колаж: Юля Портарескул, фото: Мар`яна Шафро
ELLE Журнал Time включив вас у топ-100 найвпливовіших людей 2022 року в категорії «Новатори». Севгіль, вітаємо!
Севгіль Мусаєва Ніколи не думала, що можу опинитися в одному рейтингу із Сарою-Джессікою Паркер (посміхається). Мені дуже приємно, але я ще цього соромлюся, чесно.
ELLE «Українська правда» — дуже впливовий ресурс. Саме його відкрила більшість українців зранку 24 лютого, і саме з нього дізнаються про стан справ сьогодні. Чи готувалися ви до повномасштабної війни?
С. М. Що буде війна, я відчула ще у грудні. Одного вечора ми з моїм партнером були в закладі, який повністю поринув в атмосферу свята. Перед цим з моїм добрим другом, редактором The Economist, ми обговорювали, що і як відбуватиметься. І він сказав мені: «За два місяці ми будемо згадувати, або що це все сталося, або як добре, що ми цього змогли уникнути в останній момент». І я посеред вечора кажу партнеру: «Буде війна». У мене пішли мурахи по шкірі, я почала плакати й збиратися додому. Я про це навіть написала у своєму новорічному привітанні: «Люди, які живуть на зламі історичних епох, дуже часто цього не відчувають, тому що не розуміють. Цей вечір я запам’ятаю, від нього буде починатися моя книга». Саме в той момент я зрозуміла: це останнє свято перед чимось дуже страшним, люди живуть і відпочивають наче востаннє.
Увечері 23 лютого я допізна засиділася в офісі зі своїм заступником. Ми тут редагували інтерв’ю міністра оборони Олексія Резнікова, ще й сперечалися про заголовок. Він казав ставити шекспірівське «Стріляти чи не стріляти, стояти не буде». Я кажу: «Ні, давай візьмемо заголовок, що Київ — це православний Єрусалим, бомбити Єрусалим неприпустимо». У нас кожного ранку виходить стаття о 5.30. І от 24 лютого текст відкривається з цим заголовком, коли вже в Києві чути вибухи.
О 5.30 мені написав голова РНБО, що буде екстрене засідання Ради, а далі мені почали телефонувати з усього світу. Я випускниця двох програм (в Оксфорді й Гарварді), тому в мене дуже багато знайомих журналістів. У США ще був пізній вечір, багато хто не спав. Мені подзвонила Мирослава Гонгадзе, побачила мене в піжамі й почала кричати: «Ти що, божевільна, де твоя тривожна валіза, негайно виїжджай!» У піжамі я працювала десь до 11-ї години безперервно.
ELLE Чи був попередній план щодо функціонування УП на випадок війни?
С. М. Наприкінці січня ми провели опитування серед співробітників УП, хто звідки планує працювати на випадок повномасштабного вторгнення (з Києва чи з іншого міста або країни), згодом у нас відбувся тренінг із першої допомоги.
Я сама собі нагадувала тоді дівчину з фільму «Не дивіться вгору», яка кричала, що зараз впаде комета.
Хтось мені вірив, хтось не вірив, але вже 15 лютого я звернулася до колег зі словами: «Сьогодні три людини мають поїхати з Києва та працювати дистанційно». Дивна річ — ти не віриш в долю або знаки, але так склалося, що серед тих людей, які поїхали найпершими, була сімейна пара з Бучі. Через два тижні їхнього беззбройного 73-річного батька розстріляли рашисти. Лише дивом вони взяли із собою сина, адже бабуся наполягала, щоб він залишався вдома і не пропускав школу. «Дякуємо, що ти змусила нас тоді поїхати, бо ми не знаємо, що б було», — писала мені колега Світлана.
За три дні до початку війни я сіла й за ніч склала протокол безпеки для працівників УП: що робити, які речі брати із собою. А 23 лютого нам привезли два бронежилети й дві каски.
У мене було передчуття біди, але я ніколи не думала, що все відбуватиметься настільки брутально.
В якийсь момент я говорила колегам в Карпатах: «Готуйтеся, вам напевно доведеться працювати цілодобово». Наприклад, я взагалі не спала, не могла фізично. Тільки на п’яту добу відключилася десь на три години.
УП тоді став другим за відвідуваністю сайтом в Україні після Google: 7–8 мільйонів унікальних користувачів на день, мільярд переглядів сторінок за перший місяць.
ELLE Чи посилили ви якимось чином захисний протокол проти DDoS-атак?
С. М. У перші дні проблеми з DDoS-атаками були величезні, одна з таких атак стала найбільшою в історії УП, коли кількість запитів перевищила 200 тисяч за секунду. Саме перед початком війни ми придбали дорогу програму для захисту серверів, яка нас і врятувала. Тоді лягло багато ресурсів, і це було для мене найболючішим питанням. Історія з вивезенням редакції — це історія не тільки про фізичну безпеку, а й про безпеку роботи: щоб у людей був доступ до інтернету і щоб вони могли писати.
Про всяк випадок я знайшла ще співробітників за кордоном, а коли сталися вибухи на телевізійній вежі, попросила ще чотирьох колег залишити країну і поїхати до Польщі. Мене охопив реальний страх, що зараз ми всі залишимося без зв’язку і без інформації. Особисто я планувала лишатися в Києві до останнього. Але мені почали телефонувати з посольств і попереджати, що моє ім’я є в списках окупантів. Крім того, я дуже боялася блекауту: якби я втратила зв’язок із редакцією, краще від цього точно нікому б не стало.
ELLE Чи змінилася місія УП на час війни? Чи змістилися акценти щодо висвітлення політики в умовах воєнного стану?
С. М. Звісно, з початком повномасштабного вторгнення певні політичні розклади, звичні для нашого сайту, втратили свою актуальність. Протягом тижня ми ставили тільки новини. Навіть люди, які займалися розслідуваннями, репортажами, аналітикою, також допомагали робити новинну стрічку. Ми шукали інформацію, залучали всі свої ресурси для перевірки, адже фактчекінг дуже важливий: що більше джерел, то краще. Наш журналіст-розслідувач Михайло Ткач, який завжди займався корупційними справами, одразу переорієнтувався на російську еліту, і ми почали відстежувати їхні літаки та яхти. Моя улюблена історія: коли він визначив геолокацію російських яхт, передав точні дані європейським партнерам, а вже наступного дня ці яхти були заарештовані. Це журналістика в дії. Таких ситуацій насправді було багато: коли інформація допомагала, коли журналіст допомагав своїй країні.
ELLE Подібні матеріали — це часто особистий ризик…
С. М. У мене була така історія: ми збираємося публікувати на сайті список російських солдатів (120 тисяч), тоді як мої батьки, а також батьки деяких колег перебувають у передмісті Києва. І ти розумієш: теоретично в рашистів можуть бути їхні адреси. І постає важкий людський вибір: публікувати й таким чином ставити під загрозу життя батьків або не публікувати? Десь в обід ми ставимо на сайт інформацію, і лише під вечір після численних умовлянь батьки погоджуються покинути населений пункт.
ELLE Ваше інтерв’ю з командиром «Азова» Денисом Прокопенком від 8 травня прочитали майже 200 тисяч людей. Яким чином вдавалося налагоджувати контакти та тримати зв’язок із азовцями? Як відбувалося спілкування?
С. М. Я особисто була знайома з родичами хлопців, які попросили мене підключитися. Наприклад, передати листа Папі Римському, знайти можливості, щоб він того листа все ж прочитав, потім через свою подругу з турецького телеканалу Habertürk TV ми записували звернення «Волини» (Сергій Волина, командир морпіхів. — Прим. ELLE) до Ердогана. За допомогою Starlink стало можливим наше інтерв’ю з командиром «Азова» Денисом Прокопенком. Також я тримала зв`язок із заступником командира полку Святославом Паламарем (позивний «Калина»). Коли він мені надіслав повідомлення про вихід із «Азовсталі», я саме була в Нью-Йорку на зустрічах в ООН. Пам’ятаю, як відповіла йому: «Скоро побачимося!» і в істериці вилетіла з приміщення. Єдине, що вони попросили перед тим, як знесли свою телеграм-групу, — щоб про них не забували. Тому ми записали нещодавно інтерв’ю з Катериною Прокопенко та намагатимемося робити щось і надалі. У мене були дні, коли я щоранку прокидалася з думкою про «Азов», слухала їхні голосові повідомлення й плакала. Там справді було дуже багато намагань і спроб їх витягнути, там було дуже складно.
ELLE Вважається, що в умовах гарячої фази війни питання, які не стосуються фронту та дипломатії, автоматично стають другорядними. Водночас ми бачимо новини про викриття махінацій із гуманітаркою в Чернівцях і на Черкащині (на найвищих рівнях), про петицію щодо недовіри омбудсмену, читаємо пости жителів окупованої Херсонщини про те, хто, як і чому «здав» регіон. Як ви вважаєте, чи потрібно журналістам зараз висвітлювати і такий бік війни? Де та межа між тим, що «на часі», а що ні?
С. М. Я вважаю — потрібно, якщо це дозволяє уникнути надалі помилок і якщо такий негативний досвід попередить ситуацію.
Приховування правди — хибна стратегія, адже рано чи пізно все стає відомим, правда завжди випливає.
Це порада перш за все державі. Бо я не раз дізнавалася про якісь неприємні інциденти минулим числом, коли, скажімо, за розкрадання гуманітарки звільняли «по-тихому». А я за те, щоб держава взаємодіяла з народом відразу, аби закривати питання.
ELLE Як ви оцінюєте роботу своїх міжнародних колег у висвітленні війни в Україні? Яким ресурсам довіряєте найбільше? І чи є наразі тенденція до згасання інтересу з боку світових ЗМІ?
С. М. Коли я в березні приїхала до Арканзасу на похорон свого одногрупника з Гарварду і хлопця моєї рідної сестри (журналіста Брента Рено розстріляли в Ірпені рашисти. — Прим. ELLE), я помітила, що переважна більшість контенту американських телеканалів заповнена Україною. Сьогодні інтерес до нас трохи згасає, але людей, які все розуміють, стає дедалі більше. У мене є кілька груп із міжнародними журналістами, де я регулярно ділюся різними посиланнями та заявами. І нас дуже всі підтримують. Жодного разу мені не відмовили в допомозі, зокрема коли я просила опублікувати щось про «Азовсталь».
ELLE На які сценарії сьогодні налаштовані ви й ваша команда?
С. М. У тому, що ми переможемо, я впевнена на сто відсотків. Питання в ціні та в часі. Ми повернемо свої території та зможемо відновитися. Тому що Росія — це очевидне зло для багатьох. Тоді як наші люди вибороли право на свою територію та на своє існування. Світ це побачив, світ це відчув. Такої підтримки України я ще ніколи не відчувала. Навіть у США зустрічаєшся з людьми — і всі вони захоплюються сміливістю нашої нації.
Насправді я вважаю, що ми вже перемогли, адже ми збереглися як держава, викристалізувались як нація.
Нам давали лише три дні, і за їхнім планом ми мали б уже бути в окупації чи вимушеній еміграції. Нам уже пощастило, і перемога — наша, просто ми цього ще не усвідомлюємо.
