У листопаді 2021 року зірка українського електрофолку ONUKA, відомий саундпродюсер The Maneken, українсько-датський художник Сергій Святченко, фотограф Олена Сапонова та датський балетмейстер Себастіан Клоборг представили мультимедійний онлайн-проєкт «Український конструктивізм». Це цифрове дійство створене за підтримки УКФ за сценарієм історика архітектури Євгенії Губкіної. Мета проєкту — осмислити та зберегти архітектурну спадщину українського модернізму.
.jpg)
Журналістка Роксана Рублевська поговорила з Натою Жижченко (ONUKA) та Сергієм Святченком про те, як вони створювали проєкт, і чому «Український конструктивізм» — інструмент культурної дипломатії.
.jpg)
Сергій Святченко. Фото: Курт Нільсен
Роксана Рублевська: Нато, Сергію, ви неодноразово згадували, що вважаєте себе «художниками» у широкому значенні слова. Чому для вас важливо виходити за межі обраної сфери мистецтва?
Сергій Святченко: Бути справжнім художником — це вигадувати світ, вірити в нього та жити у ньому. Іноді він світиться і сповнений гостей, а часом темний, сирий і з замкненими дверима. Але найчастіше цей світ схожий на величезну бібліотеку, де думки, ідеї, мрії стоять на полицях. Щоб узяти їх, потрібно пересунути всі меблі в бібліотеці і сходити до підвалу по драбину.
Ната Жижченко (ONUKA): Я досить довго йшла до того, щоб усвідомити, що я художниця, а не тільки музикантка. Я вийшла за межі музики, бо відчула, що хочу і можу робити більше. Мені цікаво пакувати соціальні меседжі в музичну обгортку. Така діяльність — це виклик та розвиток. Це справді той момент, коли ти можеш сказати собі, що займаєшся мистецтвом.
Р.Р.: Розкажіть, із чого розпочалася історія проєкту «Український конструктивізм»? Як виникла ідея вашої колаборації?
Ната: Ідея колаборації належить Сергію. Він став ініціатором нашої зустрічі та вів переговори про участь у проєкті. Для нас із Євгеном Філатовим (The Maneken) така пропозиція була дуже несподіваною. Спочатку я досить скептично сприйняла проєкт і не вірила, що його можна реалізувати настільки швидко. Та й загалом, ми ніколи не думали про такий напрям діяльності. Не були впевнені, чи зможемо знайти правильний підхід. Потім, коли ми почали працювати, до проєкту приєднувалися чудові люди, неймовірно цікава команда. Я раптом зрозуміла, наскільки ця ідея є унікальною! І для мене, і для Жені цей проєкт став викликом, виходом із зони комфорту, виходом за жанрові рамки, які обмежують мене як музиканта. Власне, це й було основною причиною, чому я погодилася взяти участь.
Сергій: Улітку 2020-го я отримав листа від фахівчині з історії архітектури з Харкова Євгенії Губкіної. У ньому вона пропонувала взяти участь у проєкті під назвою «Енциклопедія архітектури України» та зробити серію колажів, присвятивши її моєму викладачеві, архітектурному філософу Віктору Леонідовичу Антонову. Саме йому я завдячую глибоким розумінням концепції синтезу мистецтва та архітектури. Спілкуючись із Губкіною, я дізнався, що вона написала книгу про радянський модернізм, яку, на свій подив, я виявив у себе полиці — «Soviet Modernism. Brutalism. Postmodernism. Buildings and Structures in Ukraine 1955–1991». Я купив її під час свого візиту до Києва. І навіть встиг прочитати та вивчити зображення. Останні 10 років я досліджую теорію деконструкції в архітектурно-художній площині. Останні мої проєкти пов’язані саме з архітектурою функціоналізму 1920–1930-х років у Європі. У процесі наших розмов із Євгенією з’ясувалося, що і я, і вона працюємо в галузі теорії та історії архітектури модернізму. Ця тема й привела до проєкту «Український конструктивізм». Спочатку ми думали зробити виставку та книгу з однойменною назвою. Але незабаром зрозуміли, що цього недостатньо, і сформували концепцію мультимедійного онлайн-проєкту.
Р.Р.: Сергію, як вам вдалося залучити до проєкту інших учасників?
Сергій: Наприкінці 2018-го я майже рік працював із танцюристом Королівського балету Данії та Данського танцювального театру Себастіаном Клоборгом. Він поставив безліч авангардних постановок, де танець перетворюється на площину абстрактного мистецтва. Разом із ним я працював над сценографією та дизайном костюмів постановки «Соловей» за Гансом Крістіаном Андерсеном. Хореографія Себастьяна та мої великі колажні скульптури мали з’єднатися з музикою одного з концептуальних гуртів Данії — Den Sorte Skole («Чорна школа»). Проєкт стартував у січні 2019-го та закінчився прем’єрою в Орхусі у січні 2020-го, а пізніше і в Копенгагені. Далі планувалися масштабні гастролі Європою, але пандемія призупинила наші плани. Я поговорив із Себастіаном і розповів йому про «Український конструктивізм». Запропонував йому станцювати всі ролі, написані Євгенією Губкіною та істориком Ярославом Переходьком. Ідея йому сподобалася, і він із радістю погодився. Далі до проєкту приєдналися Ната Жижченко (Onuka) та її чоловік Євген Філатов (Тhe Maneken), які написали слова та музику. Також нас консультував датський історик та куратор Крістіан Мадсен. Таким чином сформувалася потужна датсько-українська команда. Проєкт оформили, і він отримав фінансування Українського культурного фонду.
Р.Р.: Які ідеї, місії ви вкладали у проєкт «Український конструктивізм»?
Сергій: Для мене було важливо створити новаторський художній продукт, який би пробудив інтерес до культурної спадщини українського модернізму. Завдяки засобам сучасного мистецтва, танцю, музиці, він став зрозумілим глядачам різних країн, переконань та вікових груп. І, на мою думку, він цілком претендує на те, щоб називатися освітнім. Ми ставимо собі за мету показати проєкт на Архітектурній бієнале у Венеції у 2023 році, а також випустити однойменну книгу. Найглобальніша місія «Українського конструктивізму» — включити архітектурні об’єкти до списку Світової спадщини ЮНЕСКО з їхньою подальшою консервацією та реставрацією.
Ната: Сценарій проєкту будувався не на спільній історії про архітектуру, а на біографії конкретної людини — Лотте Стам-Бейсе. Вона була молодою німецькою архітекторкою-модерністкою, яка жила та працювала у Харкові на початку 1930-х років. Завдяки її історії проєкт розповідає не лише про течію конструктивізму, а й порушує навіть феміністичні питання. Вони залишаються актуальними й нині. Разом із Євгенією Губкіною ми присвятили багато часу дослідженню феномену українського конструктивізму. Вона допомогла нам із Женею краще зрозуміти контекст подій, надсилаючи матеріали, книги, плакати, історичні довідки. Власне, головною місією проєкту було привернути увагу до культурної спадщини, національного архітектурного надбання. Але круто, що нам вдалося розшарувати цю історію та порушити проблеми особистісного характеру, які цікавлять широку публіку.
Р.Р.: Що для вас є найважливішим та найскладнішим у роботі над цим проєктом?
Сергій: Найважливіше та найскладніше у проєктах із такою великою кількістю учасників — альтруїзм заради результату.
Ната: Для мене дуже важливо було, щоб ця музика відповідала лібретто, могла розповісти та відрефлексувати історію, була схожа на конструктивістські об`єкти у звучанні, акомпанувала танцю. Нам хотілося, щоб це звучало сучасно та одночасно архаїчно, поєднувалося з текстом у сенсах, засобах та прийомах. Але також було важливо, щоб музика звучала і поза проєктом. Щоб вона не була абстрактною, аритмічною, а навпаки — самостійною та прикладною, такою, яка може малювати в уяві картинки.
Труднощі виникали через те, що у нас були дуже абстрактні вступні дані. Ми не відразу розуміли, яким буде це дійство загалом. Нашаровували ідеї, обговорювали з Женею все, що стосується природи звучання, підтримували один одного у задумах.
Важливим фактором було те, що сценарій переосмислив Себастіан Клоборг (автор хореографії дійства «Український конструктивізм», майстер сторітелінгу в танці та балетмейстер Королівського датського балету). Він надіслав нам відео свого танцю, який виконав без музичного супроводу. В мене не було слів. Цей танець, скоріше, з антропним хепенінгом. Я вперше бачила, щоб рухи людини так витончено демонстрували зміст твору. Себастіан дав імпульс, який ми почали переосмислювати.
Р.Р.: Поговорімо про онлайн-світ, що включає розвиток віртуальної візуальної культури. Як ви ставитеся до глобальної діджиталізації? Яке місце вона посідає особисто у вашій творчості та чому?
Сергій: Я люблю свободу та швидкість спілкування, тому вітаю прогрес та використовую все, що допомагає мені у комунікації.
Ната: Якщо чесно, то я досить ретроградна людина. Попри те, що я артистка електронної музики, в якій все досить діджиталізовано, я все одно сприймаю події наживо. Будь-які загравання з віртуальністю на виступах мене ніколи не цікавили. Віртуальні персоналії для мене — тимчасове явище, яке швидко набирає обертів і так само швидко згасає. Це дуже штучний розвиток, особисто для мене. Що стосується «Українського конструктивізму» — це був, звісно, єдиний вихід втілити наш міжнародний проєкт.
Віртуальна дійсність диктує свої умови та філософію. З одного боку, це важко, тому що ти не можеш передати ті живі емоції, як на концерті, й отримати енергію від публіки. Але бонусом є те, що ти можеш співпрацювати та творити з колегами з будь-якої точки світу, а глядачі — бачити це. Час диктує свої правила, і ми змушені грати за ними. Якщо сьогодні вони такі, то ми візьмемо з цього максимум, щоб передати задум мистецького проєкту.
Р.Р: Зараз саме модернізм надихає більшість митців, дизайнерів та музикантів. Як ви вважаєте, чому?
Сергій: Модернізм пройшов випробування часом. Історичні, культурні та політичні процеси показали, що нове з’являється скрізь, але виживає лише за умов свободи. Модернізм ніс і несе в собі повагу до спадщини, вивчивши яку, можна рухатися вперед.
Ната: У нашій свідомості дуже щільно змішалися і переплелися поняття модернізму, бруталізму, постмодерну, метамодерну. Але вистава якраз про конструктивізм. Конструктивізм — це короткий період, але він настільки переломний. Він поставив свої тенденції, смисли, створив філософію. Він є ключовим у передачі цінностей та переваг у архітектурі, музиці, літературі та культурі в цілому. Це те явище, що прийшло на зміну просто гарним речам, які не несуть функціональності чи глибокого змісту. Цей стиль настільки досконалий та лаконічний, він містить стільки смислів, які можна прочитати! Епоха минула, а її надбання є й сьогодні. Це ефемерне спілкування зі свідками епохи дає натхнення артисту.
Р.Р.: Сергію, ви стояли біля джерел культурної дипломатії, а саме, коли вперше встановлювалися міжнародні відносини між Україною та Данією. Чи є цей проєкт їхньою вершиною, на вашу думку?
Сергій: Це вдалий збіг. Першого листа від мера датського міста Оденсе про культурне співробітництво та проведення виставок сучасного українського мистецтва на моє ім’я, тоді художнього директора центру сучасного мистецтва «Совіарт», я отримав 15 вересня 1989 року. Культурна дипломатія триває. «Український конструктивізм» став частиною офіційного відзначення 30-річчя датсько-українських відносин, яке планується у травні–червні 2022-го.
Р.Р.: Нато, ви були гостею конкурсу «Євробачення 2017», що є актом культурної дипломатії. Наскільки важливий для вас цей аспект у творчості?
Ната: Для мене це було важливо, тому що я маю нагоду зламати стереотипи. Не виконуючи правил, які існують для учасників, зіграти на сцені з Національним академічним оркестром народних інструментів для багатомільйонної аудиторії. Культурна дипломатія — важливий аспект у житті артиста. Для мене цей момент став точкою, де зійшлися зірки.
Раніше під час гастролей для мене було важливо охопити якнайбільше країн. Наразі стрімко розвивається віртуальна реальність, завдяки якій поширюється музика. Мені як артистові важливіше розповідати про ONUKA у різних куточках світу нішевій аудиторії, ніж намагатися створити масштабну за розмірами аудиторію в Україні.
Р.Р.: Ви погоджуєтеся з тезою, що «художник — посол світу на Землі»?
Ната: Мені здається, що вже ні. Багато хто в наш час називає себе художниками. Через надмірне перенасичення ринку увага людей розсіяна на маленьких, не надто релевантних меседжах. Виділити одну думку, яка могла б змінити світ, — нереально складно. Пандемія дала змогу людям зупинитися, замислитися, рефлексувати. Але ми пристосувалися до нової реальності і повільно продовжили йти вперед, як і раніше. Але в рамках певного контексту (ситуації, лиха), у рамках оголеного нерва часом думка чи слово художника може і зцілити, і врятувати.
Сергій: Швидше, я бачу себе не в ролі посла світу, а в ролі учасника руху естетичного здивування. Це коли митець здатний побачити у буденному нове, чого захочеться доторкнутися.
Р.Р.: Чи плануєте ви й надалі створювати подібні міжнародні мультидисциплінарні проєкти?
Сергій: Повертаючись до відповіді про світ художника як бібліотеку ідей, скажу, що на полицях є ще багато чого для втілення.
Ната: Для нас це перший кейс такого рівня та перший мультидисциплінарний проєкт. Цей досвід виявився чудовим, особливо завдяки учасникам. Думаю, це велике щастя та знамення, що все склалося так магічно вдало. Я дуже вдячна долі за цю творчу місію.
Текст: Роксана Рублевська
