Яким ви бачите наступний рік для української освіти? Що б ви як фонд хотіли втілити у наступному році?
Г.Н.: Наші плани дуже залежать від ситуації на фронті та від того, чи збережеться підтримка Україні. Оскільки безпекова ситуація погіршується, нам критично потрібно розвивати якісні підземні простори — укриття, у яких можна повноцінно перебувати й навчатися. Розмови про можливе «припинення вогню» знижують готовність партнерів інвестувати в інфраструктуру, але саме вона є ключовою умовою будь-якої освітньої роботи. Навіть психоемоційні програми потребують безпечних просторів.
Тому ми плануємо й надалі працювати з партнерами, пояснювати контекст і наполягати на створенні підземних просторів та гнучких рішень, які дозволяють зберегти доступ до освіти. Окремим фокусом стане розширення програми UActive — ініціативи для старшокласників з прифронтових регіонів, яка залучає підлітків до відновлення життя в громадах і підтримує їхні власні проєкти.
Учасники програми UActive
А.П.: Для нас важливо підтримувати ті підходи, які вже довели ефективність. У гуманітарній освіті прості рішення на кшталт «продуктових наборів» або роботи лише з софтовими програмами не створюють стійкості. Ми знаємо, що працює, і хочемо, щоб партнери це розуміли.
Наші пріоритети залишаються такими:
- облаштовувати укриття, придатні для тривалого перебування та навчання;
- підтримувати «Вулики» там, де реальних альтернатив немає;
- шукати способи продовжувати діяльність у різних умовах.
Ми будуємо інфраструктуру, виходячи з реалій конкретного населеного пункту, і доповнюємо її освітніми програмами. І водночас дедалі очевидніше, що потрібно інвестувати значно більше в підтримку людей. Школи й укриття можна порахувати, а от виснаження вчителів і тьюторів — ні. Вони тримаються, але їхній ресурс не безмежний, тож потрібні не разові тренінги, а стійкі механізми підтримки.
