Напередодні Академія кінематографічних мистецтв і наук США оголосила номінантів на премію «Оскар-2023». Серед них — українська документальна стрічка «Будинок зі скалок». Її режисером став данський документаліст Сімон Леренґ Вільмонт. Другим режисером проєкту виступив Азад Сафаров, а консультанткою — правозахисниця Олена Розвадовська.
Історія розповідає про життя вихованців притулку на сході України поблизу лінії фронту. Фільм почали знімати 2019 року в притулку Лисичанська за підтримки Держкіно в копродукції з Данією, Швецією та Фінляндією. Український копродюсер — компанія Moon Man.
За три роки стрічка здобула ряд нагород, зокрема перемогла на Ґетеборзькому кінофестивалі у Швеції, а також отримала приз у номінації «Найкраща режисерська робота» міжнародного документального конкурсу американського кінофестивалю Sundance.
Ексклюзивно для ELLE.UA режисер проєкту «Будинок зі скалок» Сімон Леренґ Вільмонт розповів Роксані Рублевській про ідею, фільмування та потенційного українського «Оскара».
.jpeg)
Якою була ваша місія у проєкті «Будинок зі скалок»?
Я хотів показати руйнівні наслідки війни на прикладі життя маленьких вихованців притулку в Лисичанську. Я поставив за мету розповісти історії дітей, які вимушені жити між двома війнами. Між тією, яку веде Росія, та тією, що ведеться в їхніх серцях через батьків, яким вони не потрібні. А ще відзначити надзвичайну здібність дітей адаптуватися та виживати будь-де. Знаходити магію у повсякденному житті, попри трагічні обставини, в яких вони опинилися. Це дійсно дивовижна історія. Діти — це майбутнє, наше майбутнє.
У вас є правило: ніколи не знімати по декілька фільмів в одній країні. Чому ви зробили виняток для України?
У 2015 році я натрапив на новини про війну на сході України й одразу подумав: «Це те місце, куди я поїду». Через соціальні мережі я познайомився з Азадом (Азад Сафаров — журналіст, режисер, співзасновник фонду «Голоси дітей». — Прим. ред.). Разом ми поїхали на Донбас знімати наш перший спільний проєкт «Віддалений гавкіт собак». Це стрічка про маленького хлопчика Олега, який поховав маму і живе з бабусею на прифронтовій території. Історія про війну, яку герой бачить через призму свого дитинства. Тоді ми почали міркувати, а як живуть діти, у яких взагалі немає родичів. Так виникла ідея другого спільного фільму — «Будинок зі скалок».
Під час фільмування першої стрічки я закохався у Донбас. Неймовірне і дуже кінематографічне місце. Мене захопили тамтешні люди. Їхня чесність, стійкість, чорний гумор. Знаєте, вміння жартувати у важкі моменти життя надихає. Після фільму «Віддалений гавкіт собак» мені дуже захотілося попрацювати там ще. Відчував, що сказав не все.
Чому ви почали знімати саме з Азадом Сафаровим?
Я шукав другого українського режисера всюди. Коли відбулася перша наша онлайн-зустріч, я одразу зрозумів, що Азад є дуже компетентним. Розмова тривала не більше 20 хвилин, але після неї здалося, що немає нічого неможливого. Мені дуже подобається таке ставлення до роботи. Є проблема — є її вирішення, є мета — є конкретний алгоритм дій. Окрім того, ми багато сміялися, коли працювали разом. Для мене це було знайомство, заплановане Богом. Маю всі підстави вважати Азада своїм близьким другом.
Що вас шокувало найбільше під час знімання стрічки «Будинок зі скалок»?
Під час першої поїздки в Лисичанськ ми з Азадом та Оленою потрапили під обстріл. В один момент в автівку, де ми сиділи, щось влучило, пошкодивши її у трьох місцях. Навкруги стояв дим. Я досі не розумію, як ми залишилися цілими та неушкодженими. Нас врятувало дерево, в яке влучила більша кількість уламків. Відтоді 5 квітня ми святкуємо наш другий день народження. Мій перший фільм, «Віддалений гавкіт собак», знімався дуже близько до лінії фронту, але ми жодного разу не потрапляли під обстріл. У країні, де йде війна, не можна бути впевненим, коли ти стикнешся з цією жахливою реальністю.
Та ризик обстрілів вас не зупинив. Чому?
На той момент я вже відвідав Лисичанський центр соціально-психологічної реабілітації, де керувала вихователька Маргарита Бурлуцька. І розумів, що її притулок і вихованці — особливі, як і ставлення педагогів. Тому я не дозволив цьому випадку зупинити фільмування, тим паче ніхто не постраждав. Це був знак: ми вижили, отже, мусимо продовжити. Певним чином цей досвід навіть згуртував команду. Наші долі переплелися, ми стали краще розуміти тих, хто живе там постійно.
З дітьми в кіно працювати складно. Ще складніше працювати з дітьми, які мають важку долю. Що для вас було найбільшим викликом?
Ми були розчаровані, що не можемо розв`язати проблеми цих дітей. Можемо допомогти, але не в змозі позбавити їх трагедії вкраденого дитинства. Ось, наприклад, один з героїв фільму — 13-річний підліток Коля, якого привезли у притулок зі смітника. За 9 місяців його перевели в інтернат. Я є свідком того, як він збирає речі, як його розлучають із маленькими братом та сестрою. Мені хочеться плакати, але я не можу цього показати. Я — друг, який йому потрібен. Я маю підтримати й не заважати своїми переживаннями. Таких болісних історій було багато.
Чи не обмежує вас у роботі те, що документальне кіно виключає акторську гру, репетиції, спеціальні дублі?
Насправді мені здається, що життя є набагато цікавішим, аніж художня література та кіно. Часто трапляються речі, які потім здаватимуться глядачу вигадкою, а це самісінька правда.
За яким принципом ви обирали головних героїв вашого фільму?
Здебільшого інтуїтивно. Багато часу я провів, спостерігаючи за ними. Я намагався відчути кожного, чи є у нього всередині кіно. Це складно пояснити, та я думаю, після перегляду глядач розумітиме мене.
Фільм не закінчується титрами. «Будинок зі скалок» надихнув Олену та Азада започаткувати фонд «Голоси дітей». Ви також долучилися до благодійної діяльності. Презентуючи стрічку на міжнародних фестивалях, ви ставите скриньки чи QR-коди, за якими можна надіслати кошти в «Голоси дітей» або задонатити конкретним героям картини. Як «Будинок зі скалок» став частиною адвокаційної місії?
Ми постійно відчували, що хочемо зробити щось важливе для головних героїв і всіх інших дітей притулку, адже були поряд 2 роки. Зрештою у грудні 2019-го Азад та Олена наважилися створити благодійний фонд «Голоси дітей», щоб допомагати постраждалим від війни під конкретні запити. Після 24 лютого фонд масштабувався, і тепер його локації розташовані у Києві, Львові, Трускавці, Чернівцях, Івано-Франківську, Береговому, Кривому Розі, Харкові та Високому. «Голоси дітей» — дуже ефективна благодійна організація. Менше ніж за рік вони зібрали на потреби постраждалих від війни 68,3 млн гривень і продовжують допомагати дітям, що тепер страждають від великої війни. Я пишаюся своїми друзями.
Чи важлива для вас імпровізація у фільмі?
Реальність — хаос. Вона постійно змінює плани, а ти повинен адаптуватися, якщо хочеш бути документалістом. У моїй роботі здатність імпровізувати є ключовою.
«Будинок зі скалок» номіновано на «Оскар». Що це означає для вас?
Сама природа мистецтва є справою смаку. Тому як один фільм може бути кращим за інший? Проте номінація — це все ж таки чудово. Я визнаю, що я теж людина і мені хочеться побувати на цьому великому шоу.
Як змінилося ваше ставлення до «Будинку зі скалок» після початку повномасштабного вторгнення?
Я одразу хотів, аби фільм подивилися якомога більше глядачів. І коли почалася повномасштабна війна, я став докладати для цього максимум зусиль. Поставив за мету донести до усього світу, якими є наслідки війни. Спочатку то був фільм про Донбас. Але після 24 лютого вся країна почала страждати від цієї жахливої війни. Особливо діти. У багатьох сенсах, як ви розумієте, я став відчувати ще більшу відповідальність.
Що повинні відчути глядачі, на ваш погляд?
Сподіваюся, вони переживатимуть за всіх персонажів фільму. Сміятимуться та плакатимуть, як і ми під час зйомок та після. Але на що я дійсно сподіваюся, так це на те, що цей фільм надихне якомога більше людей допомагати дітям війни. Тож дійте та не стійте осторонь!
Текст: Роксана Рублевська
